Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЄДИНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВНИЙ ФОНД УСРР/УРСР (ЄДАФ УСРР/УРСР)

ЄДИНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВНИЙ ФОНД УСРР/УРСР (ЄДАФ УСРР/УРСР). Згідно з декретом РНК УСРР «Про охорону архівів» у жовт. 1922 в УСРР розпочався процес налагодження централізованої регламентації зберігання документів, що вже були в держ. архівосховищах, та документів, що перебували на обліку центр. архів. управлінських структур, проте ще не були до них передані. Декрет визначав статус ЄДАФ як сукупності документів, що зберігаються чи перебувають на обліку в держ. архівосховищах. Декрет, однак, не визначав чіткі межі та вміст ЄДАФу. У ньому йшлося про перелік груп архів. матеріалів (закінчені в діловодстві справи, документи й листування) та про перелік архів. інституцій (архіви діючих і ліквідованих держ. та громад. установ). Декрет встановлював 3-річний термін зберігання документів у діловодстві установ та відповідальність за їх збереження.

У 1920—30-х рр. термін «єдиний державний архівний фонд» використовували для означення сукупної архівної спадщини республіки. 16 груд. 1925 ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили спеціальну постанову «Про ЄДАФ УСРР». Вона містила низку доповнень до попереднього законодавчого акта, зокрема, визначала компетенцію Укр. центр. архіву щодо історико-революц. матеріалів (раніше ці матеріали перебували у віданні істпартів), парт. документів (за згодою відповідних к-тів КП(б)У) та військ. архівів; встановлювала 5-річний термін зберігання документів в установах; вводила обов’язкову реєстрацію приватних архівів, які мали культ.-істор. та громад. значення; посилювала відповідальність установ та підпр-в за збереження своїх архівів. Архівістами були розроблені принципи класифікації ЄДАФ, методика створення центр. фондової картотеки тощо. На 1-му Всеукр. з’їзді архів. працівників (1926; див. З’їзди архівних працівників УСРР) було схвалено принципи розподілу ЄДАФ між усіма респ. архівосховищами (центральними та місцевими істор. архівами, окружними архів. управліннями), а також визначено схему розподілу між ними документів: за датами створення та істор. значенням документів, за сферами діяльності фондоутворювачів. Упродовж наступних 5 років держ. архіви провели значну роботу з концентрації, експертизи цінності, описування та публікації документів ЄДАФ. Зокрема, до держ. архівів надійшли документи укр. походження з РСФРР; значна кількість парт. та профспілкових документів. Станом на 1930 ЄДАФ налічував 18,5 тис. фондів (майже 106 тис. лінійних метрів) документів 14—20 ст. Разом з тим лишалися нерозв’язаними питання, які стосувалися визначення меж та видового складу ЄДАФ.

5 квіт. 1930 ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову про ЄДАФ, яка містила «Уставу про ЄДАФ УСРР». В останній наводився докладний перелік груп документів, що потрапляли на держ. зберігання. Крім закінчених у діловодстві справ, документів та листування, обліку підлягали: архів. матеріали ліквідованих установ (держ., приватних, кооп. і профспілкових), пром., торг., транспортних та ін. підпр-в держ. і змішаної форм власності, концесійних та орендованих приватними особами; архіви націоналізованих приватних підпр-в; безгосподарні та конфісковані рукописи, фамільні та приватні архів. матеріали, незалежно від місця їх зберігання (у конфіскованих маєтках або ж у приватних осіб), а також архів. матеріали, що стосувалися життя й діяльності осіб, які під час революції (див. Жовтневий переворот у Петрограді 1917) і громадян. війни 1918—20 входили до складу «дореволюційних і контрреволюційних урядів або брали активну участь в реакції та контрреволюції»; документи ліквідованих і діючих реліг. громад та установ. Значною мірою цей перелік документів ЄДАФ дублював подібний перелік документів, що був затверджений напередодні урядом РСФРР. Уперше до складу ЄДАФ входили фотографії, кінофільми, рукописи літ., наук. та ін. творів, що мали істор. значення; вводився контроль Укр. центр. архіву над архівами б-к, музеїв та наук. установ. Постанова встановлювала: 10-річний строк зберігання документів у відомчих архівах (крім документів Записів актів громадян. стану, сільс. рад, концесійних та орендованих приватними особами підпр-в, для яких передбачалися окремі терміни зберігання); новий порядок передавання документів держ. архівам; нормувала порядок вилучення та утилізації документів, що не мали наук. або практичного значення. «Устава» містила також першу офіційну згадку про існування архів. «спецхранів», куди потрапляла ч. документів, не розрахованих на заг. користування. У зв’язку зі створенням Центр. архів. управління СРСР у верес. 1930 до «Устави про ЄДАФ» були внесені зміни, які закріпили підпорядкування архів. фондів загальносоюзного значення новоств. союзному архів. органу. На той час ЄДАФ зберігався в таких держ. архівах: Центр. архіві давніх актів (Київ), Центр. архіві праці (Харків), Центр. архіві революції (Харків), Центр. держ. архіві (Харків), Центр. істор. архіві (Київ), Центр. істор. архіві (Харків), крайових істор. архівах у Дніпропетровську, Одесі, Полтаві, Харкові та Чернігові, 15 окружних архів. управліннях 1-ї категорії, 15 окружних архів. управліннях 2-ї категорії та 10 — 3-ї категорії.

Ч. положень «Устави» була декларативною. Передусім це стосувалося документів РСДРП(б)—ВКП(б) та КП(б)У. Попри офіц. включення документів органів КП(б)У до ЄДАФ ці документи фактично були вилучені з ЄДАФ. Ще наприкінці 1920-х рр. уже частково було сформовано Архів. фонд ВКП(б) з його респ. від-ням в УСРР. Був ств. також Єдиний парт. архів, до якого надходили документи з ЦК КП(б)У,  к-тів КП(б)У нижчого рівня, ЦК ЛКСМУ, до цього ж архіву з Центр. архіву революції були передані всі історико-парт. документи. Після утворення областей остаточно сформувалися архіви обласних к-тів КП(б)У, і таким чином була створена паралельна ЄДАФ сукупність архів. документів, виділених з нього за ідеологічно-політ. ознакою, причому партійний фонд мав виключно союзне підпорядкування.

Упродовж 1930-х рр. у зв’язку із встановленням нового адм.-тер. поділу УСРР/УРСР у мережі держ. архів. установ було проведено низку змін. На поч. 1938 зберігання ЄДАФ здійснювали: Центр. архів давніх актів (Київ), Центр. архів праці (Харків), Центр. архів революції (Харків), Центр. держ. архів (Харків), Центр. істор. архів (Харків), Центр. фотокіноархів (Київ), 11 обласних архів. управлінь та 11 обласних істор. архівів, 24 держ. істор. архіви, 2 військ.-істор. архіви (у Києві та Харкові), 37 міськ. і 475 районних архівів.

У берез. 1939 архів. установи перейшли у відання НКВС СРСР, що фактично скасувало всі положення про ЄДАФ УРСР. 29 берез. 1941 РНК СРСР затвердила «Положення про ДАФ СРСР», яке не передбачало поділу Держ. архів. фонду СРСР (ДАФ СРСР) на фонди союзних республік. У положенні ДАФ визначався як сукупність документів, що мали наук., політ. і практичне значення, незалежно від часу їх походження, місця створення, змісту, оформлення, техніки і способів відтворення. (Див. також Архіви в Україні).

Література

«Збірник узаконень і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України: відділ 1», 1925, ч. 101, (арт. 556), 31 груд.; «Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України: відділ 1», 1930, № 10, (арт. 105), 8 трав.;

• Нікітін В.К. Архівне законодавство СРСР і постанова архівної справи в УСРР. Х., 1931; Архівознавство: Елементарний підручник, ч. 1. Х., 1932; Сборник основных постановлений, приказов и циркуляров по архивному строительству в СССР. М., 1944; З історії архівного будівництва на Україні. Х., 1958;
• Вяликов В.И. Архивное строительство в УССР (Конспект лекций). М., 1961;
• Максаков В.В. История и организация архивного дела в СССР: (1917–1945). М., 1969;
• Мітюков О.Г. Радянське архівне будівництво на Україні: 1917–1973. К., 1975;
• Боряк Г.В. Національна архівна спадщина України та Державний реєстр «Археографічна україніка»: Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. К., 1995;
• Климова К.І. До історії Національного архівного фонду України (документальні колекції київських науково-історичних товариств: склад та джерела формування. В кн.: Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи: Наукові доповіді Всеукраїнської конференції (Київ, 19–20 листопада 1996 року), ч. 1. К., 1997;
• Матяш І. Архівна наука і освіта в Україні 1920–1930-х років. К., 2000;
• Новохатський К. Межі Національного архівного фонду. В кн.: Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 4. К., 2001; Нариси історії архівної справи в Україні. К., 2002.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: Г.В. Папакін.; url: http://history.org.ua/?termin=Edyny_Derzh_arch_fond_USRR/URSR; том: 3