Леон Блюм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Леон Блюм

Леон Блюм (фр. Léon Blum; * 9 квітня 1872 — † 30 березня 1950) — французький політичний діяч, лідер соціалістичної партії і редактор газети «Попюлер» («Populaire»), в 1928—50. Очолював уряд Франції в 1936—37 і 1938 роках. Проводив політику «невтручання». В 1943—44 Блюм перебував у німецьких концтаборах. 1946—47 Блюм — голова Тимчасового уряду Франції, який підписав економічну угоду з США, брав участь у війні у В'єтнамі, почав створення Західного блоку як основи НАТО. Був секретарем відомого часопису Ревю Бланш.


Діяльність у лавах СФІО (1920-ті рр.)

Після завершення Першої світової війни Блюм стає одним з лідерів центристського крила Соціалістичної партії. Разом з іншими центристами - Ж. Лонге, П. Фором тощо - не бажав приєднання партії до Комінтерну, проте виступав проти простого відновлення ІІ Інтернаціоналу[1].

Після Турського з'їзду СФІО в грудні 1920 р., на якому Соціалістична партія була перейменована на Французьку соціалістичну партію (секцію Комуністичного Інтернаціоналу), вийшов з її лав. Був ініціатором відновлення СФІО, програмою якої знову стала "Хартія єдності" 1905 р[2].

Менша частина соціалістів, тобто ті, хто, за висловом Леона Блюма, залишились "охоронцями старого дому" СФІО, не відмовилась від марксистського вчення про соціалістичну революцію. Однак опинившись між радикалами, що не збирались відміняти капіталізм, та комуністами, які вважали соціалістів зрадниками, СФІО все ж таки поміняла свою доктрину. Леон Блюм став її визнаним теоретиком. Він сформулював дві можливих стратегії. Перша – в ситуації, коли соціалісти отримували більшість в парламенті – мала на увазі "здійснення влади" в умовах капіталізму в союзі з лівими республіканцями для того, щоб не дати змогу правим повернутись до влади. Друга націлювала соціалістів на "завоювання влади", тобто на революцію та ліквідацію капіталізму. Нова доктрина дозволила соціалістам взаємодіяти з іншими лівоцентристськими групами[3].

У 1928 р. став головою Соціалістичної партії. Продовжив політику зближення з радикалами, що виявилось у відновленні коаліції Картелю лівих у 1932-1934 рр. Після 1934 р. приймає активну участь у створенні Народного фронту з комуністами та радикалами. Спільно з Едуаром Даладьє та Морісом Торезом взяв участь у спільному мітинзі трьох політичних сил, присвяченому перемозі лівих та лівоцентристських сил на муніципальних виборах 1935 р. Фактично демонстрація 14 липня 1935 р. символізувала створення Народного фронту[4].

На чолі уряду Франції (1936-1937 рр.)

Парламентські вибори 26 квітня – 3 травня 1936 р. завершились яскравою перемогою соціалістів та Народного фронту взагалі. Згідно з підсумками виборів формування уряду було доручено 64-річному Леонові Блюму як лідеру найбільшої парламентської фракції. Соціалісти погодились вдруге після часів Першої світової війни увійти до складу кабінету, що був сформований 4 червня 1936 р[5].

Відповідно до програми Народного фронту уряд Блюма здійснив низку важливих кроків. По-перше, було заборонено фашистські ліги та їх воєнізовані загони. Були амністовані учасники антифашистських демонстрацій. По-друге, урядом були проведені соціальні реформи, зокрема прийняті закони про 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки та колективні договори. По-третє, значно посилився вплив держави на економіку Франції: Французький банк поставили під державний контроль, були частково націоналізовані військова промисловість та залізниці[6].

У червні 1937 г. уряд Блюму пішов у відставку через провал свого законопроекту про підвищення податків та контроль за фінансовими операціями за кордоном. [7].

Післявоєнна діяльність

Леон Блюм, повернувшись з німецького концтабору на батьківщину, знову активно включився до політичної боротьби. У СФІО він підтримував течію, що виступала за соціал-демократичну трансформацію партії та розрив із марксизмом. На виступі 20 травня 1945 р. під час конференції секретарів федерації СФІО він так визначив нову ідеологію партії: "Зберігати й розширювати права людської особистості в суспільстві, повністю підпорядкованому інтересам колективного блага, - це формула самого соціалізму. Саме вона міститься в цих двох словах: "соціал-демократія", які поєднані не випадково. Це є тим синтезом, який Жорес протягом всього свого життя намагався здійснити між головними положеннями марксистської критики та старими принципами революції 1789 р."[8]

В грудні 1946 - січні 1947 рр. був головою однопартійного уряду меншості соціалістів. Саме під час цього короткого періоду Франція розпочала війну в Індокитаї. Леон Блюм в цей час висунув на противагу тоталітарному комунізму ідею демократичного чи гуманістичного соціалізму, що відкидав диктатуру пролетаріату. Блюм заперечував класовий характер французької демократії та закликав підтримувати союзницькі відносини з Великою Британією та США[9].

Після розколу трипартійної коаліції соціалісти з ініціативи своїх лідерів Блюма та Гі Молле спільно з МРП та радикалами утворили коаліцію "третьої сили". Вона, за їх словами, повинна була боротись проти подвійної небезпеки: комуністів та голлістів. Блюм пропонував поширити ідею третьої сили також і на зовнішню політику, зібравши під своїми знаменамитих французів, які не бажають ні американізації, ні радянізації[10].

Джерела

Примітки

  1. Смирнов В. П. Новейшая история Франции. – М., 1979. - С. 58.
  2. Смирнов В. П. Франция в ХХ веке. - М.: Дрофа, 2001. - С. 85.
  3. Канинская Г. Н. Что в имени твоем?: О французских левых // Французский ежегодник. – М., 2009.
  4. Смирнов В. П. Франция в ХХ веке. - М.: Дрофа, 2001. - С. 124-125.
  5. Смирнов В. П. Франция в ХХ веке. - М.: Дрофа, 2001. - С. 128.
  6. Смирнов В. П. Новейшая история Франции. – М., 1979. - С. 142-149.
  7. Смирнов В. П. Франция в ХХ веке. - М.: Дрофа, 2001. - С. 139-141.
  8. Сироткин В. Г. История Франции: Пятая республика. - М., 1989. - С. 61.
  9. Смирнов В. П. Новейшая история Франции. – М., 1979. - С. 256-258.
  10. Макаренкова Е. М. Французская социалистическая партия в годы IV республики. – М., 1973. – С. 75, 79.