Туреччина

	Турецька Республіка; Türkiye Cumhuriyeti
Прапор	Герб
	Девіз: Yurtta Sulh, Cihanda Sulh; Мир батьківщині,мир всьому світові
	Гімн: İstiklâl Marşı; Гімн незалежності
Столиця	Анкара; 39°55′ пн. ш. 32°50′ сх. д. / 39.916667° пн. ш. 32.833333° сх. д. (G)
Найбільше місто	Стамбул
Офіційні мови	турецька
Державний устрій	парламентська республіка
- Президент	Абдула Гюль
- Прем'єр-міністр	Реджеп Таїп Ердоган
Формування держави
- з Османської Імп.	29 жовтня 1923
Площа
- Загалом	783 562 км² (37)
- Води (%)	1,3
Населення
- перепис 2007 р.	70 586 256 (17)
- Густота	93/км² (102)
ВВП (ПКС)	2008 р., оцінка
- Повний	$791 млрд (Список країн за ВВП)
- На душу населення	$10 380 (Список країн за ВВП на душу населення)
ВВП (номінальний)	2008 р., оцінка
- Повний	$508 млрд (17)
- На душу населення	$6 670 ([[Список країн за ВВП на душу населення (номінальний)\|]])
ІРЛП (2007)	▲ 0.806 (високий) (79th)
Валюта	Нова Турецька Ліра (=100 курушам) — «Нова Турецька Ліра» була введена на заміну «Турецької Ліри» 1 січня 2005. (TRY)
Часовий пояс	EET (UTC+2)
- Літній час	EEST (UTC+3)
Домен інтернету	.tr
Телефонний код	+90

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Туре́ччина (тур. Türkiye), офіційна назва Турецька Республіка (тур. Türkiye Cumhuriyeti) — країна, розташована між Чорним і Середземним морями, межує на сході з Вірменією, Грузією й Іраном, на південному сході з Іраком і Сирією, на заході з Грецією й Егейським морем, на північному заході з Болгарією. На території країни, крім турків, проживають значною мірою курди (біля 12 млн.осіб), вірмени, греки, араби, лази, аджарці, євреї, ассирійці, болгари, албанці, боснійці, хорвати. Член Міжнародного банку реконструкції і розвитку і Міжнародного валютного фонду (з 1947). Член Організації Чорноморського Економічного Співробітництва, НАТО, ООН, кандидат до Європейського Союзу. Сучасна Туреччина, чиїм попередником була 600-літня Османська імперія, з'явилася на політичній карті світу після Першої світової війни.

[ред.] Прапор країни

Детальніше: Прапор Туреччини

Прапор Туреччини (тур. Türk bayrağı)) являє собою прапор з червоного полотнища та білим півмісяцем і зіркою на ньому. Прапор називають в народі Ай Їлдиз (Ay Yıldız). Червоний колір турецького прапору бере початок від Умара, правителя Арабського халіфату в 634—644 роках і завойовника Палестини, Єгипту та Месопотамії. У XIV столітті червоний колір став кольором Османської імперії. Півмісяць із зіркою — символ ісламу. До моменту свого розпаду в 1918 році Османська імперія мала прапор, де на червоному полотнищі тричі повторювалося священне зображення білих півмісяця і п'ятикутної зірки. У 1923 році було запропоновано прапор Турецької Республіки, який і існує до цього дня, а 29 травня 1936 року він затверджений офіційно Законом про Прапор.

[ред.] Гімн країни

Детальніше: Гімн Туреччини

Марш Незалежності (тур. İstiklâl Marşı)) є національним гімном Туреччини, офіційно прийнятий 12 березня 1921 року - ще на 2 роки раніше до Турецької Республіки. Написаний, як мотиваційний музична сага для війська, що билося в турецькій війні за незалежність, і став гімном Республіки, яку належало створити.

Гімн написав Мехмет Акіф Ерсой (Mehmet Akif Ersoy) і в кінцевому варіанті було доопрацьовано Османом Зекі Юнґуром (Osman Zeki Üngör). Темою твору є любов до рідної турецької землі, здобуття свободи і своєї віри, про пожертву заради свободи, та надії і відданості своїй нації.

[ред.] Географія. Природа

Мапа країни.

Туреччина простягається із заходу на схід приблизно на 1450 км, а з півночі на південь — на 480 км. Сухопутний кордон має довжину 2628 км, а берегова лінія — 7168 км. Європейська частина країни, площею 23,764 тис. кв. км, межує на півночі з Болгарією, омивається водами Чорного моря і протоки Босфор на сході і Мармурового моря і протоки Дарданелли на півдні, а на заході межує з Грецією і має вихід до Егейського моря. Азіатська частина Туреччини, площею 755,688 тис. кв. км, на півночі широким фронтом звернена до Чорного моря і межує з Грузією і далі на схід з Вірменією, на малому відтинку з Азербайджаном і з Іраном, а на півдні з Іраком і Сирією. Південні рубежі утворює Середземне море, західні — Егейське море.

Більша частина території Туреччини розташована в межах Анатолійського плоскогір'я (на заході) і Вірменського нагір'я (на сході). Переважають висоти від 800 м на заході до 2000 м на сході. На півночі розташовані Понтійські гори (до 3937 м), на півдні — хребти системи Тавра (до 3726 м). Найвища вершина Туреччини — згаслий вулкан Великий Арарат (5165 м) на Вірменському нагір'ї. Інші вулкани: Сюпхан, Немрут, Ерджіяс. У горах Вірменського нагір'я беруть початок великі ріки Тигр, Євфрат, Кура, Аракс. Осн. ріки Анатолійського плоскогір'я — Кизил-Ірмак, Сакар'я. На внутрішніх плоскогір'ях — великі безстічні солоні озера Ван і Туз. Переважають степи і напівпустелі.

Клімат Туреччини надзвичайно різноманітний. Центральна Туреччина — це континентальний клімат з холодною сніжною зимою і спекою влітку. На західному і південному побережжі країни майже весь час тепло — субтропічний, середземноморський клімат. Купальний сезон на побережжі Егейського і Середземних морів починається в квітні і закінчується в листопаді. На північному побережжі країни морський клімат вологий і помірний. У західній половині випадає більше 1000 мм опадів на рік, в східній половині в середньому 2500 мм опадів на рік.

[ред.] Історія

Детальніше: Історія Туреччини

Недавня історія. Незалежна республіка, очолювана Мустафою Кемалем (Ататюрком) з 1923, перші вільні вибори проведені в 1950; Аднан Мендерес став прем'єр-міністром, але був страчений після військового перевороту 1960. До 1982, поки не була прийнята нова конституція, армія контролювала всю діяльність держави, жорстоко придушуючи всю політичну діяльність, що викликало міжнародну критику. У 1983, коли Тургут Озал став прем'єр-міністром, заборона на політичну діяльність була знята. Озал був обраний президентом у 1989, у тому ж році Туреччині було відмовлено в членстві в ЄС. У 1991 Туреччина виступила на стороні коаліції ООН проти Іраку у війні в Перській затоці. Конфлікт із курдською меншістю триває. Озал помер, його місце зайняв Демірель у 1993.

[ред.] Демографія Туреччини

Населення Туреччини складає 72,5 мільйонів осіб, виходячи з переписом 2009 року його темпи зростання становлять 1,45% на рік. Середня щільність населення становить 92 людини на км², частка населення, що проживає в міських районах становить 75,5% від всієї чисельності населення, тоді як, ще століття тому ця цифра була протилежною й країна вважалася селянського типу. Основне населення країни - турки. Слід зазначити, що сама ця назва стала поширеною опісля проголошення Туреччини республікою в 1923 році - до того в суспільстві було поширене наймення османи. Мустафа Кемаль запропонував взяти назву «турки» (по-турецьки «тюрк») вважаючи, що це сприяє згуртуванню тюркомовних народів, а відповідно тому й республіку назвати Туреччиною. Таким чином в нову історичну епоху османи стали перейшли в турків, а Османська імперія стала Турецькою республікою.

Загальні демографічні показники в Туреччини такі (дані виведені станом на 2008 рік):

Вікова структура: 0-14 років — 24,4% (чоловіків 8937515 / 8608375 жінок), 15-64 років — 68,6% (чоловіки 25030793 / 24253312 жінки), 65 років і старші — 7% (чоловіки 2307236 / 2755576 жінки).
Темпи приросту населення — 1,013%%
Народжуваність — 16,15 новонароджених на 1000 осіб населення.
Смертність — 6,02 смертей на 1000 осіб населення.
Співвідношення статей: при народженні — 1,05 хлопчаки / 1 дівчинка, у віці до 15 років: 1,04 хлопчаки / 1 дівчинка, у віці від 15 років і до 65 років: 1,03 чоловіків / 1 жінку, у віці 65 років і старше: 0,84 чоловіків / 1 жінку, сумарний показник — 0,9825 чоловіків / 1 жінку.
Коефіцієнт дитячої смертності — 36,98 смертей на 1000 новонароджених.
Очікувана тривалість життя: загальна — 73,14 років, для чоловіків — 70,67 років, для жінок — 75,73 років.
Загальний коефіцієнт народжуваності — 1,87 новонароджених припадає на одну жінку.

У момент утворення Турецької республіки чисельність її населення була визначена в 12 532 000 чоловік. Всього в країні від того часу було проведено 12 переписів населення, згідно яких від 1927 року населення країни зросло в 4,4 рази, причому тільки з 1950 по 1985 роки - в 2,5 рази. Швидке зростання населення, яке перевищило у 2005 році 70 мільйонів, залишається важливою проблемою країни. Розподіл жителів по території Туреччини вкрай нерівномірний, найбільш густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, а також райони, що прилягають до Егейського моря. Найбільше місто країни - Стамбул і найменш населений район - Хакк'ярі.

[ред.] Етнічний склад країни

Детальніше: Етнічний склад Туреччини

У статті 66-ій Конституції Турецької Республіки визначається поняття «турків», як таких «хто пов'язаний з турецькою державою через зв'язок громадянства», тому легальне використання слова «турецький», як громадянин Туреччини відрізняється від етнічного визначення цього слова. Тим не менше, більшість населення Туреччини є етнічними турками або ж тюрками. Взагалі, слово «турок» чи «турецький» також має більш ширше значення в історичному контексті, тому що, деколи, особливо в минулому, його використовували для позначення всіх мусульманських жителів Османської імперії, незалежно від їхньої етнічної приналежності^[1].

Окрім титульної нації — тюрків, в країні визначена категорія «визнаних етнічних меншин» й «невизнаних етнічних меншин». Далебі, частіше буває, що невизнані меншини в кілька разів чи десятків разів перевищують, чисельно, визнані меншини, що пов'язується їз складними політико-суспільними взаємостосунками в країні. Відповідно до умов Лозаннського договору за такими групами закріплений статус меншин і, отже, вони користуються всіма правами національних меншин, яким намагається дотримуватися владна верхівка країни. До визнаних меншин відносять — вірменів, греків, юдеїв.

Питання щодо етнічних особливостей на території сучасної Туреччини є часто обговорювані і визначається, як доволі протирічливе. Оскільки цифри, що опубліковуються в різних джерелах не завше відповідають дійсності через політичні та конфронтаційні особливості в турецькому суспільстві. Незважаючи на систематично проводимі в країні переписи населення, на яких визначаються різноманітні фактори існування турецького суспільства, дивним положенням є те, що ці переписи ніколи не торкалися етнічної тематики за для визначення національного складу в країні, тому уже склалася традиція, що більшість мешканців країни, незалежно від свого походження, вважають себе спочатку турками, а вже потім згадують своє походження. Тому, підрахувати чисельність етносів, навіть приблизно, буває дуже важко, водночас, державними органами привідкриті деякі цифри, на основі яких можна вималювати, частково, етнічну палітру Туреччини^[2]:

Іранці

Нащадки різних тюркських народів

Огузи: азербайджанці, гагаузи, турки-месхетинці і туркмени
Кипчаки: татари , казахи , киргизи і кумики
Південно-східні: уйгури і узбеки

Слов'яни

Кавказькі племена

Північнокавказці: черкеси (з абасинцями і абхазами ), чеченці (з інгушами)
Південнокавказці: Грузини і Лази (Lasen)
Семіти

Араби (Araber)
Арам'єр (Aramäer)

[ред.] Мови в країні

Детальніше: Мови Туреччини

Державною й офіційною мовою Туреччини є турецька мова або ще як її називають тюркська мова, відповідно в країні більше 80% населення, вважають її рідну мову, а ще 10-15% сприймають її як другу мову. Урядом та суспільством мова сприймається як важливий чинник турецької ідентичності в сьогоднішній Туреччині. Як свідчить 42 стаття Конституції Туреччини^[3]:

Ніяка мова, крім турецької, не повинна викладатися в якості рідної мови турецьким громадянам у будь-яких освітніх навчальних закладах країни. Іноземні мови, які необхідно викладати в освітніх навчальних закладах, і правила, яких потрібно дотримуватися при проведенні навчання в школах з вивченням іноземних мов, визначаються відповідним законом. Положення міжнародних угод зберігаються.

Такий офіційно-урядовий погляд на мовні питання нерідко критикується правозахисними організаціями світу, так як згідно з офіційною точкою зору в країні є тільки три етно-мовних меншини: греки, вірмени і євреї, права яких гарантовані Лозанським мирним договором 1923 року. Розмови ж про які-небудь інших меншини та їх претензії в мовних питаннях турецький уряд вважає сепаратизмом^[4].

Тим не менше в країні говорять приблизно на 50 мовах, носії яких за різними оцінками становлять від 10 до 25% населення Туреччини. Найбільшими мовами після турецької є північнокурдска (курманджі) і зазакі (дімле),якими послуговоються в поміж собою курди. Саме через різночитання та трактування чисельності цих мов, настільки різниться загальна чисельність нетюркського населення країни. зЗагалом в країні спостерігається 5 різних мовних сімей, не-турецької етнічної групи, якими послуговуються етнічні меншини в країні. Найбільшвживані й яскраві представники мовного різноманіття країни:

Курманджі (Kurmanji) або Північнокурдська мова — з близько 10 мільйонів її носіїв (індо-європейська мовна група іранської гілки)
Зазакі (Zazaki) — з 1,2 до 2 мільйонів носіїв (індо-європейський мовна група іранської гілки)
Арабська мова (північномесопотамська-арабська) — близько 1 мільйон носіїв ( афро-азіатська мовна група семітської гілки)
Азербайджанська мова — з 550000 носіїв що мешкають у Туреччині (тюркська мовна група гілки Огуз)
Кабардинська мова та Східночеркеська мова — з 550000 носіїв що мешкають у Туреччині (Західно-Кавказька мовна група)
Болгарська мова (Помаки) — з 300000 носіїв (індо-європейських мовна група слов'янської гілки)
Адигейська мова чи Західночеркеська мова — близько 300000 носіїв (Західно Кавказька мовна група)

Останній перепис населення Туреччини, в якому ставилося питання щодо мови, було проведено в 1965 році. Хоча нерідко вважається, що дані про мови етнічних меншин в країні (згідно того перепису) помітно занижені, але він єдиний який дає хоч мінімальна число етнічних мовців, а з іншого - досить вірно відмічає мовний розподіл по провінціях країни. Для турецького суспільства, в цілому, характерне слабке знання іноземних мов. За даними на 2006 рік 17% жителів країни могли послуговуватися англійською мовою (в різних степінях її володіння), 4% - німецьку мову, 1% — французьку і 1% - розмовляють частково по-російськи.

Так склалося історично, що територія теперішньої Туреччини була колискою для багатьох знаних, а нині вимерлих мов, які таки дещицею поповнили турецьку мову. До них відносяться: хеттська мова — найдавніша індоєвропейська мова, підтвердженням якої існує давнє письмове свідчення (близько 1600 до н.е. аж до 1100 до н.е., коли існувала Хетська імперія); іншими були анатолійські мови — лувійська мова , а потім лікійська мова, лидійська мова і мільян мова, які вимерли в часі першого століття до нашої ери через еллінізацію Анатолії та експансією еллінської культури, їм частково вдалося перетворитися в різних діалекти елінської мови, яка згодом стає спільною мовою для всіх мшканців Малої Азії. Урартська мова, що належить до хуррито-урартської мовної сім'ї існувала у Східній Анатолії навколо озера Ван, якою послуговувалися за часів царства Урарту (приблизно з дев'ятого століття до н.е. до шостого століття). Також тут розвивалися фригійська мова, аккадська мова (у вигляді ассірійської мови), старогрецька мова, візантійська мова, класична вірменська мова, латинська мова і класична сирійська мова, арамейська мова релігійних християн.

[ред.] Релігія в країні

Детальніше: Релігія Туреччини

Туреччина є світською державою, виступаючи першовідкривачем-«піонером» такого суспільного ладу в ісламському світі. Іслам як державну релігію, було скасовано Ататюрком в 1928 році і відповідно сформована законодавча база, щодо унеможливлення впливу релігійного керівництва на владні чинники, натомість турецькою Конституцією передбачається свобода віросповідання і совісті^[5]^[6] . Близько 99 відсотків населення декларує свою релігійну приналежність, натомість, незалежні опитування показують, що близько 3% дорослого населення невизначили свій зв'язок з релігією^[7], стверджуючи, що «не мають релігійних переконання» або «не вірити в релігійні доктрини»^[8].

Загалом переважна більшість населення країни мусульмани, переважно суніти (85-90%)^[9]^[10]. Існує велика меншина Алеві (10-15%), в рамках шиїтської спільноти послідовників ісламу^[11], а також деякі інші малочисельні суфійські практики^[12]. В країні запроваджена релігійно-світська інституція на чолі з Головуючим у справах релігій (Diyanet Іслер Başkanlığı), він тлумачить Ханафі — ісламські школи права і несе відповідальність за діяльність та функціонування в країні 75 000 зареєстрованих мечетей і розподіл місцевих і провінційних імамів^[13].

Крім того, офіційні урядові дані свідчать про наявність в країні 100 000 послідовників релігійної меншини, які слідують іншим, не мусульманським віруванням^[14]. Головним чином це християни, в основному Вірменської Апостольської церкви, Ассірійської Церкви Сходу і Грецької православної церкви (64000 осіб) та вірюючі юдеї, в основному сефариди (26000 осіб)^[15]^[16].

Історично склалося так, що Православна Церква мала свій центр на території сучасного Стамбулу, адже навколо Константинополя формувався православний світ, починаючи з четвертого століття нашої ери. Разом з тим, турецький уряд не визнає екуменічного статусу Патріарха Варфоломія I, який є самим старшим серед рівних єпископів в традиційній ієрархіїправославного християнства, тому духовенство й керівництво цієї Церкви діє в рамках істотного обмеження. Більшість земель та майна Церкви і духовні школи, в тому числі духовна семінарія Халкі, були конфісковані, а християни, як і раніше широко переслідувань в Туреччині^[17].

Туреччина славиться численними релугійно-культовими спорудами, частина яких має світове значення. В країні діє велика кількість мечетей - 78 000. Крім того, зареєстрована 321 громада - різних християнських вірувань і напрямків з своїми церквами, існують 36 іудейських синагог, а також числені історичні культові споруди, які вважаються культурною спадщиною країни.

[ред.] Адміністративний поділ

Детальніше: Адміністративний поділ Туреччини

Адміністративно Туреччина поділяється на 81 іль (провінція) (раніше вживався термін вілаєт). Кожен іль поділяється на райони — ільче, тур. ilçe), всього станом на 2007 рік налічується 923 райони. Адміністративний центр іля розташований в його центральному районі (тур. merkez ilçe). Багато районів, але не всі, поділяються на волості — буджаки. Неофіційно, в статистичних цілях ілі згруповані в 7 регіонів^[18]:

Управління іля здійснюється губернатором - валі (vali), якого призначає уряд. Резиденція губернатора називається вілаєт (vilayet), звідси і походило колишній термін, яким найменували провінцію. Муніципалітетами управляє глолова муніципалітету - (büyükşehir belediyesi başkanı), який обирається всенародним голосуванням. Ільче-райони також утворюють свої муніципалітети - беледіє (belediye) - на чолі з мерами - беледіє баскані(belediyesi başkanı). Ільче, як правило, носять ту ж назву, що і їх адміністративні центри, так звані районні центри — меркез (merkez), лише кілька ільче є вийнятками й в анзві не відповідають назві свого меркез.

[ред.] Економіка

Детальніше: Економіка Туреччини

Маслак — фінансовий район Стамбула

Загальна характеристика господарства. Т. — індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості: гірнича (вугілля, хроміти, бор, мідь), чорна і кольорова металургія, нафтопереробна, машинобудування, паперова, харчова. Транспорт — автомобільний, залізничний, трубопровідний, морський, річковий, повітряний. Протяжність державних залізниць Туреччини в 1994 становила 10,4 тис. км. Вони напряму пов'язані з рейковою мережею Сірії, Ірану і європейських країн. Шосейних доріг з твердим покриттям в 1995 нараховувалося бл. 46 тис. км. У 1992 торговий флот Туреччини мав водотоннажність порядка 3 млн. т. Гол. морські порти: Стамбул, Ізмір, Ізміт, Іскендерун, Мерсін, Самсун, Трабзон. Аеропорти Стамбулу і Анкари обслуговують декілька десятків міжнародних авіаліній.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 201 млрд. Темп зростання ВВП — 2,8%. ВВП на душу населення — $3167. Прямі закордонні інвестиції — $ 102 млн. Імпорт — $ 61,3 млрд. (г.ч. Німеччина — 15,9%; Італія — 9,3%; США — 8,8%; Франція — 6,6%; Великобританія — 5,8%). Експорт — $ 54 млрд. (г.ч. Німеччина — 20,3%; США — 8,3%; Великобританія — 6,4%; Італія — 5,8%; Росія — 5%).

Див. також: Корисні копалини Туреччини, Історія освоєння мінеральних ресурсів Туреччини, Гірнича промисловість Туреччини.

[ред.] Культура

Релігія — Іслам — одна з світових монотеїстських релігій. В ході кемалістської революції 1923 року, релігія в республіці була відокремлена від держави.

Святкові релігійні дні — дати проведення даних релігійних свят визначаються за місячним календарем, в зв'язку з цим їх конкретні дати уточнюються щорічно.

5, 6, 7 грудня — Курбан Байрам
11, 12, 13, 14 лютого — Свято солодощів

[ред.] Курорти

Найпопулярніші курорти в Туреччині — Сіде, Белек, Мармарис, Анталія, Кемер, Аланія, Бодрум, Фетхіє.

Сіде — старовинне приморське місто, що знаходиться на півострові неподалік від Анталії. Цей дорогий і престижний курорт дарує своїм гостям умиротворення і тишу, можливості зіграти на прекрасному пляжі і насолоджуватися морем, та іншими розвагами, а також помандрувати екскурсіями по слідах Антонія і Клеопатри, по місцях слави Олександра Великого.

Белек — молодий турецький курорт, спроектований провідними світовими архітекторами. Тут все створено для комфортного відпочинку, інфраструктура курорту включає буквально все, що можна побажати, в тому числі численні гольф-клуби. Поруч з курортом розташовані великий національний парк, сосновий і евкаліптовий ліс, апельсинові плантації.

Мармаріс є перлиною серед турецьких курортів. Тут дуже гарні умови для дайвінгу та купання в морі, на його набережній довжиною 4 кілометри розташовані нічні клуби, кафе, ресторани. Дуже гарний парк, цікава середньовічна фортеця, звідси ходять пороми на грецький острів Родос.

Анталія — один з кращих, і найбільш популярних курортів світу. Гори захищають Анталію від холодних вітрів, що створює унікальний субтропічний мікроклімат. Тут завжди гарна погода, а кількість доступних в готелі і за його межами розваг неможливо навіть перерахувати.

Кемер недарма називають «Богом обдароване місце на землі». На території стародавньої Лікії зараз розташовується популярний турецький курорт, де є все — і море, і засніжені Таврські гори, і сосново-евкаліптові ліси, і бананові, лимонні й апельсинові плантації. І, звичайно ж, безліч готелів.

Фортеця Аланія

Аланія — ще один заслужено популярний турецький курорт. Тут дивовижний клімат, і найширші можливості для відпочинку, в тому числі активного. Пам'ятки Аланії — візантійська фортеця, Червона Вежа, і сталактитова печера Далматаш.

Бодрум є улюбленим місцем відпочинку музикантів, поетів, художників зі всього світу. Один з найпрестижніших турецьких курортів просто створений для відпочинку — мальовничі бухти Середземного моря, і чудові золотаві пляжі змінюються сосновими лісами, і апельсиновими гаями. Бодрум дарує умиротворення, сили та натхнення.

Курорт Фетхіє володіє чудовими можливостями для дайвінгу, та водних видів спорту. Лагуна Олю Деніз відома на весь світ, а в тутешніх лісах ростуть сріблясті ялини, та інші унікальні дерева. Фетхіє — прекрасне місце для екскурсій, тут можна побачити фортеця Родос, руїни стародавнього міста Телмесос, і багато інших цікавих речей.

[ред.] Національні свята

1 січня — Новий рік.
23 квітня — Міжнародне дитяче свято і день Суверенітету.
19 травня — День пам'яті Ататюрка і Свято Спорту і Молоді.
23 травня — (відмічається тільки в Стамбулі) взяття міста османами. Робочий день.
30 серпня — День Перемоги
29 жовтня — День Утворення Республіки.
10 листопада в 9 год. 05 хв. — країна шанує пам'ять Кемаля Ататюрка хвилиною мовчання.