Війна «Тойот»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Війна «Тойот»
Лівійсько-чадський конфлікт
Chadian soldiers in Toyota pickup truck.jpg
Чадські бійці на пікапі «Тойота»
Дата: 16 грудня 198611 вересня 1987
Місце: префектура Борку-Еннеді-Тібесті, Чад
Привід: Лівійська окупація північного Чаду:
Результат: Чадська перемога
Сторони
Flag of Libya (1977-2011).svg Лівія Flag of Chad.svg Чад
Командувачі
Муаммар Каддафі Хіссен Хабре
Хассан Джамус
Військові сили
90,000[1] 28,000[2]
Втрати
7,500 вбитими
1,000 полоненими
800 танків і БМП
28 літаків[3]
1,000 вбитими[3]

Війна «Тойот» — завершальна фаза лівійсько-чадського конфлікту, яка відбувалася у північному Чаді і на лівійсько-чадському кордоні з 16 грудня 1986 по 11 вересня 1987 року. Війна отримала назву від пікапів «Тойота» — пристосованих для пустелі повноприводних всюдихідних автомобілів, які використовувались чадськими військами як машини мобільної піхоти і платформи для станкової зброї під час їх операцій проти лівійської армії.[4] Війна 1987 року завершилася важкою поразкою Лівії, яка, згідно з американськими джерелами, втратила до 10 % особового складу своїх збройних сил (7500 тільки вбитими) і велику кількість зброї і обладнання вартістю, за оцінками, до 1,5 млрд долл., знищеного чи захопленого чадцями.[5]

Війна почалася з окупації лівійськими збройними силами північного Чаду в 1983 році, коли лівійський лідер Муаммар Каддафі, відмовившись визнати легітимність чадського президента Хіссена Хабре, підтримав спробу опозиційного Перехідного уряду національної єдності (GUNT) повалити його силою. Цей план було розладнано втручанням Франції, в результаті якого просування лівійців та північних повстанців було обмежено територією на північ від 16-й паралелі — найбільш пустельною і рідконаселеною частиною Чаду.[6]

В 1986 року збройні сили GUNT повстали проти Каддафі, зробивши лівійську присутність у Чаді остаточно нелегітимною. Побачивши в цьому нагоду для об'єднання країни під своєю владою, Хабре в грудні наказав своїм військам перейти 16-ту паралель і розгорнути наступ на лівійські позиції з метою з'єднання з загонами GUNT, які протистояли лівійцям в регіоні Тібесті.[7] Двома тижнями пізніше Хабре великими силами ударив по Фаді, знищивши там сильний лівійських гарнізон. Протягом наступних трьох місяців, комбінуючи методи партизанської і традиційної війни[8], Хабре зумів повернути під свій контроль більшу частину північного Чаду, після чого зробив спробу захоплення Смуги Аузу. Після здійсненого в рамках цієї кампанії рейду на лівійську авіабазу Маатен-ас-Сарра на території самої Лівії сторони 11 вересня 1989 року підписали угоду про припинення вогню, якою збройна фаза Війни «Тойот» і загалом лівійсько-чадського конфлікту була завершена. Питання про належність Смуги Аузу було в 1990 році подано на розгляд Міжнародного Суду, який 3 лютого 1994 року виніс рішення на користь Чаду.

Передумови[ред.ред. код]

Основна стаття: Лівійсько-чадський конфлікт

Починаючи з серпня 1983 року Чад був фактично розділений Червоною Лінією уздовж 15-ї (пізніше —16-ї) паралелі між підтриманими Лівією повстанськими силами GUNT, очолюваними Гукуні Уеддеєм, на півночі, і контрольованим Хіссеном Хабре і підтримуваним західними країнами чадським урядом на півдні.[9] Розділення країни на лівійську і французьку зони впливу було неформально визнане Францією в 1984 році, коли була досягнута домовленість про вивід з країни лівійських і французьких військ.[10] В той час, як Франція виконала умови домовленості, Лівія лише зменшила свою присутність, залишивши на півночі Чаду принаймні 3000 своїх військ.[11]

В період між 1984 і 1986 роками, коли важливих воєнних зіткнень не відбувалося, Хабре значно зміцнив свої позиції завдяки ґрунтовній підтримці з боку США, обурених недотриманням Лівією умов франко-лівійської угоди 1984 року. Зміцненню Хабре також сприяла міжусобна боротьба всередині GUNT, за лідерство в якому в 1984 році розгорнулася боротьба між фракціями Гукуні Уеддея і Ашейха ібн-Умара.[12] Скориставшись розбратом у стані противника, Хабре зумів перетягнути на свою сторону деякі з дрібних складових фракцій GUNT, внаслідок чого на початку 1986 року в його складі залишалися лише три фракції з початкових дванадцяти, що 1979 році підписали Лагоську угоду про формування GUNT: Народні збройні сили самого Гукуні, збройне крило Демократичної революційної ради Ашейха ібн-Умара, і частина колишньої чадської армії, що з 1979 року зберігала лояльність Вадалю Абделькадеру Камуге.[13]

Збройні сили сторін[ред.ред. код]

Карта Чаду.

Станом на початок 1987 року, останнього року конфлікту, лівійський експедиційний корпус все ще являв собою значну силу, налічуючи біля 8000 військовослужбовців, 300 танків, велику кількість реактивної і ствольної артилерії, гелікоптери «Мі-24» і 60 бойових літаків. Лівійські сили не мали єдиного командування, а були розділені на оперативну групу «Південь» кількістю 2500 осіб, яка займала позиції в регіоні Тібесті, і оперативну групу «Схід», базовану в Файя-Ларжо.[14] Попри вражаючу вогневу міць лівійської армії в Чаді, її положення у країні було ускладнене кількома серйозними вадами. Лівійці готувалися до війни, в якій вони мали надавати наземну і авіаційну підтримку діям чадських союзників, які займалися розвідкою і виконували функції штурмової піхоти. Однак у 1987 році Каддафі втратив своїх останніх союзників у Чаді, і вкрай недостатнє знання лівійцями місцевості стало очевидним. З утратою місцевої підтримки лівійські гарнізони перетворилися на ізольовані і вразливі острівці посеред чадської пустелі. Окрім того, важливим фактором був низький бойовий дух лівійців, змушених вести війну на чужій території, а також дезорганізований стан системи лівійського військового командування, однією з причин якого була політика самого Каддафі, який побоювався, що добре організована армія може влаштувати заколот проти нього. Ці побоювання утримували його від надмірного підвищення боєздатності і керованості збройних сил та їх професіоналізації.[15][16]

З іншого боку, сили FANT значно зміцніли, налічуючи до 10000 загартованих бійців, керованих здібними і досвідченими командирами, такими як Ідріс Дебі, Хассан Джамус і сам Хіссен Хабре. Тоді як в попередні роки чадські загони мали дуже обмежену мобільність, неадекватне протитанкове і протиповітряне озброєння і зовсім не мали авіаційної підтримки, в 1987 році вони могли розраховувати на французькі повітряні сили для протидії лівійським літакам і мали в своєму розпорядженні біля 400 швидкісних, адаптованих до піщаної пустелі пікапів «Тойота», отриманих від Франції і озброєних протитанковими ракетами MILAN. Саме від цих пікапів, які відіграли вирішальну роль у розгромі лівійців, походить назва завершальної фази лівійсько-чадського конфлікту.[17][18]

Вигнання лівійців[ред.ред. код]

Кампанію з повернення під свій контроль решти території північного Чаду Хабре почав 2 січня 1987 року з атаки на міцну лівійську базу у місті Фада. Її обороняли біля 2000 лівійців зі значною кількістю танків і артилерії, а також бійці Демократичної революційної ради — невеликої повстанської організації чадських арабів, яка була найбільш лояльна Каддафі протягом всього конфлікту. Хассан Джамус, головнокомандувач Чадськими національними збройними силами (FANT), виставив проти лівійського гарнізону від 4000 до 5000 бійців.[14] Скориставшись чудовим знанням місцевості, Джамус уникнув лобового штурму і використав високу мобільність своїх військ для оточення лівійських позицій, після чого атакував з усіх сторін разом. В битві при Фаді було вбито 784 лівійця і знищено понад 100 танків; сили FANT втратили лише 50 бійців.[19][20]

Несподівана поразка приголомшила Каддафі, і 4 січня 1987 він оголосив призов до армії резервістів. В знак своєї зневаги до Франції він наказав піддати бомбардуванню місто Арада, далеко на південь від 16-ї паралелі.[21] Франція відповіла новим авіаційним ударом по лівійській авіабазі Уаді-Дум, знищівши радарну станцію і на кілька місяців фактично осліпивши лівійські повітряні сили у Чаді.[22] Для протистояння натиску з боку FANT Каддафі перекинув до Чаду (переважно до Файя-Ларжо і Уаді-Дум) кілька свіжих батальйонів, в тому числі частини елітної Революційної гвардії, довівши в березні кількість експедиційного корпусу до 11000 осіб.[23]

В березні 1987 чадськими силами була захоплена Уадді-Дум — головна лівійська авіабаза в Чаді. Оточена мінними полями, міцно укріплена, захищена п'ятитисячним гарнізоном з танками, бронетранспортерами і авіацією, база була взята штурмом кількісно меншим чадським ударним військом, яке пересувалося на пікапах зі встановленими на них станковими кулеметами та протитанковими ракетними установками. Спостерігачі вважають, що за перші три місяці 1987 року більше 3000 лівійських солдатів було вбито, поранено, чи дезертирувало; значна кількість танків та іншої бронетехніки, артилерії, літаків та гелікоптерів було захоплено і знищено. В кількох випадках лівійська авіація отримувала наказ бомбити кинуте лівійське обладнання, щоб запобігти його використанню чадцями. В багатьох випадках лівійські солдати гинули під час втечі з поля бою. В Уаді-Дум охоплені панікою лівійці зазнали важких втрат на власних мінних полях під час втечі.[24]

Захоплення Уаді-Дум завдало лівійцям колосальних труднощів. Покинуті союзниками, лівійці залишилися віч-на-віч із противником у незнайомій місцевості, і втрата авіабази позбавила Лівію можливості надавати своїм військам оперативне авіаційне прикриття. Вразливість лівійських бронетанкових угруповань перед лицем більш мобільного, хоча й легше озброєного супротивника стала очевидною.

Зважаючи на важкі втрати, Каддафі наказав почати вивід лівійських військ з усієї території префектури Борку-Еннеді-Тібесті, починаючи з Файя-Ларжо. Місто слугувало основною базою лівійських операції протягом попередніх чотирьох років, однак зараз знаходилося під загрозою оточення. 3000 осіб лівійського гарнізону, разом з уцілілими при захопленні Уаді-Дум, булі переведені до бази Маатен-ас-Сарра в південній Лівії неподалік від лівійсько-чадського кордону.[25] Щоб дещо зменшити шкоду, яку цей крок завдавав міжнародному престижу Лівії, Каддафі проголосив, що лівійська армія виконала свою задачу і тепер покидає Чад, щоб дати опозиції можливість самій подолати Хабре.[26]

В результаті цих подій Хабре здобув контроль над усією територією країни і почав загрожувати утримуваній Лівією Смузі Аузу; поразки, що їх зазнала Лівія, значно зіпсували репутацію її армії як однієї з найпотужніших військових сил регіону, породивши сумніви в боєздатності і компетенції її військовослужбовців, особливо під час операцій за межами країни.[24]

Війна «Тойот» привернула неабияку увагу Сполучених Штатів, де всерйоз обмірковувалася можливість використання Хабре для повалення режиму Каддафі у Лівії.[27] Хабре відвідав з офіційним візитом Вашингтон, де отримав від адміністрації Рейгана фінансову допомогу (32 млн долл.) для придбання американського озброєння, включаючи протиповітряні ракети «Стінгер», для застосування у війні проти Лівії.[5]

Продовження чадського наступу[ред.ред. код]

Смуга Аузу.

В серпні 1987 чадські збройні сили почали наступ на спірну Смугу Аузу. Вже 8 серпня було захоплено місто Аузу; під час штурму лівійці знову зазнали важких втрат і були змушені кинути велику кількість озброєння. У відповідь Лівія почала масовані бомбардування міст північного Чаду, як правило, з великих висот, недосяжних для переносних зенітних комплексів, якими володіли чадці. Французька авіація відмовилася пристати на прохання Хабре про захист від лівійських повітряних атак, позаяк захоплення Смуги Аузу сталося всупереч рекомендаціям французького президента Франсуа Міттерана; на відміну від США, Франція не прагнула повалення режиму Каддафі і закликала до міжнародного посередництва з метою врегулювання територіальної суперечки дипломатичним шляхом.[25][28]

Після безперервних бомбардувань і кількох контратак 28 серпня лівійцям вдалося вибити з Аузу чадській гарнізон, який налічував лише біля 400 осіб. Це була перша перемога лівійських сухопутних військ з початку Війни «Тойот». Перемога, як вважається, була досягнута ударами фронтової авіації, після чого лівійці пішли на штурм, пересуваючись на джипах, всюдиходах «Тойота» і легкоброньованих машинах піхоти. Для лівійців, які протягом попередніх років під час наземних операцій покладалися переважно на важку бронетехніку, штурм Аузу знаменував перейняття від своїх чадських противників тактики мобільної війни у пустелі, розробленої Хабре і його командирами.[25] Позаяк пропагандистський ефект від цієї операції був для Каддафі не менш важливим, ніж суто воєнний, він влаштував візит до Аузу іноземних журналістів, щоб вісті про лівійську перемогу набули широкого освітлення у світовій пресі.[5]

На втрату Аузу і бомбардування чадських міст Хабре відповів швидко і рішуче. 5 вересня 1987 він влаштував несподіваний наскок на ключову лівійську авіабазу Маатен-ас-Сарра. Це стало першою операцією чадських збройних сил на суто лівійській території. З 2500 осіб гарнізону авіабази за різними повідомленнями від 1000 до 1700 лівійців було вбито, 300 взято у полон, а решта розсіялася по довколишній пустелі; чадці знищили всю бойову техніку і літаки, що знайшли на авіабазі, а також привели у негідність обидві злітно-посадочні смуги.[25]

Атака на Маатен-ас-Сарра викликала велике незадоволення Франції; міністр оборони Франції Андре Жиро заявив, що «Франція ніяким чином не була причетною» до цього нападу і «не була про нього проінформована». США, як і раніше під час захоплення Аузу, привітали чадський напад[29], висловлюючи сподівання, що невдачі Каддафі у війні з Чадом призведуть у Лівії до народного повстання проти нього.[30]

Припинення вогню[ред.ред. код]

Зважаючи на активізацію внутрішньої опозиції, деморалізований стан армії і вороже ставлення сусідніх держав, Каддафі, зазнавши чергової поразки, зайняв більш примирливу позицію. З іншого боку, позиції Хабре були також не дуже впевнені, позаяк Франція сприйняла напад на Маатен-ас-Сарра як перший крок на шляху до повномасштабного чадського вторгнення до Лівії, чого вона ніяк не могла допустити. Хабре, не ризикуючи втратою французької підтримки, погодився на посередництво з боку Організації Африканської єдності і президента Замбії Кеннета Каунди, результатом якого стало підписання 11 вересня 1987 року угоди про припинення вогню.[3][29][31]

Більшість спостерігачів були впевнені, що війна, раніше чи пізніше, продовжиться, але припинення вогню, незважаючи на дрібні інциденти, тривало.[32] У травні 1988 року Каддафі заявив про визнання Хабре легітимним президентом Чаду, назвавши цей крок своїм «подарунком Африці»; втім, Лівія відмовилася вивести війська зі спірної Смуги Аузу.[5] 3 жовтня дві країни відновили дипломатичні відносини. Інший важливий крок на шляху нормалізації двосторонніх відносин був зроблений у вересні 1990, коли сторони погодилися на винесення територіальної суперечки на розгляд Міжнародного Суду.[33] 3 лютого 1994 року Міжнародний Суд виніс рішення про належність Смуги Аузу до Чаду, таким чином остаточно розв'язавши територіальну проблему.

Примітки[ред.ред. код]

  1. H. Metz, Libya, p. 254
  2. M. Azevedo, Roots of Violence, p. 119
  3. а б в K. Pollack, Arabs at War, p. 397
  4. A. Clayton, Frontiersmen, p. 161
  5. а б в г G. Simons, Libya and the West, p. 58
  6. K. Pollack, pp. 382—385
  7. S. Nolutshungu, Limits of Anarchy, p. 212
  8. M. Azevedo, p. 124
  9. K. Pollack, Arabs at War, p. 383
  10. M. Brecher & J. Wilkenfeld, A Study of Crisis, p. 92
  11. M. Azevedo, p. 140
  12. S. Nolutshungu, pp. 191—192, 210
  13. G. Ngansop, Tchad, vingt ans de crise, p. 160
  14. а б K. Pollack, p. 391
  15. K. Pollack, p. 386, 398
  16. S. Nolutshungu, pp. 218—219
  17. M. Azevedo, pp. 149—150
  18. K. Pollack, p. 391, 398
  19. K. Pollack, pp. 391—392
  20. S. Nolutshungu, p. 216
  21. Lewis, Paul Libyans Said to Bomb Chad in Area Defended by France // «Нью-Йорк Таймс», (5 січня 1987). (англ.)
  22. M. Brecher & J. Wilkenfeld, A Study in Crisis, p. 94
  23. K. Pollack, p. 392
  24. а б H. Metz, p. 262
  25. а б в г T. Collelo, Chad
  26. M. Azevedo, p. 150
  27. S. Nolutshungu, p. 221
  28. S. Nolutshungu, p. 222
  29. а б S. Nolutshungu, pp. 222—223
  30. Disputes Raiders of the Armed Toyotas // «Тайм», (21 вересня 1987).
  31. M. Brecher & J. Wilkenfeld, p. 95
  32. S. Nolutshungu, p. 223
  33. G. Simons, p. 60

Джерела[ред.ред. код]