Benz Prinz-Heinrich-Wagen — перегоновий автомобіль, розроблений німецькою компанією Benz & Cie. у 1908 році[1]. Свою назву модель отримала на честь перемог Фріца Ерле[de], автомобільного інженера і автогонщика фірми, у Турі принца Генріха[de]. Автомобіль випускався аж до 1911 року.
Автомобіль на виставці ретромобілів у Парижі (2013)
На початку 1900-х років на зорі автомобільної спортивної епохи однією з найзначніших гоночних подій став «Тур принца Генріха», заснований за ініціативою прусського принца Альберта Вільгельма Генріха — автомобільного ентузіаста та брата німецького імператора Вільгельма II. У 1907 році Німецький імператорський автомобільний клуб організував перший щорічний тур принца Генріха[2]. На відміну від Гран-прі Франції, регламент якого передбачав участь спеціально сконструйованих перегонових автомобілів, нові змагання дозволяли використовувати лише чотиримісні серійні автомобілі.
Серед найзначиміших переможців Туру були німецький інженер і автогонщик Фріц Ерле, що виграв перегони у 1908 році на 50-сильному автомобілі фірми Benz & Cie., і Фердинанд Порше, який у 1910 році успішно завершив турнір на витривалість за кермом 85-сильного автомобіля виробництва Austro-Daimler.
Benz 80-PS-Prinz-Heinrich-Wagen 1910 року, стартовий номер 36, яким керував Фріц Ерле
На ознаменування перемоги Ерле німецький автовиробник з 1908 по 1910 рік випускав автомобілі «Benz Prinz-Heinrich-Wagen» в різних конфігураціях двигунів. 100-сильний варіант автомобіля був розроблений спеціально для перегонів Туру принца Генріха у 1910 році. Це був перший автомобіль у Мангаймі, двигун якого мав по чотири клапани на циліндр[3]. Тим не менше, йому так і не вдалось потрапити до списків переможців. Останні перегони Туру принца Генріха відбулись у 1911 році, після чого компанія припинила виробництво автомобіля.
Модель «Benz Prinz-Heinrich-Wagen» мала передньомоторне задньоприводне компонування і оснащалась чотиритактним бензиновим двигуном з карбюратором, жорсткими мостами з напівеліптичними ресорами, 4-ступінчатою механічною коробкою передач, яка сполучалась із задньою віссю за допомогою карданного вала, і дерев'яними колесами зі спицями з пневматичними шинами[4].
↑Martin Pfundner. Vom Semmering zum Grand Prix: der Automobilsport in Österreich und seine Geschichte. — Böhlau Verlag Wien, 2003. — С. 112. — ISBN 3205771621.
