Туреччина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Турецька Республіка
Türkiye Cumhuriyeti

Прапор Туреччини Герб Туреччини
Прапор Герб
Девіз: Yurtta Sulh, Cihanda Sulh
Мир батьківщині, мир всьому світові
Гімн: İstiklâl Marşı
Гімн незалежності
Розташування Туреччини
Столиця Анкара
39°55′ пн. ш. 32°50′ сх. д. / 39.917° пн. ш. 32.833° сх. д. / 39.917; 32.833
Найбільше місто Стамбул
Офіційні мови турецька
Державний устрій Парламентська республіка
 - Президент Реджеп Таїп Ердоган
 - Прем'єр-міністр Ахмет Давутоглу
Формування держави  
 - з Османської Імп. 29 жовтня 1923 
Площа
 - Загалом 783 562 км² (37)
 - Води (%) 1,3
Населення
 - перепис 2013 р. 76 667 864[1] (18)
 - Густота 93/км² (102)
ВВП (ПКС) 2008 р., оцінка
 - Повний $791 млрд (Список країн за ВВП)
 - На душу населення $10 380 (Список країн за ВВП на душу населення)
ВВП (номінальний) 2008 р., оцінка
 - Повний $508 млрд (17)
 - На душу населення $6 670 ([[Список країн за ВВП на душу населення (номінальний)|]])
ІРЛП  (2007) 0.806 (високий) (79th)
Валюта Нова Турецька Ліра (=100 курушам) — «Нову Турецьку Ліру» ввели замість «Турецької Ліри» 1 січня 2005. (TRY)
Часовий пояс EET (UTC+2)
 - Літній час EEST (UTC+3)
Домен інтернету .tr
Телефонний код +90

Туре́ччина (тур. Türkiye), офіційна назва Турецька Республіка (тур. Türkiye Cumhuriyeti) — країна, що лежить в Азії між Чорним і Середземним морями, межує на сході з Вірменією, Грузією й Іраном, на південному сході з Іраком і Сирією, на заході з Грецією й Егейським морем, на північному заході з Болгарією. На території країни, крім турків, проживають значною мірою курди (близько 12 млн осіб), вірмени, греки, араби, лази, аджарці, євреї, ассирійці, болгари, албанці, боснійці, хорвати. Член Міжнародного банку реконструкції й розвитку і Міжнародного валютного фонду (з 1947). Член Організації Чорноморського Економічного Співробітництва, НАТО, ООН, кандидат до Європейського Союзу. Сучасна Туреччина, чиїм попередником була 600-літня Османська імперія, виникла на політичній карті світу після Першої світової війни.

Державні символи[ред.ред. код]

Прапор країни[ред.ред. код]

Докладніше: Прапор Туреччини

Прапор Туреччини (тур. Türk bayrağı) являє собою червоне полотнище з білим півмісяцем і зіркою на ньому. Прапор називають в народі Ай Їлдиз (Ay Yıldız). Червоний колір турецького прапора бере початок від Умара, правителя Арабського халіфату в 634644 роках і завойовника Палестини, Єгипту та Месопотамії. У XIV столітті червоний колір став кольором Османської імперії. Півмісяць із зіркою — символ ісламу. До моменту свого розпаду в 1918 році Османська імперія мала прапор, де на червоному полотнищі тричі повторювалося священне зображення білих півмісяця і п'ятикутної зірки. 1923 року запропоновано теперішній прапор Турецької Республіки, а 29 травня 1936 року його затверджено офіційно Законом про Прапор.

Гімн країни[ред.ред. код]

Докладніше: Гімн Туреччини

Марш Незалежності (тур. İstiklâl Marşı)) є національним гімном Туреччини, офіційно прийнятий 12 березня 1921 року — на 2 роки раніше від встановлення Турецької Республіки. Написаний як мотиваційна музична сага для війська, що билося в турецькій війні за незалежність, і став гімном Республіки, яку належало створити.

Гімн написав Мехмет Акіф Ерсой (Mehmet Akif Ersoy), а до кінцевого варіанту доопрацював Осман Зекі Юнґур (Osman Zeki Üngör). Темою твору є любов до рідної турецької землі, пожертва заради свободи й своєї віри, надія на краще майбутнє та відданість своїй нації.

Географія. Природа[ред.ред. код]

Мапа країни.

Туреччина простягається із заходу на схід приблизно на 1450 км, а з півночі на південь — на 480 км. Сухопутний кордон має довжину 2628 км, а берегова лінія — 7168 км. Європейська частина країни, площею 23,764 тис. км², межує на півночі з Болгарією, омивається водами Чорного моря та протоки Босфор на сході і Мармурового моря та протоки Дарданелли на півдні, а на заході межує з Грецією й має вихід до Егейського моря. Азійська частина Туреччини, площею 755,688 тис. км², на півночі широким фронтом звернена до Чорного моря і межує з Грузією й далі на схід з Вірменією, на малому відтинку з Азербайджаном і з Іраном, а на півдні з Іраком і Сирією. Південні рубежі утворює Середземне море, західні — Егейське море.

Більша частина території Туреччини лежить в межах Анатолійського плоскогір'я (на заході) і Вірменського нагір'я (на сході). Переважають висоти від 800 м на заході до 2000 м на сході. На півночі розташовані Понтійські гори (до 3937 м), на півдні — хребти системи Тавра (до 3726 м). Найвища вершина Туреччини — згаслий вулкан Великий Арарат (5165 м) на Вірменському нагір'ї. Інші вулкани: Сюпхан, Немрут, Ерджіяс. У горах Вірменського нагір'я беруть початок великі ріки Тигр, Євфрат, Кура, Аракс. Основні ріки Анатолійського плоскогір'я — Кизил-Ірмак, Сакар'я. На внутрішніх плоскогір'ях — великі безстічні солоні озера Ван і Туз. Переважають степи і напівпустелі.

Клімат Туреччини надзвичайно різноманітний. Центральна Туреччина — це континентальний клімат з холодною сніжною зимою й спекою влітку. На західному і південному побережжі країни майже весь час тепло — субтропічний, середземноморський клімат. Купальний сезон на побережжі Егейського і Середземних морів починається в квітні і закінчується в листопаді. На північному побережжі країни морський клімат вологий і помірний. У західній половині випадає понад 1000 мм опадів на рік, у східній половині в середньому 2500 мм опадів на рік.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Туреччини

Недавня історія. Незалежна республіка, яку очолював Мустафа Кемаль (Ататюрк) з 1923, перші вільні вибори проведені в 1950; Аднан Мендерес став прем'єр-міністром, але був страчений після військового перевороту 1960. До 1982, поки не була прийнята нова конституція, армія контролювала всю діяльність держави, жорстоко придушуючи всю політичну діяльність, що викликало міжнародну критику. У 1983, коли Тургут Озал став прем'єр-міністром, заборона на політичну діяльність була знята. Озал був обраний президентом у 1989, у тому ж році Туреччині було відмовлено в членстві в ЄС. У 1991 Туреччина виступила на стороні коаліції ООН проти Іраку у війні в Перській затоці. Конфлікт із курдською меншістю триває. Озал помер, його місце зайняв Демірель у 1993.

Населення[ред.ред. код]

Населення Туреччини становить 72,5 мільйонів осіб. Судячи з перепису 2009 року темпи його зростання становлять 1,45% на рік. Середня щільність населення - 92 людини на км², частка населення, що проживає в міських районах становить 75,5% від загальної кількості населення, тоді як, ще століття тому ця цифра була протилежною й країну вважали переважно селянською. Основне населення країни — турки. Слід зазначити, що сама ця назва стала поширеною опісля проголошення Туреччини республікою в 1923 році — до того в суспільстві було поширене наймення османи. Мустафа Кемаль запропонував взяти назву «турки» (по-турецьки «тюрк») вважаючи, що це сприятиме згуртуванню тюркомовних народів, а відповідно до того й республіку назвати Туреччиною. Таким чином у нову історичну епоху османи стали турками, а Османська імперія стала Турецькою республікою.

Загальні демографічні показники в Туреччини такі (станом на 2008 рік):

  • Вікова структура: 0-14 років — 24,4% (чоловіків 8937515 / 8608375 жінок), 15-64 років — 68,6% (чоловіки 25030793 / 24253312 жінки), 65 років і старші — 7% (чоловіки 2307236 / 2755576 жінки).
  • Темпи приросту населення — 1,013%%
  • Народжуваність — 16,15 новонароджених на 1000 осіб.
  • Смертність — 6,02 смертей на 1000 осіб.
  • Співвідношення статей: при народженні — 1,05 хлопчика на 1 дівчинку, у віці до 15 років: 1,04 хлопчика на 1 дівчинку, у віці від 15 до 65 років: 1,03 чоловіка на 1 жінку, у віці 65 років і старше: 0,84 чоловіка на 1 жінку, сумарний показник — 0,9825 чоловіка на 1 жінку.
  • Коефіцієнт дитячої смертності — 36,98 смерті на 1000 новонароджених.
  • Очікувана тривалість життя: загальна — 73,14 року, для чоловіків — 70,67, для жінок — 75,73.
  • Загальний коефіцієнт народжуваності — 1,87 новонародженого припадає на одну жінку.

На момент утворення Турецької республіки чисельність її населення оцінювалася у 12 532 000 осіб. З того часу в країні відбулось 12 переписів населення, згідно з якими від 1927 року населення країни зросло в 4,4 рази, причому тільки з 1950 по 1985 роки — в 2,5 рази. Швидке зростання кількості жителів, яка перевищила у 2005 році 70 мільйонів, залишається важливою проблемою країни. Розподіл жителів по території Туреччини вкрай нерівномірний, найбільш щільно заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, а також райони, що прилягають до Егейського моря. Найбільше місто країни — Стамбул, найменш населений район — Хакк'ярі.

Етнічний склад[ред.ред. код]

Стаття 66-а Конституції Турецької Республіки визначає поняття «турків», як тих «хто пов'язаний з турецькою державою через зв'язок громадянства», тому легальне використання слова «турецький», як громадянин Туреччини відрізняється від етнічного визначення цього слова. Втім, більшість населення Туреччини є етнічними турками або ж тюрками. Взагалі, слово «турок» чи «турецький» також має ширше значення в історичному контексті, тому що, деколи, особливо в минулому, його використовували для позначення всіх мусульманських жителів Османської імперії, незалежно від їхньої етнічної приналежності[2].

Окрім титульної нації — тюрків, у країні визначена категорія «визнаних етнічних меншин» й «невизнаних етнічних меншин». Далебі, частіше буває, що невизнані меншини чисельно в кілька разів чи десятків разів перевищують визнані меншини, що пов'язано зі складними політико-суспільними взаємовідносинами в країні. Відповідно до умов Лозаннського договору за такими групами закріплений статус меншин і, отже, вони користуються всіма правами національних меншин, яких намагається дотримуватися владна верхівка країни. До визнаних меншин відносять — вірменів, греків, юдеїв.

Етнічна карта Туреччини

Основні національні меншини:

  • Нащадки різних тюркських народів

Мови[ред.ред. код]

Державною й офіційною мовою Туреччини є турецька мова або як іще її називають тюркська мова. Відповідно в країні понад 80% населення вважають її рідною, а ще 10-15% сприймають її як другу. Уряд і суспільство вважають мову важливим чинником турецької ідентичності в сьогоднішній Туреччині. Як написано в 42 статті Конституції Туреччини[3]:

Жодну мову, крім турецької, не можна викладати в ролі рідної мови турецьким громадянам у будь-яких освітніх навчальних закладах країни. Іноземні мови, які необхідно викладати в освітніх навчальних закладах, і правила, яких потрібно дотримуватися при проведенні навчання в школах з вивченням іноземних мов, визначені відповідним законом. Положення міжнародних угод зберігаються.

Правозахисні організації світу нерідко критикують такий офіційно-урядовий погляд на мовні питання, оскільки згідно з офіційною точкою зору в країні є тільки три мовно-етнічних меншини: греки, вірмени і євреї, права яких гарантовані Лозанським мирним договором 1923 року. Розмови ж про інші меншини та їх мовні претензії турецький уряд вважає сепаратизмом[4].

Втім у країні розмовляють приблизно 50 мовами, носії яких за різними оцінками становлять від 10 до 25% населення Туреччини. Найпоширенішими мовами після турецької є північнокурдська (курманджі) і зазакі (дімле), якими послуговуються поміж собою курди. Саме через різночитання щодо кількості носіїв цих мов, настільки різниться загальна чисельність не тюркського населення країни. Загалом в країні спостерігається 5 різних мовних сімей не-турецької етнічної групи, якими послуговуються етнічні меншини в країні. Найбільш вживані й яскраві представники мовного різноманіття країни:

Останній перепис населення Туреччини, в якому ставилося питання щодо мови, відбувся 1965 року. Хоча нерідко вважають, що дані про мови етнічних меншин у країні (згідно з тим переписом) помітно занижені, але він єдиний який дає хоч мінімальне число етнічних мовців, а з іншого боку — досить правильно відмічає мовний розподіл по провінціях країни. Для турецького суспільства, загалом, характерне слабке знання іноземних мов. За даними на 2006 рік 17% жителів країни могли використовувати англійську мову (на різних ступенях її володіння), 4% — німецьку мову, 1% — французьку і 1% — розмовляють частково російською.

Так склалось історично, що територія теперішньої Туреччини була колискою для багатьох знаних, а нині вимерлих мов, які таки дещицею поповнили турецьку мову. До них належать: хеттська мова — найдавніша серед індоєвропейських, підтвердженням якої є давні письмові свідчення (близько 1600 до н. е. аж до 1100 до н. е., коли існувала Хетська імперія); іншими були анатолійські мови — лувійська мова, а потім лікійська мова, лидійська мова і мільян мова, які вимерли в першому столітті до нашої ери через еллінізацію Анатолії та експансію еллінської культури, їм частково вдалося перетворитися на різні діалекти еллінської мови, яка згодом стала спільною для всіх жителів Малої Азії. Урартська мова, що належить до хуррито-урартської мовної сім'ї існувала в Східній Анатолії навколо озера Ван. Нею розмовляли за часів царства Урарту (приблизно від дев'ятого століття до н. е. до шостого століття). Також тут розвивалися фригійська мова, аккадська мова (у вигляді ассірійської мови), старогрецька мова, візантійська мова, класична вірменська мова, латинська мова і класична сирійська мова, арамейська мова релігійних християн.

Релігії[ред.ред. код]

Туреччина є світською державою, виступаючи першовідкривачем-«піонером» такого суспільного ладу в ісламському світі. Ататюрк скасував Іслам як державну релігію 1928 року й, відповідно, сформував законодавчу базу щодо унеможливлення впливу релігійного керівництва на владні чинники. Натомість турецька Конституція передбачає свободу віросповідання і совісті[5][6]. Близько 99 відсотків населення декларує свою релігійну приналежність. Однак, незалежні опитування показують, що близько 3% дорослого населення не визначили свій зв'язок з релігією[7], стверджуючи, що «не мають релігійних переконання» або «не вірять в релігійні доктрини»[8].

Загалом переважна більшість населення країни мусульмани, переважно суніти (85-90%)[9][10]. Існує велика меншина Алеві (10-15%), в рамках шиїтської спільноти послідовників ісламу[11], а також деякі інші нечисленні суфійські практики[12]. У країні запроваджена релігійно-світська інституція на чолі з Керівником у справах релігій (Diyanet Іслер Başkanlığı), він тлумачить Ханафі — ісламські школи права і несе відповідальність за діяльність та функціювання в країні 75 000 зареєстрованих мечетей і розподіл місцевих та провінційних імамів[13].

Крім того, офіційні урядові дані свідчать про наявність в країні 100 000 осіб, що сповідують інші, не мусульманські вірування[14]. Це переважно християни, здебільшого Вірменської Апостольської церкви, Ассірійської Церкви Сходу і Грецької православної церкви (64000 осіб) та віряни юдеї, переважно сефарди (26000 осіб)[15][16].

Історично склалося, що Православна Церква мала свій головний осередок у Царгороді (Константинополі), теперішньому Стамбулі. Від четвертого століття православний світ формувався навколо Константинополя, що став осідком Константинопольського патріарха. Проте нині турецький уряд не визнає екуменічного статусу Патріарха Варфоломія I, який є найстаршим серед рівних єпископів в традиційній ієрархії православного християнства, тому діяльність духовенства та керівництва цієї Церкви відбувається за суттєвого обмеження. Більшість земель та майна Церкви і духовні школи, в тому числі духовна семінарія Халкі, були конфісковані, а християн, як і раніше, широко переслідують у Туреччині[17].

Туреччина славиться численними релігійно-культовими спорудами, частина з яких має світове значення. У країні діє велика кількість мечетей — 78 000. Крім того, зареєстровано 321 громаду різних християнських вірувань і напрямків зі своїми церквами, існують 36 юдейських синагог, а також численні історичні культові споруди, які вважаються культурною спадщиною країни.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Адміністративно Туреччина поділяється на 81 іль (провінція) (раніше вживали термін вілаєт). Кожен іль поділений на райони — ільче, тур. ilçe), всього станом на 2007 рік налічувалось 923 райони. Адміністративний центр іля розташований в його центральному районі (тур. merkez ilçe). Багато районів, але не всі, поділені на волості — буджаки. Неофіційно, в статистичних цілях ілі згруповані в 7 регіонів[18]:

Ілями управляють губернатори — валі (vali), яких призначає уряд. Резиденція губернатора називається вілаєт (il), звідси й походив колишній термін, яким називали провінцію. Муніципалітетами управляє голова муніципалітету — (büyükşehir belediyesi başkanı), який обирається всенародним голосуванням. Ільче-райони також утворюють свої муніципалітети — беледіє (belediye) — на чолі з мерами — беледіє баскані (belediyesi başkanı). Ільче, як правило, мають таку саму назву, як і їх адміністративні центри, так звані районні центри — меркез (merkez), лише кілька ільче є вийнятками й за назвою відрізняються від свого меркеза.

Політичний устрій[ред.ред. код]

Економіка[ред.ред. код]

Загальна характеристика господарства. Туреччина — індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості: гірнича (вугілля, хроміти, бор, мідь), чорна і кольорова металургія, нафтопереробна, машинобудування, паперова, харчова. Транспорт — автомобільний, залізничний, трубопровідний, морський, річковий, повітряний. Протяжність державних залізниць Туреччини в 1994 становила 10,4 тис. км. Вони напряму пов'язані з рейковою мережею Сірії, Ірану і європейських країн. Шосейних доріг з твердим покриттям в 1995 нараховувалося близько 46 тис. км. У 1992 торговий флот Туреччини мав водотоннажність близько 3 млн т. Головні морські порти: Стамбул, Ізмір, Ізміт, Іскендерун, Мерсін, Самсун, Трабзон. Аеропорти Стамбула й Анкари обслуговують декілька десятків міжнародних авіаліній.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 201 млрд. Темп зростання ВВП — 2,8%. ВВП на одну людину — $3167. Прямі закордонні інвестиції — $ 102 млн. Імпорт — $ 61,3 млрд. (г. ч. Німеччина — 15,9%; Італія — 9,3%; США — 8,8%; Франція — 6,6%; Великобританія — 5,8%). Експорт — $ 54 млрд. (г. ч. Німеччина — 20,3%; США — 8,3%; Великобританія — 6,4%; Італія — 5,8%; Росія — 5%).

Див. також: Корисні копалини Туреччини, Історія освоєння мінеральних ресурсів Туреччини, Гірнича промисловість Туреччини.

Культура[ред.ред. код]

Релігія — Іслам — одна з світових монотеїстичних релігій. Результатом кемалістської революції 1923 року стало відокремлення в республіці релігії від держави.

Святкові релігійні дні — дати проведення даних релігійних свят визначаються за місячним календарем, в зв'язку з цим їх конкретні дати уточнюються щорічно.

Курорти[ред.ред. код]

Найпопулярніші курорти в Туреччині — Сіде, Белек, Мармарис, Анталія, Кемер, Аланія, Бодрум, Фетхіє.

Сіде — старовинне приморське місто, що лежить на півострові неподалік від Анталії. Цей дорогий і престижний курорт дарує своїм гостям умиротворення й тишу, можливість зігрітися на прекрасному пляжі й насолодитися морем та інші розваги, а також помандрувати екскурсіями по слідах Антонія та Клеопатри, по місцях слави Олександра Великого.

Белек — молодий турецький курорт, що його спроектували провідні світові архітектори. Тут все створено для комфортного відпочинку, інфраструктура курорту включає буквально все, що можна побажати, в тому числі численні гольф-клуби. Поруч з курортом розташовані великий національний парк, сосновий і евкаліптовий ліс, апельсинові плантації.

Мармаріс є перлиною серед турецьких курортів. Тут дуже гарні умови для дайвінгу та купання в морі, на його набережній довжиною 4 кілометри розташовані нічні клуби, кафе, ресторани. Дуже гарний парк, цікава середньовічна фортеця, звідси ходять пороми на грецький острів Родос.

Анталія — один з найкращих, і найпопулярніших курортів світу. Гори захищають Анталію від холодних вітрів, що створює унікальний субтропічний мікроклімат. Тут завжди гарна погода, а кількість доступних у готелі й за його межами розваг неможливо навіть перерахувати.

Кемер недарма називають «Богом обдароване місце на землі». Цей курорт лежить на території стародавньої Лікії. Серед його різноманітних принад: море, засніжені Таврські гори, сосново-евкаліптові ліси, бананові, лимонні й апельсинові плантації, безліч готелів.

Аланія — ще один заслужено популярний турецький курорт. Тут дивовижний клімат і найширші можливості для відпочинку, в тому числі активного. Пам'ятки Аланії — візантійська фортеця, Червона Вежа, і сталактитова печера Далматаш.

Бодрум є улюбленим місцем відпочинку музикантів, поетів, художників зі всього світу. Це один з найпрестижніших турецьких курортів. Мальовничі бухти Середземного моря й чудові золоті пляжі змінюються сосновими лісами та апельсиновими гаями. Бодрум дарує умиротворення, сили та натхнення.

Курорт Фетхіє має чудові можливості для дайвінгу та інших водних видів спорту. Лагуна Олю Деніз відома на весь світ, а в тутешніх лісах ростуть сріблясті ялини й інші унікальні дерева. Фетхіє — прекрасне місце для екскурсій, тут можна побачити фортецю Родос, руїни стародавнього міста Телмесос і багато інших цікавих речей.

Національні свята[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]


Примітки[ред.ред. код]

  1. Результати перепису, на основі Системи Реєстрації Населення 2013. Турецький інститут статистики. 29 січня 2014. Процитовано 6 вересня 2014. 
  2. American Heritage Dictionary (2000). The American Heritage Dictionary of the English Language: Fourth Edition — "Turk". Houghton Mifflin Company. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2006-12-27. 
  3. http://www.antalya-realty.ru/laws/1-6
  4. Questions and Answers: Freedom of Expression and Language Rights in Turkey. New York: Human Rights Watch. 2002-04. 
  5. ICL — International Constitutional Law — Turkey Constitution
  6. Turkey: Islam and Laicism Between the Interests of State, Politics, and Society (PDF). Peace Research Institute Frankfurt. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2008-10-19. 
  7. KONDA Research and Consultancy — Religion, Secularism and the veil in daily life.
  8. KONDA Research and Consultancy — Religion, secularism and the veil in daily life
  9. ,,COUNTRYPROF, TUR, 4562d8cf2,46f9135d0,0.html Country Profile — Turkey, January 2006, United States Library of Congress, 2008-01.
  10. Turkey. World Factbook. CIA. 2007. 
  11. Miller, Tracy, ред. (October 2009) (PDF), Mapping the Global Muslim Population: A Report on the Size and Distribution of the World's Muslim Population, Pew Research Center, http://pewforum.org/newassets/images/reports/Muslimpopulation/Muslimpopulation.pdf, процитовано 2009-10-08 
  12. All about Turkey: Sufism
  13. Bureau of Democracy, Human rights and Labor — International Religious Freedom Report 2007- Turkey
  14. Foreign Ministry: 89,000 minorities live in Turkey Today's Zaman (2008-12-15). Retrieved on 2009-08-23.
  15. An Overview of the History of the Jews in Turkey (PDF). American Sephardi Federation. 2006. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2008-10-19. 
  16. Country Profile: Turkey, August 2008 — Library of Congress — Federal Research Division
  17. The Patriarch Bartholomew. 60 Minutes. CBS News. 2009-12-20. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2010-01-11. 
  18. Административное устройство Турции(рос.)

Посилання[ред.ред. код]


Туреччина Це незавершена стаття з географії Туреччини.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.