Палац Ібрагіма-паші

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Палац Ібрагіма-паші
тур. İbrahim Paşa Sarayı
Головна будівля музею
Головна будівля музею
Головна будівля музею
41°00′22″ пн. ш. 28°58′28″ сх. д. / 41.00630000002777820° пн. ш. 28.97456000002777898° сх. д. / 41.00630000002777820; 28.97456000002777898Координати: 41°00′22″ пн. ш. 28°58′28″ сх. д. / 41.00630000002777820° пн. ш. 28.97456000002777898° сх. д. / 41.00630000002777820; 28.97456000002777898
Країна  Туреччина[1]
Розташування Султанахмет
Тип серальd[1]
Тип будівлі палац

Палац Ібрагіма-паші. Карта розташування: Туреччина
Палац Ібрагіма-паші
Палац Ібрагіма-паші
Палац Ібрагіма-паші (Туреччина)
Мапа
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Палац Ібрагіма-паші (тур. Ibrahim Paşa Sarayı) — будівля на площі Султанахмет у Стамбулі, колишня резиденція Великого візира Османської імперії Паргали Ібрагіма-паші. Пам'ятник османської архітектури XVI століття.

Історія[ред. | ред. код]

Палац побудований на території колишнього іподрому Константинополя у Стамбулі (нині площа Султанахмет). Точної дати початку будівництва не відомо, однак достовірно встановлено, що цей пам'ятник архітектури був побудований на початку XVI століття. З деяких джерел відомо, що в 1521 в будівлі відбувався ремонт. Вхід у палац перебудували у другій половині XVI століття під керівництвом великого архітектора Сінана.

Свою назву палац отримав від проживання в ньому Великого візира Паргали Ібрагіма-паші (1493—1536) — талановитого полководця і дипломата. У 1524 році Ібрагим одружився з сестрою султана Сулеймана Хатідже Султан і після весілля молоде подружжя переїхало до цього палацу.

Після страти Ібрагіма-паші палац перейшов у державну власність, де розташовувались резиденції наступних великих візирів. Надалі приміщення використовували як казарму, посольство, швейні майстерні та в'язницю. Однак у середині XX століття палац був реставрований і з 1938 там розміщуються кращі експонати турецького та ісламського мистецтва.

Посилання[ред. | ред. код]

  1. а б archINFORM — 1994.