Новий ять

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search

«Новий ять»  — назва дифтонгічного подовженого звука [ě] у давньокиївській писемно-літературній мові, що в XII ст. після занепаду редукованих [ь] і [ъ] розвинувся з етимологічно довгого [ē] в нових закритих складах (шѣсть, пѣчь). Термін «новий ять» уперше запропанований російським мовознавцем О. І. Соболевським[1].

На письмі позначався літерою ѣ: наприклад, камѣнь, матѣрь (з раніших камень, матерь). Оскільки його звучання було відмінним від звучання давнього [ě], то протягом XIII ст. не фіксується перехід «нового ятя» у [ɪ] (на письмі — «и»), тоді як у випадку з давнім [ě] вона звичайна: дитина, сидіти (а також діал. мизинець) < прасл. *dětina, *sěděti, *mězinecь. Проте, «новий ять», подібно «старому», у процесі подальшого розвитку української мови теж перейшов у голосний [і] (суч. укр. камінь, матір).

У сучасних українських говорах ареали рефлексів голосного [e] в новозакритих складах у цілому збігаються з ареалами рефлексів[2].

У разі розкриття складу, наприклад, при відмінюванні слів, перехід [e] у «новий ять» і [і] не відбувається: камінь — каменя, матір — матері, Київ — Києва.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Л. П. Павленко. Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл / Лариса Петрівна Павленко. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — С. 68-87.
  2. Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Харків: «Акта», 2002.