Етноорганологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Етноорганологія(від грец. ethnos — народ, грец. orhanon — інструмент, знаряддя, грец. logos — слово, розум, наука) — наукова дисципліна про народні музичні інструменти та інструментальну музику.

Загальна етноорганологія[ред.ред. код]

Етноорганологія вважається досить молодою наукою дисципліною, сформовано на межі XIX-ХХ ст., хоча сам інструментарій вивчають уже кілька тисячоліть й описи музичних інструментів містяться у найдавніших писемних джерелах. Інші видані терміни — етноінтрументознавство та етноінструментологія. Основні субдисципліни етноорганології: — етноорганотехніка (ерґологія і технологія виготовлення інструментів), етноорганоакустика, етноорганофізіологія, етноорганосоціологія, етнороганоісторія і палеоорганологія.

Відомі російські вчені в галузі етноорґанології були А. Фамінцин,О.Маслов. Інші відомі европейські вчені: А. Хибінський, Е Горнсбостель, Курт Закс, В. Маґіллон, А Гаменеріх.

Українська етноорганологія[ред.ред. код]

До групи українських етноорґанологів можна зарахувати М. Лисенка, Ф. Колессу, Г. Хоткевича, М. Грінченка, К. Квітку, А. Гуменюка, І. Мацієвського, М. Хая, Б. Яремка, Б. Водяного, І. Шрамка, Л. Кулика, Р. Гусака, В. Кушпета, І Федун, та М. Черкаського.

Микола Лисенко[ред.ред. код]

Піонер і фундатор етнооргалогічної школи в Україні. Перший етноорганолог в Україні був Микола Лисенко який в 1873 р. видав свою першу працю про характеристику музичного виконання на кобзі Остапа Вересая. В праці не лише описано репертуар кобзаря, але детальний опис інструменту та техніки гри на ній. Лисенко потім зробив аналіз виконавства на торбані Г. Відорта. У Львівському журналі «Зоря» (1894 р.) були надруковані його статті «Народні музичні інструменти на Україні». Лисенко дав характеристику й цінні вказівки про історичний розвиток і стан кобзи-бандури, торбана, ліри, гусел та цимбал.

Філарет Колесса[ред.ред. код]

Філарет Колесса у своїх працях про українських дум а також у статті «Українські народні музичні інструменти» (1920) описав деякі проблеми відносно розвитку та класифікацію українських народних інструментів. Колесса був один з перших який розписав на нотацію українську народну інструментальну музику. Ці транскрипції були помітним кроком на шляху деталізації елементів форми і фактури, штрихової техніки та й навіть мікромелізматики.

Микола Грінченко[ред.ред. код]

Климент Квітка[ред.ред. код]

Климент Квітка поряд з М. Лисенком та Ф. Колессою важається один із основоположників української музичної фольклористики. Розпочавши на поцатку 20-их років дослідження над інструментальної культурої українців зі складання програмного запитальника-квестіонера та спостережена над побутом українських лірників. У нього був період вимушеного наукового «заслання» в Москву де займався головно інструментами, поширеними на московській етнічній території. Основне завдання його життя було опис і структурний аналіз основних пісенно-традиційних жанрів українців і створив чільну систему діагностики завдань та напрямків вивчення форм і методів дослідження українською традиційною інструментальною музики.

Гнат Хоткевич[ред.ред. код]

В 1930 р в Харкові вийшла праця Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу» яка незабаром була заборонена. Підхід Хоткевича відрізнявся від майбутніх радянських дослідників. Автор характеризував інструменти які побутували серед українського народу а не народи які жили на території України. Хоткевич уперше розробив систему, яку застосував до розгляду ґенези й еволюції конструкції, строю, способів гри і форм функціонування всіх музичних інструментів, а також їх ролі в народному музикуванні впродовж різних епох.

Методологічні прийоми дослідження Хоткевича включали: 1. Лінґвістичний прийом, 2. Прийом дослідження письмових джерел, 3. Дослідження іконографічних та графічних джерел, 4. Дослідження джерел народної, пісенної та поетичної творчості, 5. Історичні дослідження шляху еволюції та територіальне розповсюдження, 5. Дослідження щодо функціонування в різних соціальних верствах суспільства.

Хоткевич розділив інструменти на три групи — струнну (хордофони), духову (аерофони) та ударну. Кожну з цих груп він поділяє на підгрупи або підвідділи: так струнні інструменти діляться на смичкові, щипкові й ударні: духові — на губні, язичкові, амбрушурні і багатоцівкові; ударні на дві : ті які мають певну височину та шумові.

Робота Хоткевича розкрила систему музичної інструментальної культури яка випередила европейських аналогів на 30 років. На жаль Хоткевич не міг далі розширити свої думки бо робота зазнала жорстку критику як націоналістична праця. На думку І. Мацієвського Хоткевич в плані цілісної інструментознавчої концепції був не тільки на авансцені дослдницькихх шукань 1-ї тр. XX ст. але окреслив обрії новотньої системної органології. Зосередження на традиційному виконавстві, особі музиканта, професійному характері, психологічних, соціологічних, демографічних аспектах його діялність ставить його до кола новаторів (З. Кодай, Б. барток, К, Квітка, Є. Гіппіус) і випереджує їх знаходячи продовження лише на зламі XX ст.

Андрій Гуменюк[ред.ред. код]

За час після виходу праць Гната Хоткевича в розвитку українського народного інструментарію сталися кардинальні зміни. Пішов інтенсивний розвиток у музичній інструментарій Українців. Народні інструменти в умовах радянського зорганізованого музикування зазнали істотного «удосконалення». Створено було оркестрові типи інструментів (бандура бас, цимбали альт, цимбали бас, сопілка бас, альт тощо) які почали використовувати ансамблі та оркестри українських народних інструментів та на яких були закладені основи професійного музикування.

Хоч робота Андрія Гуменюка «Українські народні музичні інструменти» К. 1967 залишила значний вплив на формування думок відносно Української орґанології, дослідник М. Хай вважає що це праця сьогодні має вторинного значення й що дослідження в етнологічному спрямуванні недопустимий. Інструментарій «вдосконалених» інструментів (оркестрових сопілок, бандур, цимбал, оркестрових контрабасів, гармошок і баянів, інструментарій духового оркестру який Гуменюк охарактеризував як народні інструменти Хай розглядає як нетрадиційні. Хай пропонує використати терміни які увів К. Квітка "любительські інструменти, а також «самодіяльницькі», «клубні» тощо. Таким способом праця А. Гуменюка відходить від строгих параметрів етномузикознавста та етноорґанологічних досліджень.

Перекоп Іванов[ред.ред. код]

Праця Перекопа Іванова «Оркестр Українських народних інструментів» (К.1981) продовжує лінію які розробляли по воєнні українські радянські дослідники фольклоризації українських народних інструментарій. Праця яка виявилася монографія кандидатської дисертації описує спроби та етапи створення оркестру українських народних інструментів за зразком оркестру російських народних інструментів. Праця описує спроби удосконалення етнічних народних інструментів українського народу саме для створення такого фольклорного оркестру.

Хай Михайло Йосипович[ред.ред. код]

Ігор Мацієвський[ред.ред. код]

Леонід Черкаський[ред.ред. код]

Дослідники-чужинці[ред.ред. код]

Чимало дослідники неукраїнці звертали увагу на проблеми українською етноорґанології. Між ними О. Кольберґ, А. Фамінцин, Н. Привалов, С. Мерчинський, І. Назіна, К. Вертков, A. Банін, та інші

Під впливом М. Лисенка російський академік О. Фамінцин написав працю «Домра и сродные инструменты русского народа …» (Спб. 1897) де неповно та дещо тенденційно висвітлені українські народні інструменти намагаючи спрямувати розвиток українських народних інструментів в русло російської імперської думки та опинії.

Дослідники діаспори[ред.ред. код]

До групи дослідників української орґанології які живуть позамежами України можна врахувати: Андрія Бандеру, Андрія Горняткевича, Мирослава Дяковського, та Віктора Мішалова,

Висновки[ред.ред. код]

Сьогодні українська етноорганологія розвивається в трьох напрямів: ∗1. Суто етномузичний напрям яка не визнає вияви кичу та фолклоризму: (К. Квітка, М. Хай, В. Кушпет та інші) ∗2. Петербургська школа — напрям який включає усі вияви музичної культури даного етноса: (Г. Хоткевич, М. Грінченко, І. Мацієвського, В. Яремка, Н. Супрун) ∗3. Радянська фольклорна школа (A. Гуменюк, П. Іванов, О. Незовибатько, А. Омельченко, М. Прокопенко, М. Черкаський)

Праці[ред.ред. код]

  • Іванов П. Оркестр Українських народних інструментів. К., 1981
  • Квитка К. К изучению украинской народноинструментальной музыки. - в кн.: Квитка К. Изб. труды. В 2-х томах. Т. 2. М., 1973
  • Квітка К. Професіональні народні співці й музиканти на Україні. Програма для досліду їх діяльності та побуту — ВУАН. Зб. істор. філол. відділу. К., 1924. ч. 13.
  • Квітка К. До вивчення побуту лірників. К., 1926.
  • Кушпет В. Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX- поч. XX ст.) — К., 2007
  • Лисенко М. Народні музичні інструменти на Україні. — Л., 1894, передрук - К., 1955; передрук - К., 1995.,
  • Лисенко М. Характеристика музичних особливостей українських дум у виконанні кобзаря Вересая. — передрук К., 1956$ передрук К., 1978.
  • Мациевский И. Народный музыкальный инструмент и методология его иследования. - в кн.: Актуальные проблемы современной фолклористики Л. 1980 с.143-170
  • Мациевский И. Основные проблемы и аспекты изучения народных музыкальных инструментов и инструментальной музыки. - в кн.: Народные музыкальние инструменты и инструментальная музыка — М., 1987, с. 6-38.
  • Хай М. Музика Бойківщини. К., 2002
  • Хай М. Етноорґанологія як предмет музичної україністики: шляхи формування і перспективи. - див.: IV Міжнародний конґрес україністів. (Матеріали) - Мистецтвознаство. Кн. 2., с. 462—472.
  • Хай М. Музично інструментальна культура Українців. К., 2007.
  • Хоткевич Г. Музичні інструменти Українського народу. — Х., 1930; передрук Х., 2002.


музика Це незавершена стаття про музику.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.