Оптичний запис звуку

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Край роздрукованої 35мм плівки де видно звукові доріжки.

Оптичний запис звуку це спосіб збереження звукозаписів на прозорій плівці. Технологія початково була розроблена для військових цілей, в широкому загалі вперше знайшла своє використання в 1920-их як формат звуку на плівці для кінофільмів. Оптичний звук врешті решт витіснив всі інші технології запису звукового кіно до появи цифрових стандартів звуку в кіно. Оптичний звук також застосовувався для запису декількох доріжок і створення ефектів в деяких музичних синтезаторах.

Радіо і кіно[ред.ред. код]

Приклад звукової доріжки на справа від відеокадрів на 16мм кінострічці. Ширина білої області пропорційна амплітуді аудіо сигналу.

Основним винаходом, що призвело до появи технології оптичного звуку на плівці, було використання електричної лампи, що називалася збудником, яка просвічувала напівпрозору форму хвилі звуку відбиту на краю кінострічки. Коли світло проходить крізь плівку, воно зчитується фоточутливим матеріалом і подається на процесор, який перетворює фотоелектричний імпульс в електричний сигнал, що далі зазвичай перетворюється в аналогові звукові хвилі через спікер.

Три бренди в галузі оптичного звуку на плівці виникли в 1920-их: Photofilm, Photophone і Movietone. Четвертим претендентом, хто наздоганяв їх на ринку звукового кіно був Warner Brothers із системою запису звуку на диску, що називалася Vitaphone і синхронізувала великі (16") фонографічні записи із кінопроектором. Багато з перших звукових фільмів, таких як хіт від Warner Brothers знятий в 1927 Співак Джазу, використовували диски Vitaphone, але до 1931 року, оптичний звук на плівці витіснить технологію окремого запису звуку на дисках.