Лінійні кораблі типу «Дюнкерк»

«Дюнкерк» - тип лінійних кораблів французького флоту часів Другої світової війни. Побудовано 2 одиниці: «Дюнкерк» (фр. Dunkerque) та «Страсбург» (фр. Strasbourg).

Побудовані в 1930-х роках та були першими швидкісними лінкорами. «Дюнкерк» будувався для протистояння німецьким кишеньковим лінкорам типу «Дойчланд» в умовах обмежень Вашингтонської угоди та жорсткої економії коштів. Тому його стандартна водотоннажність склала 26 500 т, навіть менше, ніж 35 000-тонний ліміт Вашингтонської угоди. «Дюнкерк» мав оригінальне розташування головної артилерії - вісім 330-мм гармат, розміщених у носу в двох чотиригарматних баштах.

Після оголошення Італією про будівництво лінкорів типу «Літторіо» стандартною водотоннажністю 35 000 т, депутатами французького парламенту були виділені кошти на будівництво другого лінкора - «Страсбурга». Для протистояння більш потужним гарматам італійських лінкорів бронювання «Страсбурга» було посилено.

З початком Другої світової війни «Дюнкерк» та «Страсбург» разом з кораблями Британського Королівського флоту охороняли морські шляхи в Атлантиці від німецьких рейдерів. Після капітуляції Франції лінкори залишалися в Мерс-ель-Кабірі. Під час спроби британської ескадри примусити здатися кораблі вішиської Франції, щоб запобігти здачі їх Германії, обидва лінкора прорвали блокаду та перейшли в Тулон. Там у листопаді 1942 року вони і були затоплені французькими екіпажами.

Спеціалістами лінкори типу «Дюнкерк» оцінюються досить неоднозначно. Вони гарно виглядали на тлі лінкорів часу Першої світової війни, але при порівнянні з більш пізніми швидкісними лінкорами типів «Літторіо», «Бісмарк» та «Айова» мали замалий калібр гармат та досить слабке бронювання. Тому завдяки високій швидкості та досить потужному озброєнні деякі спеціалісти відносять їх до лінійних крейсерів.

Історія розробки

Займаючи на початку 20-го сторіччя друге місце після британського флоту, Франція не змогла утримати лідируючих позицій та у першу світову війну вступила з недостатньою кількістю сучасних кораблів. Були відсутні лінійні та швидкісні легкі крейсера. А найновіші лінкори типу «Курбе» з 12 305-мм гарматами значно поступалися супердредноутам Британії, США та Японії з гарматами калібру 343-381-мм. У 1912 році було прийнято новий Морський закон, згідно якого флот Франції у 1922 році повинен був складатися з 28 дредноутів та лінійних крейсерів. Під час світової війни в дію увійшли три лінкори типу «Прованс» з 10 340-мм гарматами. Але будівництво лінкорів типу «Нормандія» з 12 340-мм гарматами в чотиригарматних баштах було призупинено, тому що всі сили були віддані сухопутному фронту. А лінійні крейсери навіть не закладалися. Після війни економіка Франції була заслабка, тому недобудовані корпуси лінкорів типу «Нормандія» були здані на злам, окрім «Беарна», який був добудований у якості авіаносця.

На Вашингтонській конференції 1921 року щодо обмеження морських озброєнь був встановлений ліміт водотоннажності нових лінкорів в 35 000 т. Престижу Франції було завдано удару. Згідно угоди лінійний флот Франції був прирівняний до флоту Італії та обмежувався 175 000 англійських тонн. Єдине, чого домоглися французькі переговорники, це те, що поки до 1930 року для інших країн діяли "лінкорні канікули" й нові лінкори не будувалися, Франція мала можливість почати будівництво по одному лінкору в 1927 та 1929 роках.

У 1924 році Франція приступила до підготовки нової кораблебудівної програми. Запропонований флотом «Морський статут» згідно якого кожний рік повинні були будуватися кораблі сумарною водотоннажністю 40 000 т. Але він не був прийнятий парламентом, який хотів кожний рік затверджувати нове будівництво. Фактично в кінці 1920-х та на початку 1930-х років будівництво в середньому склало біля 33 000 т. Спочатку зусилля були зосереджені на будівництві крейсерів та есмінців, але у 1926 році, коли три найновіші лінкори типу «Прованс» досягли десятилітнього віку, Вища Рада флоту замовила Технічній Службі Кораблебудування розробку в межах лінкорної квоти проект лінійного крейсера (фр. crosiers de combat). Згідно завдання він повинен був здатен:

• 1) знищувати 10000-тонні так звані вашингтонські крейсера;
• 2) атакувати конвої торгових суден, які захищаються лінкорами зі швидкістю 20-25 вузлів;
• 3) утворювати розвідувальне з'єднання.

Відомостей про цей проект збереглося досить мало. Відомо що до його озброєння повинні були входити 305-мм гармати з початковою швидкістю снаряда 965 м/с та дальністю стрільби 44 000 м. Вони повинні були розташовуватися в чотиригармтатних баштах. Допоміжна артилерія повинна була складатися з 130-мм універсальних скорострільних гармат. Крейсер мав нести аж вісім гідролітаків і по одній катапульті в носу та кормі. Бронювання було досить слабким і розраховувалося на протистояння 203-мм снарядам з початковою швидкістю 850 м/с. Швидше за все товщина броньового поясу не повинна була перевищувати 110 мм. Враховуючи невелику ширину корпусу протиторпедний захист теж повинен був бути досить слабким. Енергетична установка повинна була складатися з комбінації парових турбін та дізельних двигунів економічної ходи.

Характеристики 17 500-тонного лінійного крейсера
Характеристика	Значення
Стандартна водотоннажність	17 800 т (17 500 ts)
Довжина×ширина	195×24,5 м
Головний калібр	2×4 305 мм.
Допоміжний калібр	130 мм
Бронювання	проти 203-мм снарядів
Швидкість	34-36 вузлів

У 1928 році Німеччина оголосила про будівництво броненосців типу «Дойчланд», які при стандартній водотоннажності 10 000 т мали на озброєнні 280-мм гармати. Французькі кораблебудівники припинили працю над 17500-тонним крейсером, та почали розробку низки нових проектів. Для протистояння 280-мм гарматам треба було збільшити товщину броні до 203-305 мм. Аби знищувати німецькі кораблі якомога меншою кількістю снарядів головний калібр мав складати 305-330 мм. Розглядалися крейсери водотоннажністю 25 000 - 35 000 т, швидкість яких було зменшено в порівнянні з 17500-тонним проектом.

Ще в 1927 році в Женеві на конференції щодо обмеження морських озброєнь Британія запропонувала будувати лінійні кораблі з 305-мм гарматами та водотоннажністю не більше 25 000 т . Франція та Італія не погодилися на ці пропозиції, але основні зусилля французьких кораблебудівників були зосереджені на проробці варіанта водотоннажністю в 25 000 т з 305-мм гарматами. У 1930 році цей проект було завершено і він поступив на розгляд Вищої Ради флоту.

Характеристики лінійного крейсера 1930 року
Характеристика	Значення
Стандартна водотоннажність	25 400 т (25 000 ts)
Довжина×ширина	203×27,5 м
Головний калібр	2×4 305 мм.
Допоміжний калібр	130 мм
Бронювання борту	215-230 мм
Бронювання палуби	100-130 мм
Швидкість	29-30 вузлів

При обговоренні цього проекту було вирішено для скорочення броньової цитаделі обидві башти розташувати в носу, як на британському «Нельсоні». Бронювання борту повинно було протистояти 280-мм снарядам. Бронювання палуби повинно було витримувати вибух 500-кг бомби скинутої з 3000-метрової висоти, а протиторпедний захист повинен був витримувати вибух торпеди з 300-кг зарядом нижче ватерлінії на 3,5 м. Ці вимоги і були закладені в проект «Дюнкерка».

Найбільшою проблемою став перехід на гармати 330-мм калібру, задля чого прийшлося збільшити водотоннажність до 26 500 т. Проект було закінчено в 1931 році. Французький парламент сильно заперечував проти цього проекту, не розуміючи чому для протидії 10 000-тонним німецьким кораблям потрібно будувати корабель в два з половиною рази більшою водотоннажністю та чому уряд не хоче дочекатися наміченої на 1932 рік нової конференції щодо роззброєння. Після численних суперечок парламент затвердив 19 липня 1931 року будівництво «Дюнкерка». Але кошти на будівництво було виділено лише в грудні. 27 квітня 1932 року на засіданні Вищої Ради флоту затвердили будування нового лінкора, який повинен був отримати назву «Дюнкерк» (фр. Dunkerque). Франція наголосила, що приступила до будівництва лінкора з водотоннажністю і калібром гармат нижче дозволених Вашингтонським договором межею, і сподівалася, що її прикладу наслідують й інші країни.

Остаточні характеристики проекту «Дюнкерка»
Характеристика	Значення
Водотоннажність стандартна/повна, т	26 925 / 36 270
Довжина×ширина×осадка, м	209,1×31,08×9,63
Озброєння	8×330 мм/52 (2×4) 16 130 мм/45 (3×4, 2×2) 8×37 мм (4×2) 32×13,2-мм (8×4)
Потужність на валах, к.с.	103 860
Швидкість, вузлів	29,5
Бронювання, мм	пояс 250 верхня палуба 130

Конструкція

Корпус

На відміну від лінкорів першої світової війни до проектування нових лінкорів французькі кораблебудівники підійшли більш ретельно. Задля високої швидкості, відмінної мореплавності та міцності корпусу була збільшене відносне подовження корпусу, збільшена висота борту. При формуванні обводів корпусу широко використовувалися випробування моделей в басейні і складні математичні розрахунки, що дозволяли конструкторам визначити оптимальне поєднання форми і відносних розмірностей підводної частини корпусу з точки зору отримання максимальної швидкості при найменшій потужності двигуна. Для зменшення гідродинамічного опору в носовій підводної частини «Дюнкерка» використали буль. Електрозварювання використовувалася не тільки на другорядних місцях, але й в елементах поздовжнього набору, протиторпедних та поперечних перегородках. Використання електрозварювання дозволило прискорити будівництво та зекономити вагу.

Система набору була комбінована, поперечно-поздовжня. Поперечний набір використовувався на броньових палубах, а бортова обшивка була з поперечно-поздовжня набором. Головна несуча палуба та подвійне дно та інші частини мали поздовжній набір. У підводній частини для протидії вибухам між шпангоутами встановлювалися невеликі поздовжні балки.

Зовні корпус «Дюнкерка» також сильно відрізнявся від попередніх французьких кораблів з їх тупими форштевнем та довгим півбаком і горизонтальними палубами. На новому лінкорі з'явився досить помітний підйом верхньої палуби до носа та спардек. Форштевень отримав витончений нахил вперед - так званий "кліперській ніс".

При проектній осадці діапазон остійності становив 64,33°, запас плавучості - 28160 т, а метацентрична висота при нормальній водотоннажності 30 750 т дорівнювала 2,62 м.

Бронювання

Схема лінкору «Дюнкерк»

При проектуванні схеми бронювання французькими кораблебудівниками використовувалася концепція зони невразливості. Для 280-мм німецького снаряда розраховувалися дві дистанції. При збільшенні дальності стрільби швидкість снаряду падала, він влучав у борт не під прямим кутом, проходячи більшу товщину броні і тому починаючи з якоїсь дистанції він вже не мав змоги пробити бортову броню. Це була перша дистанція. При подальшому збільшенні дистанції зростав кут падіння снарядів на палубу і вони починали її пробивати. Це була друга дистанція. Теоретично маневруючи в межах цих двох дистанцій корабель був невразливим до вогню супротивника, тому ця зона і була названа зоною невразливості. Проти 280-мм німецьких снарядів з початковою швидкістю 855 м/с зона невразливості для «Дюнкерка» складала від 16 000 до 28 300 м, при куті цілі 90°. «Страсбург» мав більшу товщину броні, тому його зона невразливості була значно ширша - від 12 900 до 28 400 м.

Після ретельних досліджень замість вертикального було застосовано похилий пояс, для збільшення товщини, яку проходить снаряд в броні. 126-метровий похилий внутрішній пояс замикався двома броньовими палубами, нижня з яких була карапасною, утворюючи "броньовий ящик". Пояс «Дюнкрека» виготовлявся з 225-мм броні «класу А» та мала нахил назовні 11,3°. «Страсбург» мав 283-мм броню. Пояс виготовлявся з плит шириною 5,75 м та встановлювався на 16-мм підкладку зі сталі спеціального гарту STS (англ. Special Treatment Steel). Нижче 2,1 м від ватерлінії пояс починав звужуватись до 125 мм (141 мм на «Срасбурзі»).

За задумом конструкторів відсік між броньовим поясом та незахищеним бортом заповнювався водовідштовхувальним матеріалом "Ebonite Mousse", який повинен був розбухати і виштовхувати воду при попаданні снаряда. На практиці ця система захисту так і не була перевірена, тому її ефективність залишилася під питанням.

Кораблі мали три броньових траверзи - на кінцях цитаделі, та в кормі за рульовим приводом. Носовий траверз було розміщено на 18-мм підкладці з STS. Там де траверз захищав від поздовжнього вогню - між протиторпедними переборками, товщина його складала 210 мм (на «Страсбурзі» 260 мм). Зовні протиторпедних переборок, там де був допоміжний захист головного бронепоясу, товщина траверзу складала 130 мм. Двошарові плити носового траверзу проходили від головної броньової палуби до потрійного дна, захищаючи носові погребів головного калібру. Нижня броньова палуба продовжувалася в корму задля захисту рульового приводу та погребів допоміжного калібру, тому кормовий траверз цитаделі складався верхньої та нижньої частин. Верхня частина виготовлялася з 180-мм (210-мм на «Страсбурзі») броні класу А на 18-мм підкладці з STS. Частина траверзу під нижньою броньовою палубою мала товщину 80-мм на обох кораблях. Кормовий траверз захищав рульовий привід та мав товщину 100 мм броні класу А на 50-мм підкладці з STS (на «Страсбурзі» він виготовлявся з цільної 150-мм плити з броні класу А).

Для протиосколкового захисту були розміщені переборки з 18-мм STS - з боків приміщення дизель-генераторів, між 330-мм погребами, перед рульовим пристроєм. В цілому протиосколковий захист був досить слабким. Димоходи котлів на висоті міжпалубного простору над головною броньовий палубою захищалися 20-мм бронею, а отвори в палубі для проходу диму та газів прикривалися броньованими колосниками. Плити з 20 мм STS використовувалися для головних поздовжніх перегородок і деяких поперечних між бронепалубами. Носова частина надбудови від дії дульних газів при стрільбі 330-мм гармат обшивалася 111-мм плитами з STS.

Для захисту від бомб було застосовано дві броньові палуби. Верхня головна плоска головна палуба виготовлялася з броні класу В, мала товщину 115 мм над механізмами, та 125 мм над погребами і розташовувалася на 15-мм підкладці з STS. Нижня палуба була горизонтальною між протиторпедними переборками й шла в 1,1 м над ватерлінією, а від переборок до головного бронепоясу йшла зі скосом, під кутом 54° до горизонталі. Плоска її частина була 40 мм завтовшки, а скоси - 50 мм. В носовій частині броньова палуба була відсутня. Але в кормі для захисту рульового приводу нижня бронепалуба подовжена й мала 100-мм товщину зі скосами над валами. Над рульовим пристроєм додавалася ще 50-мм плита з STS. На «Страсбурзі» тут була використана єдина броня товщиною 150 мм. Наявність броньових скосів частково компенсувала відсутність у цьому місці поясної броні.

Лобові плити башт головного калібру мали товщину 330-мм (на «Страсбурзі» 360 мм), боки мали товщину 250 мм, тильні частини для зрівноважування мали 345 мм товщину, дах 150 мм (355 мм та 160 мм відповідно на «Страсбурзі»). Усередині башти, поділяючи її навпіл на дві "напівбашти" йшла поздовжня переборка.

Барбети башт над головною бронепалубою мали товщину 310 мм (340 мм на «Страсбурзі») на підкладці з двох шарів STS по 15 мм. Між бронепалубами барбет захищався 50 мм STS. Барбет виходив за межі лобових плит башт і в цьому місці захищався горизонтальним двошаровою бронею - 100 + 50 мм на «Дюнкерку», та 135+50 мм на «Страсбурзі». Підлога башт за межами барбету захищалася двошаровою бронею 50+50 мм.

Башти допоміжної артилерії мали лоб 135 мм, боки та дах 90 мм, тил 80 мм (90 на «Страсбурзі»). З 200 т маси башти 165 т приходилося на броню. Це було досить спірне рішення, тому що від снарядів великого калібру її було недостатньо, а через велику вагу вони були малорухливими та неефективними проти літаків.

Лоб та тил бойової рубки був 220 мм, боки 270 мм, та два шари підкладки по 15 мм. Дах 130 мм та два шари підкладки по 10 мм. Зверху рубки був виступ для спеціальних спостережних постів з товщиною стін і даху 150 мм Комунікаційна труба від рубки до головної бронепалуби складалася з 160-мм броньових плит. Труба від рубки до командно-далекомірних постів мала тільки 30-мм товщини.

Протиторпедний захист

Для розробки системи протиторпедного захисту (ПТЗ) були проведені натурні експерименти з моделлю ПТЗ в масштабі 1:10. Випробування показали ефективність набору поздовжніх відсіків, відповідним чином розділених поздовжніми і поперечними перегородками. Необхідна глибина системи підводного захисту у міделя в 3,5 м нижче проектної ватерлінії при цьому повинна бути не менше 7 метрів. Надалі прийшлии до висновку, що великі зовнішні відсіки, в яких повинна поглинатися велика частина енергії вибуху, слід заповнити в'язкою гумоподібною речовиною, названою "Ebonite Mousse". Ця речовина мала питому вага всього 0,07-0,1 г/см³, не вбирала морську воду навіть при високому тиску та могла поглинати також частину енергії вибуху. Французи сподівалися, що застосування "Ebonite Mousse" зменшить ризик несиметричного затоплення відсіків. Експерименти з підводними вибухами, проведені в травні 1934 року у Лоріена з моделлю в масштабі 1:4 в цілому підтвердили розрахунки та результати випробувань моделі масштабу 1:10.

Система ПТЗ мала глибину 7 м на міделі, 5,56 м біля другої башти ГК, та 3,75 м біля першої. Товщина протиторпедної перегородки (ПТП) була 30 мм, а в краях корпусу, де глибина ПТЗ була замала, товщина переборки сягала 40-50 мм. Трьома поздовжніми перегородками товщиною 64, 74 та 84 мм ПТЗ поділялася на чотири відсіки. В останньому головному водонепроникному відсіку броньовий цитаделі число переборок зменшувалося до двох.

Матеріалом "Ebonite Mousse" заповнювалися зовнішні відсіки по довжині цитаделі і відсіки перед ПТП в районі башт ГК і 4-гарматних 130-мм башт. Погреби головного та допоміжного калібру захищалися потрійним дном утвореним 30-мм плитами. Решта цитаделі захищалася подвійним дном висотою 1,1 м. Іноземні фахівці завжди досить шанобливо висловлювалися про системи ПТЗ французьких великих кораблів, але відзначали що використання водовідштовхуючого матеріалу не дозволяло використовувати контрзатоплення відсіків для виправлення крену після вибуху.

«Дюнкерк» мав досить хороші характеристики остійності, зберігаючи метацентріческая висоту позитивною при затопленні двох будь-яких головних водонепроникних відсіків.

Озброєння

Головний калібр

Головний калібр складався з восьми 330-мм гармат моделі 1931 року з довжиною ствола 52 калібра. Вони розташовувалися в двох носових чотиригарматних баштах перед надбудовою. Таке розміщення артилерії було обумовлено технічними та тактичними міркуваннями. За рахунок використання чотиригарматних башт суттєво заощаджувалася вага. Двогарматна 330-мм башта важила 1560 т (780 т на гармату), тригарматна - 1940 т (647 т), а чотиригарматна - 2260 т (лише 565 т на гармату). Використання двох чотиригарматних башт дозволило заощадити 27,6% ваги у порівнянні з чотирма двогарматними баштами. Розміщення башт тільки в носі дозволяло зменшити довжину цитаделі, що дозволило заощадити приблизно 125 тонн. З тактичних міркувань кораблі розраховувалися на переслідування німецьких рейдерів, тому розміщення всієї артилерії в носовому секторі було величезним плюсом.

Розсередження двогарматних башт мало перевагу в тому, що іх було важче вивести з ладу - при розміщенні гармат в чотиригарматних баштах влучним пострілом з ладу могли вийти одразу чотири гармати. Для вирішення цієї проблеми башта була поділена броньовою перегородкою на дві "напівбашти", по дві гармати в кожній. Кожна "напівбашта" мала окремий погріб та систему подачі боєзапасу, а погреби двох башт були рознесені на 10,1 м. Снарядний та зарядний погреби розташовувалися на одному рівні - зарядні перед снарядними, замість звичного двоярусного розташування. Але конструкторам не вдалося забезпечити незалежну вертикальну наводку для кожної гармати, тому що діаметр барбета становився дуже великим і обидва стволи кожної "напівбашти" знаходилися в одній колисці.

Гармата мала можливість робити постріл кожні 22 секунди. Бронебійний снаряд масою 560 кг з зарядом 20,3 кг вибухівки мав початкову швидкість 870 м/с. Це дозволяло йому пробити вертикальну броню завтовшки в 342 мм на відстані 23 000 м. Максимальна дальність стрільби 41 700 м. Максимальний кут піднесення 35°, а кут зниження становив -5°. Заряджання проводилося при любому куті піднесення. Затвор системи Велина, гідро-пневматичний. Привід башт був електричним, а максимальна швидкість горизонтального наведення складала 1,5°/с.

Для управління стрільбою використовувався один командно-далекомірний пост (директор) з 12-метровим дальноміром, розташований в закритій вежі нагорі носової надбудови. У разі виходу його з ладу використовувалися далекоміри у баштах головного калібру, які дозволяли вести індивідуальну стрільбу баштами, але з меншою ефективністю.

Допоміжний калібр

Допоміжна артилерія складалася з 16 130-мм гармат моделі 1932 року з довжиною ствола 45 калібрів. Ці гармати спеціально проектувалися для «Дюнкерка» та стали першими універсальними гарматами на капітальному кораблі в світі. З метою зекономити вагу та простір їх розташували у трьох чотиригарматних та двох двогарматних баштах. У кормі трикутником були розташовані три чотиригарматні башти, а двогарматні башти розташовувалися по бортах між трубою та носовою надбудовою. Допоміжний калібр не мав змоги вести вогонь в невеличкому носовому секторі.

Гармати розвивали скорострільність від 10 до 12 пострілів на хвилину, чого вже було замало для стрільби по літаках. Максимальна дальність стрільби при підвищенні 45° складала 20 870 м, досяжність по висоті 12 000 м. Башти мали кути підйому в межах від -10° до +75°. Швидкість вертикального наведення складала 6°/с. Як і на баштах головного калібру, чотиригарматні 130-мм башти поділялися на дві "напівбашти", з двома стволами в одній колисці. На відміну від 130-мм гармат моделі 1924 року було використано ковзаючий клиновий затвор, скопійований у німців. Це дозволяло використовувати роздільно-гільзовій або унітарний боєзапас, але вимога веденню вогню на великих кутах призвела до дуже складного зарядного механізму, який на службі мав тенденцію до відмови.

Кожна башта мала два окремих підйомника для зенітних та протикорабельних снарядів, що дозволяло швидко переходити з одного типу снарядів на інший. Кормові башти розташовувалися над своїми погребами, але двогарматні були в 30 м від своїх, тому вони були обладнані складною системою подачі боєзапасу. Двогарматна башта важила 68,4 т, включаючи 46 т броні що оберталася, а чотиригарматна - 200 т (165 т броні, що оберталася), а разом з барбетом 319 т.

Управління вогнем по надводних цілях велося за допомогою двох 25-тонних командно-далекомірних постів з 8-метровими далекомірами: один розташовувався на вежі директора головного калібру на носовій надбудові, інший - на невисокій кормової надбудові. Безпосередньо на них розташовувалися зенітні 20-тонні директори 130-мм гармат з 6-метровими далекомірами. Таке розташування дозволяло вести вогонь одночасно по двох надводних, та двох повітряних цілях. Але конструкція дозволяла противнику одним пострілом вивести з ладу всі пристрої керування вогнем. Крім того важкі зенітні директори мали замалу швидкість горизонтального наведення. Чотиригарматні башти мали по 6-метровому дальноміру для ведення індивідуального вогню.

Служба

Мирний час

1 травня 1937 «Дюнкерк» офіційно увійшов до складу французького флоту. На ньому підняв свій прапор віце-адмірал Девіц. 17 травня корабель вийшов з Бреста для участі у спітхедському морському параді з нагоди коронації англійського короля Георга VI. У 1838 році здійснив похід у Вест-Індію та Дакар. Перейшов до складу Атлантичного флоту та 1 вересня 1938 став флагманом віце-адмірала Марселя Женсуля.

У зв'язку з чехословацьким питанням міжнародна обстановка ускладнилася, а німецькі броненосці ("кишенькові лінкори") перебували біля узбережжя Іспанії. Тому 14 квітня 1838 «Дюнкерк» на чолі спеціального загону крейсерів та есмінців вийшов для супроводу навчального крейсера «Жанна д'Арк», що повертався з Вест-Індії. У травні 1939 «Дюнкерк» приймав в Бресті англійський флот Метрополії, а з кінця травня по початок червня взяв участь у спільних маневрах французького атлантичного та англійського флотів. В липні адмірал Женсуль переніс свій прапор на увійшовший до складу флоту «Страсбург». Кораблі несли службу разом, а у серпні 1939 були переведені в стан бойової готовності.

Початок Другої світової війни

На початку Другої світової війни Британське Адміралтейство мало лише три лінійних крейсери для активної протидії німецьким рейдерам - "кишеньковим лінкорам", тому було дуже зацікавлене в активних діях новітніх французьких швидкісних лінкорів. «Дюнкерк» та «Страсбург» разом з авіаносцем «Беарн», трьома легкими крейсерами та 8 есмінцями утворили у Бресті 1-у ескадру або Рейдерське з'єднання. Ця ескадра під командуванням віце-адмірала Женсуля була створена для перехоплення "кишенькових лінкорів" та ескортування важливих конвоїв між островом Ушан і Азорьскими островами, та островами Зеленого мису і м. Пальма у Гвінейський затоці.

У серпні Англійське і французьке Адміралтейства вирішили створити для перехвату німецьких рейдерів пошукові групи (так звані "кілер груп"). «Страсбург» разом з англійським авіаносцем «Гермес» увійшов до складу з'єднанням «X» (Ікс).

Джерела

• Сулига С. «Дюнкерк» и «Страсбург». — М. : Цитадель, 1995. — 32 с.
• Балакин, С.А.; Дашьян, А.В.; Патянин, С.В. и др. Линкоры Второй мировой. Иллюстрированная энциклопедия. — М. : Коллекция, Яуза, Эксмо, 2005. — 256 с. — (Арсенал коллекция) — ISBN 5-699-13053-3.
• Robert O. Dulin, William H. Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — London : Jane's Publishing Company, Ltd, 1980. — 391 p. — ISBN 7106-0078-X.
• Robert Dumas. Les cuirassés Dunkerque et Strasbourg. — Nantes : Marine Éditions, 2001. — ISBN 978-2-909675-75-6.
• Campbell, John. Naval Weapons of World War Two. — London : Convay Maritime Press, 2002. — ISBN 0-87021-459-4.