Хепат
| Хепат | |
|---|---|
 | |
| Божество в | Шумеро-аккадська міфологія і Хетська міфологія |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Хепат[1], також Хепа, Хеба, Хебат[2] (угар. ḫbt) — хуррітська верховна богиня[2] сонця, дружина Тешуба — бога громовника[3], яка також шанувалася в хетській міфології. Перша згадка богині міститься в тексті з Ебл як Ḫabatu, що, ймовірно, є похідним від *Ḫalbatu у значенні «богиня Халаба»[4] . Хетти називали свою богиню «пані», «царицею країни Хатті, царицею неба Хепат»[5].
Походження[ред. | ред. код]
У Хепи та Ташуба було троє дітей: син Шарума[de], дочки Алланзу[de] та Кунцішалі. Всі вони представлені в скельному святилищі Язилик[6]. Згідно з аналами Хаттусілі I, Хепа була дочкою богині підземного світу Аллані[de].
Хепат прислужував візир на ім'я Цумева, а також кілька богинь[6].
Вшанування[ред. | ред. код]
Тешуб Халабський і Хепа складали божественну пару[6]. Хепа порівнювалася з хетською Арінніті[6], а Тешуб з верховним хетським богом Тархунтом. Місця поклоніння Хепи знаходилися в Халабі, Уді та Кіццуватні[4].
У лувійських ієрогліфах періоду Сиро-хетського царства Хепа називається Хіпута або Хіпату і вважається дружиною Тархунца [7]. Її хурритський чоловік Тешуб досить рідко (як Тисупа) з'являвся в ієрогліфічних написах. Двоє дітей Хепи також шанувалися: Саррума та Алланзува. На території Даренде вона зображена на троні з чашею для пиття, а Саррума — позаду неї на пантері. Перед ними правитель Арнуванті проводить обряд лібації.
Пізніше в період Римської імперії Хепа вважалася лідійцями як Meter Hipta, годувальниця Діоніса. Ієродули присвячували цій богині проповіді[8].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ 1 // Угаритский эпос / Академия наук СССР. — Памятники письменности Востока. — М. : Наука, 1965. — Т. 105. — 352 с.
- ↑ а б Наталия Михайловна Постовская. Изучение древней истории Ближнего Востока в Советском Союзе, 1917-1959 гг. — Академия наук СССР, 1961. — С. 387.
- ↑ Труды Отдела Востока. — Л. : Государственный Эрмитаж, 1939. — С. 39.
- ↑ а б Volkert Haas, Heidemarie Koch. Religionen des alten Orients: Hethiter und Iran. — Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 2011. — С. 233—234. — ISBN 978-3-525-51695-9.
- ↑ Вестник: История. — М. : Изд-во Московского университета, 1976. — С. 82.
- ↑ а б в г Piotr Taracha. Religions of Second Millennium Anatolia. — Wiesbaden : Harrassowitz, 2009. — С. 91—118. — ISBN 978-3-447-05885-8.
- ↑ Maciej Popko. Völker und Sprachen Altanatoliens. — Wiesbaden : Harrassowitz Verlag, 2008. — ISBN 978-3-447-05708-0.
- ↑ Christian Marek, Peter Frei. Geschichte Kleinasiens in der Antike. — München : Verlag C.H. Beck, 2010. — С. 597, 637. — ISBN 978-3-406-59853-1.