Угода про нерозголошення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Угода про нерозголошення (англ. Non-disclosure Agreement (NDA), confidentiality agreement (CA), confidential disclosure agreement (CDA), proprietary information agreement (PIA) або secrecy agreement (SA)) є юридичним договором, укладеним між двома або більше сторонами з метою нерозголошення (зберігання), взаємного обміну знаннями, матеріалами, або іншою інформацією доступ до якої обмежено третім особам, та(або) з метою зберігання (нерозголошення) конфіденційної інформації відносно третіх осіб. Цей тип угод служить для запобігання витоку будь-якої конфіденційної інформації: від виробничих секретів до персональних даних.[1]

Види[ред. | ред. код]

Перше, що необхідно перед складанням угоди про нерозголошення — це визначити вид необхідної угоди. Можна виділити два основних види:

  • Односторонню угоду: одна сторона виявляє бажання довірити певну інформацію іншій стороні, але таким чином, щоб вона залишилася закритою для третіх осіб, виходячи з міркувань секретності або патентного права. Найчастіший випадок вживання таких угод — у трудових відносинах. Деякі трудові договори, укладені між співробітником і роботодавцем, включають положення, що обмежують можливість використовувати і поширювати «конфіденційну інформацію» компанії.
  • Взаємна угода про нерозголошення:. Його принципова відмінність від першого виду полягає в тому, що обидві сторони діляться інформацією, яка повинна залишатися закритою для доступу третім особам. Такого роду угоди найбільш часто зустрічаються при спільних підприємствах компаній або при їх злитті.

Загальні положення договору про нерозголошення[ред. | ред. код]

Зазвичай, договір про нерозголошення містить наступні положення:

  • сторони договору;
  • тлумачення понять договору;
  • визначення предмету договору, тобто що відноситься до конфіденційної інформації (зазвичай, конфіденційна інформація міститься у Положенні про конфіденційну інформацію);
  • термін, та умови, відповідно з якими дана інформація не вважається конфіденційною;
  • норми права та юрисдикція, згідно з якими регулюються відносини цього договору;
  • відповідальність сторін, за порушення умов договору.

Загальні моменти угод про нерозголошення[ред. | ред. код]

Укладаючи договір про нерозголошення необхідно встановити: предмет договору — що відноситься до конфіденційної інформації; суб'єкти договору — особи які володіють та надають доступ до конфіденційної інформації, особі якій надано доступ до відповідної інформації, а також треті особи відносно яких зберігається конфіденційна інформація.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов[2]. Визначення поняття Конфіденційна інформація викладено у ст.21 ЗУ «Про інформацію».[3]

Особи, які володіють конфіденційною інформацією, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї методи захисту. До кола конфіденційної інформації у сфері господарської (підприємницької) діяльності відноситься інформація, що визнається такою законом (стаття 862 ЦК (435-15), комерційна таємниця (статті 505—508 ЦК) та «ноу-хау» (стаття 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (1560-12).[2]

Слід зазначити, що Господарський Кодекс України[4] в ст.36 містить норми захисту конфіденційної інформації суб'єктів господарювання.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]