Лисенко Микола Віталійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лисенко Микола Віталійович
фотографія
Микола Лисенко
Основна інформація
Дата народження 10 (22) березня 1842(1842-03-22)
Місце народження с. Гриньки (Полтавщина)
Дата смерті 24 жовтня (6 листопада) 1912(1912-11-06) (70 років)
Місце смерті Київ
Роки активності 1855-1912
Національність українець
Професія композитор, піаніст, диригент, педагог.

Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10 (22) березня 1842(18420322), с. Гриньки — 24 жовтня (6 листопада) 1912, Київ) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Микола Лисенко, 1865 рік

Микола Лисенко народився в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.

Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Освіту здобула у Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже виключно французькою і примушувала до цього всіх членів родини.

Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Як одного з засновників роду історичні документи засвідчують Якова Лисенка (1-а половина XVII століття, брав активну участь у визвольній війні 1648–1654 рр.). Іван, син Якова — відомий військовий і політичний діяч 2-ї половини XVII століття, був Чернігівським, пізніше Переяславським полковником, згодом — наказним гетьманом; 1695 року брав участь в Азовських походах Петра I. Його син Федір (прапрадід Миколи Віталійовича) з 1741 року був генеральним суддею[1].

1855 — М. Лисенко почав навчання у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії. У Харкові він навчався у відомих музикантів М. Дмитрієва і чеха Вільчека. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п'єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.

Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 1860 р. через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Його він закінчив з відзнакою, а 1865 р. навіть захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей».

Серед українського студентства університету панувала атмосфера патріотизму, і це сприяло формуванню Лисенка як громадського діяча. Він належав до «Київської Громади», працював у кількох гуртках, пов'язаних з етнографічною діяльністю, викладанням у недільних школах, заснував і провадив студентський хор, організовував концерти.

Лейпциг, Київ, Петербург[ред.ред. код]

Микола Лисенко, 1869 рік

З 1865 по 1867 рік, одразу після закінчення Київського університету, Лисенко працював у Таращі на посаді мирового посередника. Там же в Таращі на посаді офіцера драгунського полку служив і батько Миколи Лисенка, Віталій Романович. У цей період Лисенки активно збирали фольклор і опублікували розвідку «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу у Сквирському та Таращанському повітах».

З 1867 року Микола Лисенко навчався у Лейпцизькій консерваторії. Студіював, насамперед, як піаніст, проте значне місце в навчанні займали й лекції з музично-теоретичних дисциплін. Окрім того освоював гру на скрипці й органі, та брав додаткові лекції з композиції та теорії музики. Його педагогами були Карл Рейнеке (фортепіано, приватні лекції з композиції та оркестрування), Ігнац Мошелес (фортепіано), Фердинанд Давід (клас ансаблевої та оркестрової гри), Ернст Венцель (фортепіано), Ернст Фрідріх Ріхтер (теоретичні дисципліни: складний контрапункт, імітація, канони, хорали на певний мотив), Роберт Веніамін Паперітц (теоретичні дисципліни: поліфонічні варіації на cantus firmus, фуга)[2]. У вільні хвилини Лисенко відвідував оперний театр, картинні галереї, церкву св. Томи, Гевандгаус. Концертне життя Лейпцига справляло сильне враження на Лисенка. З листів до рідних постає образ кмітливого молодика, який усе помічав, але вбирав у себе лише те, що вважав корисним та потрібним. Незважаючи на зайнятість, був активним пропагандистом українства в Європі.

28 грудня 1867 року у Празі відбувся надзвичайно успішний концерт Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних фортепіанних аранжуваннях.

Влітку 1868 року Лисенко одружується з Ольгою О'Коннор, яку він узяв з собою до Лейпцига (вона студіювала вокал).

1869 — завершив навчання у консерваторії, пройшовши 4-річний курс навчання усього за два роки. В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва про закінчення консерваторії, сказано: «Пан Лисенко, при своїй зразковій старанності й чудовому таланті, досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів».

В час навчання написав декілька інструментальних творів, зокрема 1-у частину симфонії та симфонічну увертюру «Ой запив козак, запив», струнний квартет та тріо, а також видав свою першу збірку українських народних пісень для голосу й фортепіано. Тоді ж Лисенко написав і свої перші твори на слова Тараса Шевченка: «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною».

Повернувшись до Києва, Лисенко відновлює свої концертні виступи, але вже в новому статусі — як професійний піаніст. 1 лютого 1870 р. в залі Дворянського зібрання (сьогодні зала Київської філармонії) він дає великий концерт. Виконує чотири фантастичні п'єси Шумана, фантазію «Мандрівник» Шуберта, п'єси із власної сюїти. Тоді ж прозвучало й кілька творів з першої Лисенкової серії «Музики до Кобзаря» у виконанні співака М. Богданова. Перший концерт мав великий успіх, тож Лисенко вирішив продовжувати цю справу. Квитки на Лисенкові концерти розкуповувались заздалегідь, а слухачі приїжджали навіть із провінції. Побачивши зацікавленість публіки, Лисенко вже з кінця 1870-х років виступає не лише у Києві, а й у Полтаві, Чернігові, Катеринославі тощо. Лисенко провів чотири великих гастрольних турне: 1892—3, 1897, 1899, 1902 рр. Програма складалась із двох відділів — на початку Лисенко виступав як піаніст з виконанням власних творів, а потім співав хор, якому Микола Віталійович акомпанував. Всю організаційну роботу також виконував композитор. Це була потужна пропаганда української музики.

18741875 — вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова.

5 (17) грудня 1872 року в приміщенні початкової школи сестер Марії та Софії Ліндфорс (будинок № 21 на вул. Фундуклеївській) відбулася перша вистава українського музичного театру в Києві — «Чорноморці», автором якої був Микола Лисенко. Постановник опери — двоюрідний брат композитора Михайло Старицький. Він же — автор лібрето (за мотивами твору Якова Кухаренка).

Київ. Зрілий період[ред.ред. код]

1878 — займав посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настають зміни і в особистому житті — Микола Віталійович взяв другий (цивільний) шлюб з Ольгою Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу мав 7 дітей (двоє з них померли в ранньому віці). Цікаво, що своїй громадянській дружині Лисенко не присвятив жодного твору (натомість своїй першій дружині Ользі О'Коннор він присвятив 11 творів, серед яких обробка української народної пісні «Ой на гору козак воду носить…»).

З 1869 р. жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу.

Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року.

Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я. Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з Олександрем Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905).

19081912 — голова ради правління «Українського Клубу».

Обставини української дійсності були такими, що не дозволяли Лисенку обмежитись лише артистичною діяльністю. Проте все ж головним своїм покликанням вважав композиторську діяльність, тому старався зробити якомога більше. Писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні надавав величезного значення. Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Коли у 1903 році він прибув до Галичини на ювілейні урочистості з нагоди 35-ліття творчої діяльності, був вражений ентузіазмом та шаною, з якими його скрізь зустрічали. З огляду історичної ролі для української культури Миколу Лисенка порівнюють із Едвардом Грігом, Бедржихом Сметаною, Михайлом Глинкою та іншими представниками національних музичних культур XIX ст.

Пізні роки[ред.ред. код]

Могила Миколи Лисенка

Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року він був на деякий час заарештований. Помер 6 листопада 1912 року у Києві, похований на Байковому кладовищі (надгробок — бетон, граніт; скульптор Ю. І. Білостоцький; встановлений у 1939 році)[3].

Творча спадщина[ред.ред. код]

Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).

Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із фольклором:

« Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикові й філологові"[4]  »

У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості[5]. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений.

Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав декілька творів на духовну тематику: «Камо пойду от лиця Твоєго», «Херувимська» та молитву «Боже великий, єдиний» (сл. О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень — «Пречиста Діво, мати Руського краю», «Хресним древом», «Діва днесь пресущественного раждаєт».

Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм — це «Українські рапсодії» (gis moll, a moll), «Героїчне скерцо» op. 25, «Епічний фрагмент» op.20, «Українська сюїта». Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли — «Альбом літа 1900» op. 37, «Альбом особистий» op. 40 тощо.

Родина. Нащадки[ред.ред. код]

Лисенко Андрій Віталійович — брат

Лисенко Остап Миколайович — син

Лисенко Мар'яна Миколаївна — донька

Лисенко Юрій Андрійович — небіж, син Андрія Віталійовича

Лисенко Наталія Андріївна — небога, донька Андрія Віталійовича

Лисенко Аріадна Остапівна — онука, донька Остапа

Лисенко Микола Віталійович (молодший) — правнук

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Вже 14 вересня 1913 року у Полтаві відбулося вшанування пам'яті М. В. Лисенка з нагоди першої річниці його смерті. До цієї дати полтавською громадою був виданий життєпис композитора (В.Будинець «Славний музика Микола Віталієвич Лисенко» (видання Полтавської української книгарні, 1913). [1]

Українським музикантам щорічно присуджується Премія імені Миколи Лисенка. Періодично в Києві проводиться Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка.

Іменем Лисенка названі вулиці у Києві та Львові.

Київські адреси Миколи Лисенка[ред.ред. код]

  • вул. Рейтарська, № 19 (мешкав впродовж 1888–1894 років)
  • вул. Саксаганського, № 95 (мешкав впродовж 1898–1912 років) — тепер тут Будинок-музей Миколи Лисенка

Список творів[6][ред.ред. код]


Сценічні твори[ред.ред. код]

Опери:

  • «Андрашіада» (лібр. М.Старицького і М.Драгоманова, 1866-77),
  • «Чорноморці» (лібр. М.Старицького за п'єсою Я.Кухаренка, 1872),
  • «Різдвяна ніч» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя, 1874),
  • «Утоплена» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя «Майська ніч», 1883),
  • «Наталка Полтавка» (п'єса І.Котляревського, вокальні номери аранжував М.Лисенко, 1889),
  • «Тарас Бульба» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя, 1890),
  • «Відьма» (текст Л.Яновської, 1901, незак.),
  • «Сапфо» (лібр. Л.Старицької-Черняхівської, 1896–1904),
  • «Енеїда» (лібр. М.Садовського за І.Котляревським, 1910),
  • опера-хвилинка «Ноктюрн» (лібр. Л.Старицької-Черняхівської, 1912),

дитячі опери (перші в укр. музиці)

  • «Коза-Дереза» (1888),
  • «Пан Коцький» (1891),
  • «Зима і Весна, або Снігова краля», 1892) — всі 3 на лібр. Дніпрової Чайки (Л.Василевської);

Музика до спектаклів

  • «Чарівний сон» (текст М.Старицького, 1894),
  • «Остання ніч» (текст М.Старицького, 1899) та ін.;
Екранізація сценічних творів[ред.ред. код]

За оперою «Наталка Полтавка» знято однойменну кінокартину у 1936 р., і телефільм у 1978 р..

Вокально-симфонічні твори[ред.ред. код]

кантати:

  • «Б'ють пороги» (1878),
  • «Радуйся, ниво неполитая» (1883),
  • «На вічну пам'ять Котляревському» (1895) — всі на сл. Т.Шевченка;

Для симфонічного оркестру[ред.ред. код]

  • Менует і Адажіо, Увертюра на тему укр. нар. пісні «Ой запив козак, запив» (всі 1869, рукописи не знайдено).
  • Симфонія (ч. І, 1869),
  • Фантазія «Український козак-шумка» (1872);

Камерно-інструментальні твори[ред.ред. код]

  • Струнний квартет (ч. З, 1868),
  • Струнне тріо (1869);

для скрипки з фортепіано

для віолончелі і фортепіано

  • Елегія «Сум» (1901);

для фортепіано(56)

  • Українська сюїта у формі старовинних танців (1867–1869),
  • 2 концертні полонези (1875),
  • 2 рапсодії на українські народні теми (1875, 1877),
  • Соната (1875),
  • Баркарола (1873),
  • рондо, ноктюрни, мазурки, полонези, скерцо, вальси, марші, пісні, п'єси та ін.;
  • транскрипції;

Хори[ред.ред. код]

На слова Т. Шевченка

  • «Іван Гус» (1881),
  • 3 хори з поеми «Гамалія» («Ой діброво, темний гаю» (1881), «Іван Підкова» (1903), «Орися ж ти, моя ниво» (1903))
  • «Встає хмара з-за лиману» (1903),
  • «Давидів псалм» (1910) та ін.,

На слова інших авторів:

Романси[ред.ред. код]

На слова Т.Шевченка

  • «Ой одна я, одна» (1868),
  • «Садок вишневий коло хати» (1868),
  • «Гетьмани, гетьмани» (1872),
  • «Якби мені черевики» (1872),
  • «По діброві вітер виє» (1872) та інші

На слова інших авторів:

  • «Милованка» (сл. А.Міцкевича, 1881),
  • «У мене був коханий, рідний край» (сл. Г.Гейне, 1893),
  • «Не забудь юних днів» (сл. І.Франка, 1898),
  • «Безмежнеє поле» (сл. І.Франка, 1898),
  • «Смутної провесни» (сл. Лесі Українки, 1909),
  • «Айстри» (сл. О.Олеся, 1907) та інші.

Вокальні ансамблі[ред.ред. код]

  • «Ми заспівали й розійшлись» (сл. Т.Шевченка, 1869),
  • «Коли розлучаються двоє» (сл. Г.Гейне, 1893),
  • «Пряля» (сл. Я.Щоголєва, 1898) та інші;

Обробки народних пісень[ред.ред. код]

Усього — понад 600 обробок українських народних пісень для хору або сольного виконання, з них:

для дітей

  • «Молодощі» (1876)
  • «36. нар. пісень» (1908) та ін.

Музикознавча спадщина[ред.ред. код]

  • Музично-фольклористичні праці: записи (13, 138, 20) українських народних пісень (з варіантами), пісень різних сусідніх народів, танців, маршів, дум (5) від кобзарів;
  • Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм (1873; опубліковано в «Записках Юго-Западного Отдела Русского Географического Общества», т.1, К., 1874; передрук.: К., 1978);
  • Про торбан і музику Відорта (Киевская старина, 1892, кн.2);
  • Народні музичні інструменти на Україні (Зоря, Л., 1894, № 1, 4-10; передрук: К., 1955);
  • літературно-критичні розвідки; Листи, К., 1964.

Про Миколу Лисенка та його талант[ред.ред. код]

Кращим показником цінностей є те, що Лисенка любило українське суспільство і визнавало його творчість великим внеском до капіталу національного життя. Це вища нагорода, яку може заслужити творець мелодій, створювач музичних образів.
«…він безсмертний. Він був вищим творцем краси, володарем чистих насолод мелодій»

Примітки[ред.ред. код]

  1. Знаменитості України // ukrfoto.net
  2. Гнатюк Л. А. Микола Лисенко і Лейпцизька консерваторія // Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, (№ 2 (15) 2012) С. 24.
  3. Київ: Енциклопедичний довідник / За редакцією А. В. Кудрицкого. — К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
  4. Лисенко М. В. Про народну пісню і народність в музиці. — К., 1955. — с. 53
  5. М. Загайкевич — Функціонування української мови в музичному мистецтві
  6. Подається згідно з довідником Муха Антон. Композитори України та української діаспори. — К.: 2004. — ISBN 966-8259-08-4
  7. Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укл.: Лобач О. О., Халецька Л. Л.— Полтава: Полт. обл. ін-т післядипл. педагогіч. освіти, 2009. — 360 с.— С. 144.
  8. Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укл.: Лобач О. О., Халецька Л. Л.— Полтава: Полт. обл. ін-т післядипл. педагогіч. освіти, 2009. — 360 с.— С. 144.

Джерела[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Старицький М. До біографії М. В. Лисенка. — К., 1905
  • Будищанець В. (Щепотьєв В.). Видатний музикант М.Лисенко. — Полтава, 1913
  • Кривусів-Борецький В. Батько української музики. — К., 1920
  • Квітка К. М.Лисенко як збирач народних пісень. — К., 1923
  • ’’Кобилянський Л.’’ Микола Лисенко. — Л., 1930
  • Шреєр О. М. В. Лисенко. — К., 1940
  • Юдіна В. М. В. Лисенко. — К., 1941
  • Чаговець В. М.Лисенко. — К., 1947
  • Дяченко В. Микола Віталійович Лисенко. Життя і діяльність. — К., 1951
  • Вілінський М. Від редакції // М.Лисенко. Твори для Фортепіано. Зібрання творів в 20 томах. Том XIII. Музична редакція М. М. Вілінського. — Мистецтво, 1952
  • Архімович Л., Гордійчук М. М. В. Лисенко. Життя і творчість. — К., 1952, 1963, 1992
  • Гозенпуд А. Н. В. Лысенко и русская музыкальная культура. — М., 1954
  • Лисенко О. Про Миколу Лисенка. Спогади сина. — К., 1957, 1959, М., 1960
  • Лисенко О. Сонце української музики. — К., 1967
  • Курковський Г. Лисенко-піаніст. — К., 1973
  • Булат Т. Героїко-патріотична тема в творчості М. В. Лисенка. — К., 1965
  • Булат Т. М.Лисенко: творчий портрет. — К., 1973, 1981
  • Андрієвська Н. Дитячі опери М. В. Лисенка. — К., 1962
  • Микола Лисенко — борець за народність і реалізм у мистецтві. Зб. статей. — К., 1965
  • Лисенко М. В. у спогадах сучасників. — К., 1968
  • Товстуха Є. Микола Лисенко. Роман, кн. І. — К., 1970
  • Василенко 3. Фольклористична діяльність М. В. Лисенка. — К., 1972
  • Архімович Л. М. В. Лисенко. «Тарас Бульба». — К., 1986
  • «Тарас Бульба» М. В. Лисенка: зб. — К., 1958
  • Яворський Е. «Тарас Бульба» М.Лисенка. — К., 1964
  • Микола Лисенко та музичний світ: тези ювілейної наук, конференції 20-22.У.1992, К., 1992
  • Українське музикознавство, вип. 27 (до ювілею М. В. Лисенка). — К., 1992
  • Творчість М.Лисенка і духовний розвиток особистості: матеріали наук. читань. — Чернігів, 1992
  • Записки НТШ, т. CCXXVI. Праці Музикознавчої комісії (матеріали про М.Лисенка). — Л., 1993
  • Микола Лисенко у спогадах сучасників, у 2-х т, т. 1. — К., 2003.
  • Наталія Кашкадамова. Історія фортеп'янного мистецтва XIX сторіччя. Тернопіль. АСТОН. 2006
  • Ярема Якубяк. «Микола Лисенко і Станіслав Людкевич», НТШ, Львів — 2003

Посилання[ред.ред. код]