Перша Українська дивізія Української національної армії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з 1-ша дивізія УНА)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: 1-ша дивізія.
Перша Українська дивізія Української національної армії
14-та військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)
14-та військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)
14-та Галицька добровольча дивізія СС
Добровольча дивізія СС Галичина
Нарукавний знак дивізії
На службі 28 квітня 1943 — 8 травня 1945
Країна Третій Рейх
Належність Українська національна армія (з 8 квітня 1945)
Ваффен-СС (до 8 квітня 1945)
Тип дивізія
Річниці 8 квітня 1945
Війни/битви Друга світова війна
Розформовано 8 травня 1945
Командування
останній командир генерал Павло Шандрук
останній начальник штабу генерал Аркадій Валійський
Визначні
командувачі		 Вальтер Шимана
Фріц Фрайтаг
Сильвестр Штадлер
Вольф Гайке
Ніколаус Гайльман

Перша Українська дивізія Української національної армії (I УД УНА) — військове формування, створене німецьким командуванням у травні 1943 з назвою «Добровольча дивізія СС Галичина». Протягом 1943-1945 дивізія чотири рази міняла назву, з 25 квітня 1945 — у складі Української національної армії. Припинила існування 8 травня 1945 року.

Історія[ред. | ред. код]

Заклик про вступ у дивізію, травень 1945

Під час набору добровольців (травень 1943) дивізію називали Галицькою стрілецькою дивізією СС (нім. SS-Schützendivision „Galizien“). У пронацистській пропаганді на окупованій українській території «СС» розшифровували як «Січові стрільці», що на думку історика Миколи Посівнича сприяло вступу деяких українців до дивізії «з патріотичних міркувань».[1]

  • З 30 травня до 22 жовтня 1943 року дивізія мала назву «Добровольча дивізія СС Галичина» (нім. 14. SS-Freiwilligen-Division „Galizien“)[2],
  • з 22 жовтня 1943 до 27 червня 1944 року — «14-та Галицька добровольча дивізія СС» (нім. 14. Galizische SS-Freiwilligen-Division)[3][2],
  • з 27 червня до 12 листопада 1944 року — «14-та військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)» (нім. 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr. 1))[4],
  • з 12 листопада 1944 до 25 квітня 1945 року — «14-та військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)» (нім. 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (ukrainische Nr. 1))[4][2],
  • з 25 квітня до 8 травня 1945 року — «1-ша Українська дивізія Української національної армії» (нім. 1. Ukrainische Division der Ukrainischen National-Armee)[4].

Слово у назві «військова», або «збройна», нім. Waffen означало, що частина є фронтовою.

Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український національний комітет як представника українського народу у складі російського «Комітету визволення народів Росії», який очолювався генералом Андрієм Власовим, однак від цього українці відмовилися.

12 березня 1945 р. німецький уряд визнав Український національний комітет (УНК) на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командувачем УНА 15 березня був призначений Павло Шандрук, начальником штабу — генерал Аркадій Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА.

До складу регулярних частин УНА повинні були увійти:

  • дивізія «Галичина», котра з 8 квітня 1945 року отримала назву «1-ша Українська дивізія Української національної армії» (1 УД УНА);
  • всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і носили з 1943  р. назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ);
  • добровольці із числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині;
  • батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді.

7 квітня 1945, коли Радянська Армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-шу УД, яка знаходилася на фронті в районі Фельдбаху і прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки — начальника штабу, генерала Михайла Крата.

25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту. 8 травня о 14 годині дивізія форсованим маршем перейти за р. Мур в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й відступаючі німецькі та угорські частини. Радянські війська в районі Юденбурґу танковим ударом відрізали від Дивізії близько 2000 вояків[5]. Попри це, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвеґа, а командування УНА та менша частина 1-ї УД були інтерновані американцями у Радштадті.

Близько 12 тис. осіб зі складу дивізії «Галичина» були переміщені англійцями в табір для інтернованих у м. Шпиталь, а звідти — в Італію, де вони знаходилися у таборах в Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 — в Ріміні.[6] У травні-червні 1947 всі українці, за винятком 1052 осіб, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де задіяли до сільськогосподарських робіт до повного звільнення наприкінці 1948. Колишні вояки дивізії після звільнення роз'їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.

На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану.

1949 року в Новому Ульмі (Баварія, Західна Німеччина) було засноване Братство колишніх вояків 1-ї Української дивізії. Головна управа спочатку містилася в Мюнхені, а наприкінці 1950-х перенесена до Нью-Йорка, у середині 1960-х — до Торонто. При Братстві діяло видавництво.[7]

Після здобуття Україною незалежності на заході України було засноване Галицьке братство колишніх вояків 1-ої Української дивізії Галичина Української національної армії. Братство, зокрема, відкрило Цвинтар вояків СС Галичина в селі Ляцьке-Червоне.[8] Євген Куцик був головою Львівського крайового братства Першої Української дивізії Української національної армії та написав книгу спогадів «Від Мальти до Магадану». Чтиво. Архів оригіналу за 7 серпня 2016.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Терещук, Галина (28 квітня 2018). 75 років тому була створена дивізія «Галичина». Радіо Свобода. Архів оригіналу за 1 жовтня 2020. Процитовано 9 травня 2021.
  2. ↑ а б в Ярослав Стоцький. Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС «Галичина». Історична правда. Архів оригіналу за 12 липня 2017.
  3. ↑ Військово-історичний меридіан. Електронний науковий фаховий журнал.  — Вип. 4 (10) [Архівовано 29 березня 2019 у Wayback Machine.] / Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс, Ін-т історії України НАН України. — К., 2015. — 136 с
  4. ↑ а б в Гунчак Т. У мундирах ворога / Т. Гунчак. — К. : Час України, 1993. — 208 с.
  5. ↑ Ярослав Середницький. Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція / Я. А. Середницький. — Тернопіль: Мандрівець, 2014. —176 с.: C. 9–30
  6. ↑ Життя дивізійників за італійськими дротами. Збруч. Архів оригіналу за 31 грудня 2020.
  7. ↑ К. Є. Науменко. «Галичина», дивізія СС[недоступне посилання з липня 2019] — Енциклопедія історії України.
  8. ↑ Не буде забутих українських воєнних могил [Архівовано 6 березня 2014 у Wayback Machine.] — Вісті комбатанта, 05.11.2010.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Перша Українська Дивізія УНА у британському полоні в Італії. Ріміні 1945—1947. Зб. 1. Братство колишніх Вояків Першої Української Дивізії Української Національної Армії. Нью-Йорк, 1979. 327 с.
  • Перша Українська Дивізія Української національної армії: історія створення та національно-політичне значення. Матеріали науково-практичної конференції. Львівський історичний музей, Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Львів: Новий час, 2002. 171 с. ISBN 966-95279-5-3
  • Андрій Боляновський. Українські військові формування в збройних силах Німеччини: (1939—1945). Львівський національний університет ім. Івана Франка, Канадський інститут українських студій Альбертського університету. — Львів, 2003. 685 с. ISBN 966-613-219-2
  • Андрій Боляновський. Українці, росіяни й поляки у Збройних силах Німеччини у 1939—1945 роках: порівняльний аналіз. Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. — Львів, 2012. — Вип. 5: Ювілейний збірник на пошану Олександра Колянчука. — 264 с.
  • Валер'ян Ревуцький. Ріміні 1945—1947. Перша Українська Дивизія Української Національної Армії у британському полоні в Італії. Братство колишніх Вояків Першої Української Дивізії Української Національної Армії. Київ. «Смолоскип». 2005
  • Bohdan Maciw. The Ukrainian Division «Halychyna». A photographic history of the Galicia Division: from its foundation in 1943 to its release from captivity in 1949. Lviv: ZUKC, 2012. 250 p. ISBN 978-617-655-002-0
  • Wolf-Dietrich Heike. The Ukrainian Division «Galicia», 1943-45. Toronto; Paris; Munich: The Shevchenko sci. soc., 1988. XXVI, 160 p. ISBN 0-9690239-4-4
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Перша_Українська_дивізія_Української_національної_армії&oldid=41844865