Луї Антуан Сен-Жуст
| Луї Антуан Сен-Жюст | |
|---|---|
 | |
| член Комітету громадського порятунку | |
| 30 травня 1793 року — 27 липня 1794 року | |
| Народився |
25 серпня 1767 Десіз, Франція |
| Помер |
28 липня 1794 Париж, Франція |
| Похований | Errancis Cemeteryd |
| Відомий як | політик, письменник, революціонер, поет |
| Громадянство |
 Франція |
| Alma mater | Reims Universityd |
| Політична партія | якобінці |
| Професія | політик, революціонер |
| Релігія | атеїст |
Луї Антуан Леон Сен-Жюст (фр. Louis Antoine Léon de Saint-Just), *25 серпня 1767, Десіз, Франція — †28 липня 1794, Париж, Франція) — діяч Французької революції, член Якобинського клубу і Комітету громадського порятунку. Наймолодший з депутатів, обраних до Національних зборів 1792 року, Сен-Жюст швидко висунувся та посів своє місце серед лідерів уряду Французької Першої Республіки. Він очолив рух за страту короля Людовика XVI, а пізніше взяв участь у розробці Конституції 1793 року.
Сен-Жюст був довіреною особою Максиміліана Робесп'єра і служив з ним як один з комісарів Конвенту і членів могутнього Комітету громадського порятунку. Відправлений до революційної армії в найтяжчі часи почасту контрреволюційної інтервенції, Сен-Жюст ввів дисципліну, що, за загальним визнанням, зіграло вирішальну ролю для подальший успіхів армії. У столиці він керував арештами та переслідуванням багатьох з найвідоміших діячів революції. Врешті-решт Сен-Жюст сам був заарештований під час перевороту 9 термідора (27 липня) і страчений наступного дня разом з Робесп'єром та 20 іншими радикалами. В історію революції увійшов як самовіданний і відважний революціонер.
Біографія й політична діяльність
Дитинство та юність
Початок революції
Конвент
Конституція
Армія
Комітет громадського порятунку
Термідор
Політична боротьба часів революційної диктатури сягнула свого апогею з прийняттям «Закону про підозрюваних» від 22 преріаля (10 червня). За ним вводилась нова категорія «ворогу народу», але описана вона була у таких розпливчатих термінах, що фактично будь-кого можна було звинуватити у зраді та відправити на смерть. В суспільстві наростав хаос, а серед революціонерів — настрої всеохопного страху і підозри.
9 термідора (27 липня) Сен-Жюст намагався виступити в Конвенті на захист політики Робесп'єра, але депутати-змовники відмовились його слухати. Спочатку його почали голосно перебивати, а потім спробували відштовхнути від трибуни, щоб виступити самим. Одначе Сен-Жюст не піддався не крик і не полишив трибуну, а лише відійшов на кілька кроків назад. За хвилину він знову гордо піднявся, аби продовжити свою промову. Він виглядав абсолютно незворушливим, дивлячись на все, що відбувається, з презирством.[1]
Він врятував свою гідність, але не своє життя. Розігралась словесна перепалка, в якій якобінці Сен-Жюст, Леба, Робесп’єр і його брат Огюстен намагалися перетягнути депутатів на свій бік. Але їхні спроби були марними. Наступного дня Робесп'єр, Сен-Жюст і двадцять їх товаришів потрапили на гільйотину. Вирок і смерть він прийняв спокійно й покірно.
Ідейна спадщина
Сен-Жюст займав радикальну позицію в питаннях соціальної рівності; в його епістолярній спадщині помітні сліди впливу вчень егалітаристського і навіть комуністичного напрямів. Так Сен-Жюст вважав необхідним обмежити індивідуальну власність певним максимумом майна та провести загальне надання землі всім бажаючим її обробляти. Сен-Жюст мав ідеї щодо організації суспільного виробництва, проте далі побажань загального характеру вони в нього не йшли.
На практиці можливою спробою здійснення політичних поглядів Сен-Жюста виявились так звані вантозькі (за назвою місяця вантоз в революційному календарі) декрети від 26 лютого і 3 березня 1794 року, що вони передбачали передачу конфіскованої власності засуджених контрреволюціонерів «незаможним патріотам»[2]. Одначе ці декрети не привели — не встигли привести — до якихось радикальних змін у загальній системі відносин власності; вони також не зазіхали на приватну власність як таку, в чому й проявилась їх чисто політична обмеженість.
Після розгрому лівого крила революційних сил, так званих ебертистів (за іменем видавця популярної газети «Пер Дюшен», крайнього лівого члена Генеральної ради Паризької комуни (муніципалітету) Ж.-Р. Ебера) Сен-Жюст виступив на захист «набувачів національних маєтностей» (себто буржуа, що скуповували колишні дворянські маєтки), засудивши спроби ебертистів нагнати «на торгівлю ... паніку» [3]. Попри це в цілому Сен-Жюста можна вважати політичним діячем лівого спрямування, він був радикальніший за своїх товаришів Робесп'єра і Марата, будучи представником егалітаризму.
Твори
Примітки
- ↑ Henri Béraud. Twelve Portraits of the French Revolution. Freeport: Books for Libraries Press, 1922. P.111-112.
- ↑ Вячеслав Волгин. Очерки истории социалистических идей от древности до конца XVIII века. — Москва: «Наука», 1975. — С.118.
- ↑ Яков Захер. Сен-Жюст. Жизнь, идеология, деятельность. – Петроград: Государственное издание, 1922. – С.71.
Література
- Луи Антуан Сен-Жюст. Речи. Трактаты. — Санкт-Петербург: «Наука», 1995. — 472 с.
- Жан Жорес. Соціялістична історія (1789-1900). Том IV. Конвент. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1932. — 592 с.
- Яков Захер. Сен-Жюст. Жизнь, идеология, деятельность. – Петроград: Государственное издание, 1922. – 78 с.
- Николай Молчанов. Монтаньяры. — Москва: «Молодая гвардия», 1989. — 558 с. (ЖЗЛ)