Буквенні позначення звуків

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Буквені позначення звуків - умовні позначення буквами (літерами) звуків у музичній практиці. Використовувалось ще в Давній Греції, проте з часом грецькі літери були замінені латинськими. Остаточно позначення звуків латинськими літерами закріпилося у Європі у X ст., при цьому вживали перші сім букв (A-B-C-D-E-F-G) по числу ступенів поширених на той час ладів.

Пізніше до цих літер була додана ще одна, 8-ма літера - H, що позначає ноту сі-бекар. Така система запису звуків незабаром була витиснута невменним письмом і хоральною нотацією, але приблизно до XV-XVI століття відродилася в органних і лютневих табулатурах. Введення спеціального позначення H пояснюють тим, що у середньовіччя були поширені два лади - фрігійський і еолійський, які відрізняються лише другим ступенем звукоряду. Для цього ступеню використовували позначення двох видів, що відрізнялися написанням літери B - квадратному для більш високого звуку (твердого, B-durum) і округлому для низького (м'якого, B-mollis). Неминуче різночитання рукописного почерку і спонукало до введення чергової латинської букви для позначення твердого другого ступеню.

В сучасній практиці використовуються дві системи буквених позначень - класична та американська, які відрізняються позначенням ноти Сі.

Класична система[ред.ред. код]

Буквені позначення звуків мають наступну відповідність зі складовими:


Підвищення ступеня на півтон позначається додаванням до буквеного позначення складу is (напр. fis — фа-дієз), а пониження — додаванням складу es (des —ре-бемоль), крім B(сі-бемоль), as (ля-бемоль), es (мі-бемоль).

Подвійне підвищення — додаванням складу isis, подвійне пониження — складу eses, крім мі-дубль-бемоль — eses, ля-дубль-бемоль — asas, сі-дубль-бемоль — bes. Часто буквені позначення звуків використовується для позначення тональності, при цьому буква означає тоніку, а лад позначають словами dur (мажор) і moll (мінор) — наприклад, С-dur, h-moll.

Залежно від положення у звукоряді ступені позначають додаванням нижніх або верхніх індексів наступнихм чином:

  • у субконтроктаві — А2, Н2;
  • у контроктаві — С1, D1 і т.д.
  • у великій октаві — С, D, E і т.д.
  • у малій октаві — c, d, e і т.д.
  • у першій октаві — с1, d1, е1 і т.д.
  • у другій октаві — с2, d2, е2 і т.д.
  • у третій октаві — с3, d3, е3 і т.д.
  • у четвертій октаві — с4, d4, е4 і т.д.
  • у п'ятій октаві — с5.

Американська система[ред.ред. код]

На відміну від класичної нотації, американська нотація позначає ноту сі літерою B, тоді як літеру H не використовує. Підвищення ступеня на півтон позначається додаванням до буквеного позначення знаку # (напр. F# - фа-дієз), а пониження — додаванням знаку b (Db —ре-бемоль). Відрізняється також і система позначення октав, де кожній октаві надано свій номер, починаючи від 0 (що відповідає субконтроктаві).

Ця система широко використовується у джазовій музиці, а з розвитком інформаційних технологій потрапила і в музичне програмне забезпечення. За цією системою, позначення Bb2, наприклад, означає ноту сі-бемоль великої октави.

Джерела[ред.ред. код]