Лисенко Микола Віталійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (22 (10) березня 1842 р., с. Гриньки (Полтавщина) — 6 листопада (24 жовтня) 1912 р., Київ) — видатний український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

Походив з козацько-старшинського роду Лисенків.1855р. Миколу віддали до привілейованого навчального закладу— другої Харківської гімназії. У Харкові він займався з відомими музикантами М.Дмитрієвим і чехом Вільчеком. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п'єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.

Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 1860 р. через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом МихайломСтарицьким перевівся до Київського універмитету. Його він закінчив з відзнакою, а 1865 р. навіть захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей».

Становлення Лисенка як громадського діяча пройшло у «Київській Громаді».

1867—1869 — завершив музичне навчання у Лейпцігу.

1874—1875 — вдосконалював майстерність у Петербурзі в М.Римського-Корсакова.

З 1869 р. жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу.

Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О.Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905).

1908—1912 — голова ради правління «Українського Клубу».

У хорах Лисенка здобули початки мистецької освіти К.Стеценко, П.Демуцький, Л.Ревуцький, О.Лисенко та інші. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року.

Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року він був на деякий час заарештований.

Помер і похований у Києві.

[ред.] Творча спадщина

Пам'ятна монета на честь Лисенка

Могила Миколи Лисенка на Байковому кладовищі в Києві.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О.Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894). Створив класичні обробки народних пісень, написав понад 80 вокальних та фортепіанних творів.

У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти Т.Шевченка "Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо).

Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.