Перейти до вмісту

Автономія Вільнюського краю

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Карта, що показує територію польської автономії у Вільнюському краї

Польська автономія у Вільнюському краї (пол. Autonomia Wileńszczyzny; лит. Vilniaus krašto autonomija) — ідея створення політично автономної територіальної одиниці для поляків Литви, яка почала обговорюватися восени 1988 року, коли Литва відновлювала незалежність від Радянського Союзу.[1] У результаті перебудови, під впливом власного національного відродження, а також побоюючись спроб литвинізації в незалежній Литві, поляки Литви намагалися захистити власну культурну ідентичність шляхом створення автономії. За словами польського соціолога Адама Бобрика(інші мови), цей проєкт ніколи не отримав повної підтримки литовської влади і не був реалізований поляками в односторонньому порядку[2]. Проєкт був предметом багаторічних дискусій і розробок у 1988—1991 роках, різні групи польської меншини по-різному бачили його остаточну форму, погоджуючись переважно лише в тому, що автономія має охоплювати території, де поляки становлять більшість, а польська мова повинна отримати рівний статус.[2]

6 та 15 вересня 1989 року Шальчинінкський та Вільнюський райони відповідно проголосили себе самоврядними національно-територіальними районами в складі Литовської РСР, де російська, польська та литовська мови мали рівний статус.[1] Після відновлення незалежності Литви 11 березня 1990 року Шальчинінкський район 15 травня 1990 року ухвалив декларацію, в якій відновлення литовської незалежності оголошувалося недійсним, а Литовська РСР продовжує залишатися частиною СРСР.[1] Найближче до створення автономії було в жовтні 1990 року, коли з'їзд польських делегатів в Ейшишкес ухвалив декларацію про створення Польського національно-територіального краю. Декларація була надіслана до литовського парламенту на затвердження,[3] де її відхилила литовська влада, яка частково пішла назустріч польським вимогам, внісши 29 січня 1991 року поправки до Закону про меншини, що стосувалися змін у сфері мови та освіти, і пообіцяла новий адміністративний поділ з урахуванням національного фактору.[4] Остання обіцянка так і не була виконана. Робота над автономією продовжилася на з'їзді в Мостишках(інші мови) 22 травня 1991 року, де депутати погодили основні принципи системи автономії.[5] Спроба створення польської автономії зазнала краху разом із провалом серпневого путчу 1991 року, оскільки її головні прихильники були прибічниками заколотників.[1] Після фактичного відновлення незалежності Литви 4 вересня 1991 року рух було придушено, а районні ради Вільнюса та Шальчинінкай розпущено.[6]

Передумови

[ред. | ред. код]

З 1922 по 1939 рік Вільнюс та його край входили до складу міжвоєнної Польщі як Віленське воєводство, що стало продовженням короткочасної польської маріонеткової держави Серединна Литва. Під час Другої світової війни ці території короткочасно повернулися до Литви, але Литва була двічі окупована Радянським Союзом і один раз нацистською Німеччиною. У 1944—1989 роках ці землі перебували в складі Литовської РСР — частини СРСР — внаслідок територіальних змін після Другої світової війни, проте Вільнюський та Шальчинінкський райони виявилися ізольованими від соціально-культурного життя республіки. Це було наслідком не лише складної демографічної ситуації регіону(інші мови), а й спеціальної політики Москви щодо литовських поляків. Польський історик Кшиштоф Буховський(інші мови) писав: «Радянська влада успішно застосовувала тактику „розділяй і володарюй“… Час показав, що ця тактика була ефективною».[7] Наприклад, Москва у 1950—1955 роках закрила майже всі литовські школи в обох районах, замінивши їх польськими.[7] Литовська мова практично не викладалася в польських школах.[8]

У двох хвилях еміграції 1945—1947 та 1956—1959 років до Польщі виїхало щонайменше 243 708 осіб, переважно міських жителів, інтелігенції та заможних селян.[9] Приблизно така ж кількість осіб польської національності залишилася на території Литви. Багато з них прибуло з решти Радянського Союзу (переважно з Білоруської РСР), приваблені можливістю кращих умов життя.[7][8] Серед них були й поляки з Білорусі.[7][8] Унаслідок цих змін поляки стали меншістю, що складалася переважно з осіб нижчого соціального статусу, з низькою часткою людей з вищою освітою, але високою часткою робітників фізичної праці.[10] Новоприбулі, як правило, ставали партійними та господарськими керівниками цих районів.[7][8] У 1989 році поляки становили 7 % населення Литви (всі національні меншини разом — 20,4 %).[11] Незважаючи на початкові спроби литвинізації[джерело?], значна частина поляків русифікувалася. Якщо в 1959 році 96,4 % поляків вказували польську як рідну мову, то в 1989 році — 85 %.[9] У 1989 році 58 % поляків заявили про знання російської як другої мови і лише 15,6 % — литовської. Водночас 59 % з них висловили згоду на використання литовської як офіційної мови, тоді як лише 8 % підтримували російську.[11]

За словами історика Альфреда Сенна(інші мови), польська меншина поділялася на три основні групи: мешканці Вільнюса підтримували незалежність Литви, жителі південно-східної частини Вільнюського району та Шальчинінкського району були прорадянськими, а третя група, розсіяна по всій країні, не мала чіткої позиції.[12] За опитуваннями весни 1990 року, 47 % поляків Литви підтримували прорадянську комуністичну партію (порівняно з 8 % серед етнічних литовців), тоді як 35 % підтримували незалежність Литви.[13]

Коли Литва розпочала процес відновлення незалежності від СРСР у 1988 році, значна частина польської меншини, ще пам'ятаючи спроби заборони польської мови в 1950-х,[13] боялася, що незалежний литовський уряд може відновити політику литвинізації. Крім того, деякі литовські націоналісти, зокрема організація Вільнія, заснована 1988 року, розглядали мешканців східної Литви як полонізованих литовців.[14] Багато поляків у Литві справді мають литовське походження.[15] Оскільки ці литовські націоналісти вважали етнічність первинною, вони стверджували, що литовська держава має працювати над відновленням їхньої «справжньої» ідентичності.[14] Псевдонаукова теорія про існування окремої етнічної групи — так званих «вічув літєвських» (лит. vičuv Litevskich, досл. «литовські витязі»), тобто нащадків полонізованих литовських шляхтичів.[16] Закінчення прізвища на -wicz мало свідчити про належність до цієї групи.[16] Ці погляди поширювалися за пасивності Саюдісу, в тому числі й членами цієї організації.[17]

Серед активістів польської меншини не було формалізованих політичних розколів. Єдиною польською організацією, що займалася політичною діяльністю в перші роки незалежної Литви, був Союз поляків Литви(інші мови), створена 1989 року. Усі активісти польської меншини певним чином були з нею пов'язані. Важливим органом стала Польська парламентська фракція, створена 23 жовтня, що об'єднувала польських депутатів Верховної Ради Литви.[18] Союз поляків Литви загалом виступав за створення обмеженої територіальної автономії в складі незалежної Литви. Всередині Союзу поляків Литви існувала група активістів, які виступали за порозуміння з литовським урядом, не порушуючи питання територіальної автономії, а лише за місцеве самоврядування з розширеними повноваженнями. До цієї групи належали, зокрема, активіст Саюдісу Чеслав Окінчич та Збігнев Бальцевич(інші мови). Існувала також радикальна група на чолі з Яном Цехановичем(інші мови), яка прагнула поставити владу перед доконаним фактом і зверталася по допомогу до центральної радянської влади. У цій групі навіть лунали ідеї відокремлення Вільнюського краю — або як самостійної одиниці, або в складі СРСР. Такі радикальні тенденції виявляли й польські активісти — члени Компартії, наприклад, Чеслав Висоцький із Шальчинінкая. Поміркована група, що займала проміжне становище, була представлена першим головою Союз поляків Литви Яном Сенкевичем(інші мови).[19]

Історія

[ред. | ред. код]

Початок автономістського руху

[ред. | ред. код]

6 жовтня 1988 року Президія Верховної Ради Литовської РСР проголосила литовську єдиною державною мовою.[20] Дев'ять місцевих рад (Авіженяй(інші мови), Буйвіджяй(інші мови), Грігайчяй(інші мови), Лаворішкес(інші мови), Мідники, Міцкунай(інші мови), Судярве, Неменчин, Рудаміна(інші мови)) виступили з протестом і вимагали двомовності, але протест проігнорували.[21] 25 січня 1989 року було ухвалено Закон про мову, згідно з яким підприємства, організації та установи мали перейти на литовську протягом двох років.[22][23] Литовську було визнано єдиною державною мовою, топоніми в Литві могли писатися лише литовською, а ця мова мала використовуватися на засіданнях місцевих органів влади, у судах і установах. Передбачався перехідний період.[24][23] У відповідь рада Рудаміни(інші мови) проголосила себе польською національною громадою.[коли?] Це був другий такий випадок, оскільки місяцем раніше, 28 грудня 1988 року, це зробила громада Судярве. Протягом наступних кількох місяців так вчинили 16 із 24 рад Вільнюського району та 14 із 15 рад Шальчинінкського району. Тим часом 23 лютого 1989 року Михайло Горбачов вперше згадав про можливість створення автономних регіонів у республіках СРСР у промові в Києві.[25]

На своєму першому з'їзді Соціально-культурне товариство поляків Литви(інші мови) перетворилося на Союз поляків Литви(інші мови).[26] 12 травня 1989 року в Міцкунах(інші мови) відбувся I з'їзд депутатів Вільнюського краю (128 депутатів від міст Шальчинінкай, Ейшишкес та Неменчин, а також від 27 місцевих рад Шальчинінкського, Вільнюського та Швянченіського районів), який вирішив створити Координаційну раду зі створення Польського автономного регіону (65 осіб, президія з 5 осіб).[27]

У відповідь Президія Верховної Ради ЛРСР 22 червня 1989 року заявила, що створення автономних регіонів є неконституційним. Це не завадило Координаційній раді представити проєкт автономії Верховній Раді ЛРСР 12 липня 1989 року. Територія проєктованої автономії включала весь Вільнюський і Шальчинінкський райони, а також громади в Тракайському, Швянченіському та Ширвінтоському районах, де більшість становили поляки. Державними мовами мали бути литовська та польська, а російська — «мовою міжнаціонального спілкування».[28] 6 вересня 1989 року районна рада Шальчинінкай проголосила себе Польським національно-територіальним районом (50 голосів «за», 14 «проти»).[29] 15 вересня 1989 року районна рада Вільнюського району в Неменчині ухвалила аналогічне рішення.[30] 21 вересня 1989 року Президія Верховної Ради ЛРСР скасувала обидва рішення.[31] Після проголошення незалежності Литви 11 березня 1990 року деякі установи ще визнавали верховенство центральної радянської влади, інші — новоствореної литовської.[32] Після місцевих виборів 24 березня 1990 року новообрана рада Шальчинінкського району на чолі з членом Комуністичної партії Литви Чеславом Висоцьким 15 травня 1990 року проголосила район Шальчинінкським польським національно-територіальним районом Литовської РСР.[33] Згідно з декларацією, в районі мали діяти закони та конституція СРСР і ЛРСР.[34] 24 травня 1990 року рада Вільнюського району підтримала рішення про створення національного регіону, але визнала актом від 11 березня, що територія Литви є «цілісною і неподільною».[35]

З'їзд в Ейшишкес

[ред. | ред. код]

1 червня 1990 року в селі Завишоніс(інші мови) відбувся другий з'їзд депутатів Вільнюського краю, який обрав нову Координаційну раду та закликав до створення автономії.[36] 6 жовтня 1990 року під час другого туру з'їзду, цього разу в Ейшишкес, зіткнулися два проєкти. Перший — автономія як самоврядна територіальна одиниця, що об'єднує всі землі з польською більшістю — пропонував секретар Союз поляків Литви Ришард Мацейкянець. Другий проєкт (Ян Куцевич та Ян Цеханович(інші мови)) передбачав проголошення Автономної польської віленської одиниці зі статусом республіки в складі СРСР. Згодом Цеханович запропонував компромісний варіант: проголошення територіальної автономії в складі Литви. Якщо литовська влада не погодиться, автономію буде проголошено в складі СРСР. Якщо і цей варіант провалиться — автономію буде проголошено на наступному з'їзді в складі Польщі.[37] Пропозиції естонських і латвійських делегатів щодо спільного російсько-польського фронту на захист соціалізму та цілісності СРСР, а також створення промосковських польських військових підрозділів було відхилено.[38] Зрештою переміг третій проєкт, запропонований головою Союзу поляків Литви Яном Мінцевичем: створення Польського національно-територіального краю (пол. Polski Kraj Narodowo-Terytorialny) в складі Литви. Було підготовлено проєкт закону про його створення і надіслано до Верховної Ради на розгляд. Запропонована автономна одиниця мала включати:[3]

7 та 10 жовтня 1990 року ради Шальчинінкського та Вільнюського районів підтримали рішення з'їзду.[39] Верховна Рада Республіки Литва відхилила проєкт автономії для Вільнюського краю, натомість урочисто відзначивши річниці 9 та 28 жовтня — тобто втрати Литвою Вільнюса 1920 року внаслідок Бунту Желіговського та повернення Вільнюса Литві 1939 року.[39] 24 листопада 1990 року у Вільнюсі відбувся З'їзд представників Східної Литви, організований переважно організацією Вільнія, на який поляків не запросили. Учасники з'їзду вимагали, серед іншого, обмеження прав місцевих органів влади в регіонах, населених поляками, та литвинізації освіти.[40] На з'їзді були присутні Вітаутас Ландсбергіс, Казимира Прунскене та Ромуальдас Озолас(інші мови).[18]

Ситуацію загострив Закон про посвідчення особи від 29 листопада 1990 року, який не визначав правопису імен і не містив графи національності — це була одна з вимог польської меншини.[41] У грудні два польські депутати, Ян Цеханович та Аніцет Бродацький, поїхали на IV З'їзд народних депутатів СРСР, де шукали допомоги у виконанні вимог щодо автономії. У Литві це сприйняли майже як зраду.[42]

Спроба компромісу

[ред. | ред. код]

Січневі події в Литві викликали хвилю солідарності: всі основні польські організації засудили радянську агресію.[43] Литва також отримала підтримку від Польщі. Це, а також страх перед радянською інтервенцією, призвели до компромісу.[44] Головним проявом стала поправка до Закону про національні меншини від 29 січня 1991 року. Поправки гарантували право на повноцінну освіту рідною мовою, дозволяли використовувати мову меншини нарівні з державною в місцях компактного проживання меншини та надавали право на національне самовизначення.[45] Крім того, Верховна Рада запропонувала уряду розпочати роботу над окремим статусом Вільнюського району (об'єднання нинішніх Вільнюського та Шальчинінкського районів).[46] Це був значний прорив і виконання більшої частини вимог польської меншини, хоча багато положень були умовними, до того ж неохоче запровадженими владою та чиновниками.[47] Крім того, 31 січня 1991 року було ухвалено закон, який дозволяв вносити дані до посвідчень особи лише литовським алфавітом, що суттєво вплинуло на написання польських імен.[48]

Литовський та радянський референдуми

[ред. | ред. код]

У грудні 1990 року влада СРСР призначила референдум, на якому громадяни мали висловитися щодо збереження оновленого СРСР як федерації суверенних радянських республік.[49] Дата була призначена на 17 квітня. Литовська влада відмовилася проводити референдум, натомість вирішила провести 9 лютого власний референдум із запитанням: «Чи за те, щоб Литовська держава була незалежною демократичною республікою?».[5] По всій Литві 90,47 % виборців відповіли позитивно; у Шальчинінкському районі — лише 52,82 %, у Вільнюському — 56,59 %. Явка в обох регіонах також була нижчою, ніж у решті країни.[50]

У лютому Вільнюс відвідав Олег Шенін, член Політбюро ЦК КПРС, який погрожував, що якщо Литва не дотримуватиметься кремлівського механізму виходу зі складу СРСР, вона може втратити території, отримані СРСР 1939 року після радянського вторгнення до Польщі і передані Литовській РСР. Він також погрожував, що Кремль може захищати мешканців «окремих територій від одностороннього впливу сепаратистських сил».[51]

Незважаючи на попередження про незаконність такої акції та засудження як Союзу поляків Литви, так і Польської парламентської фракції, ради Шальчинінкського та Вільнюського районів організували у своїх регіонах радянський референдум 17 березня 1991 року.[52] За офіційними, ненадійними даними, у Шальчинінкському районі при явці 76 % за збереження реформованого СРСР проголосувало 98,7 % виборців. У Вільнюському районі явка становила 57,1 % (або 48 %[53]), за — 98,1 %.[54][55]

З'їзд у Мостишкес

[ред. | ред. код]

22 травня 1991 року в селі Мостишкес(інші мови) відбувся третій тур другого з'їзду. На ньому були присутні литовські політики Вітаутас Ландсбергіс, Ромуальдас Озолас(інші мови) та Витяніс Андрюкайтіс.[56][57] Під час засідання було ухвалено своєрідну конституцію польської автономії (195 голосів «за», 6 утрималися): «Проєкт закону Республіки Литва щодо польського національно-територіального краю Віленського краю» (пол. Projekt ustawy Republiki Litewskiej w sprawie kraju polskiego narodowo-terytorialnego Wileńszczyzny).[5] Столицею автономії мала стати Науйої-Вільня, гімном — Присяга(інші мови) Марії Конопніцької, прапором — польський прапор, а литовська та польська мови мали бути рівноправними в управлінні.[58] Мешканці краю зберігали литовське громадянство і отримували право на польське або радянське громадянство. Найвищим законодавчим органом ставав Віленський сейм, який призначав виконавчу управу. Литовський уряд мав право призначати «уповноваженого представника» для району.[59] Площа автономії оцінювалася в 4930 км², населення — 215 000 осіб, з яких 66 % — поляки.[60]

Литовській владі було надано термін до 3 листопада 1991 року для прийняття проєкту закону.[61] Прийняття його фактично перетворило б Литву на федеративну державу.[62] У відповідь створена литовською владою Комісія з питань Східної Литви на початку червня підготувала власний проєкт: «Статус Вільнюського району в конституційній системі Литви». Він передбачав об'єднання Вільнюського та Шальчинінкського районів в один Вільнюський район, в якому «слов'янський етнокультурний образ Литви традиційно поважатиметься».[63] Проєкт передбачав освіту трьома мовами на рівні старшої школи, охорону культурної спадщини та пропорційну систему на місцевих виборах. Політичних поступок він не містив.[64]

Придушення руху

[ред. | ред. код]

Після провалу серпневого путчу 22 серпня 1991 року незалежну Литву до 29 серпня визнала більшість країн, а литовська влада розпочала придушення польського автономістського руху. Це супроводжувалося медійною кампанією, яка звинувачувала поляків у підтримці путчистів.[65] Ще 22 серпня було відсторонено голову Шальчинінкського району Чеслава Висоцького, який офіційно підтримав путчистів. Офіційно його звільнили 3 вересня 1991 року. Депутати району того ж дня самі відкликали Висоцького та його заступника, обравши наступників.[66] Не зважаючи на це, всупереч литовському законодавству,[67] Верховна Рада негайно розпустила ради Вільнюського, Шальчинінкського районів та міста Снєчкус (нині Висагінас) 4 вересня. Чеслав Висоцький та його заступник Адам Монкевич виїхали з країни.[68] Наступного дня, 5 вересня, Польща та Литва встановили офіційні дипломатичні відносини, а 6 вересня Верховна Рада СРСР анулювала анексію балтійських республік. 12 вересня 1991 року уряд запровадив власну адміністрацію у Вільнюському та Шальчинінкському районах, призначивши комісарами осіб, які не розмовляли польською.[68] Союз поляків Литви протестувала проти розпуску рад як незаконного та антидемократичного і вимагала припинити кампанію.[69] Протягом кількох років проти осіб, причетних до автономістського руху, проводилися численні розслідування.[67]

Кремль і автономія

[ред. | ред. код]

У литовському суспільстві тоді панувала думка, що рух за автономію був інспірований з Москви або навіть створений КДБ, щоб обмежити прагнення Литви до незалежності або відірвати частину литовської території.[70] Москва прагнула створити в Литві так званий «Інтерфронт» за прикладом інших балтійських держав, який об'єднав би національні меншини проти титульної нації, щоб дестабілізувати країну. Проте ці зусилля виявилися безуспішними — Литва стала єдиною балтійською країною, де «Інтерфронт» так і не був створений. 4 листопада 1988 року було засновано Соціалістичний рух за перебудову в Литві «Єдінство»(інші мови), який виступав проти Саюдісу, за статус-кво та продовження радянської окупації Литви. Незважаючи на використання назви трьома мовами, рух переважно представляв росіян, польська участь була незначною.[71] Проте рух використовував польські гасла та риторику, часто агресивну й провокаційну. Він вимагав створення другої палати парламенту — Ради національностей, апелював до марксизму-ленінізму та критикував Союз поляків Литви за недостатню радикальність.[71] Союз поляків Литви ніколи не співпрацювала з Єдінством.[72]

Тим не менш, до автономістського руху входили особи, які підтримували радянську систему, а також низові активісти комуністичної партії. Однак вони були в меншості, а сам рух прагнув автономії саме в складі Литви.[73] Комуністична партія не виявляла підтримки автономістським прагненням.[34] Кремль також не підтримував автономістський рух безпосередньо, окрім загальних декларацій про підтримку автономій у союзних республіках СРСР або інструментальних спроб тиску на литовську владу.[74] Важливу роль відігравав Олег Шенін, член Політбюро ЦК КПРС, діяльність якого була спрямована на протидію опозиції республіки московській владі. Відомо, що він був причетний до створення подібних етнічних підрозділів в інших регіонах СРСР, що розпадався: в Молдові та Закавказзі.[75][51]

КДБ був зацікавлений у розвитку польського автономістського руху в Литві та загостренні польсько-литовського антагонізму.[76] Архіви КДБ свідчать, що в 11-членному правлінні Союз поляків Литви було троє агентів, особи яких досі не встановлені.[77] Співробітником КДБ точно був Фелікс Меркулов — росіянин, одружений з полькою, який приїхав до Литви 1990 року і включився в польські організації, редагував, зокрема, ефемерний журнал «Ojczyzna».[78]

Польща і автономія

[ред. | ред. код]

Влада посткомуністичної Польщі, що вийшла з руху «Солідарність», по суті дистанціювалася від автономістського руху поляків Литви. Зовнішня політика Польщі ґрунтувалася на так званій доктрині Ґедройця, яка передбачала активну підтримку незалежності країн, розташованих між Польщею та Росією, насамперед Литви, Білорусі та України. Доктрина також передбачала повне визнання кордонів, створених після Другої світової війни. Щодо польських меншин на сході Польща пропонувала програми репатріації та культурну підтримку. Політичного використання їх не планувалося, хіба що як неформальних амбасадорів для налагодження добрих відносин з владою країн проживання.

Активісти польської автономії сподівалися на підтримку Польщі у своїх планах, особливо після провалу серпневого путчу, коли здатність Москви реально впливати на ситуацію різко впала. У серпні 1991 року делегація Польської парламентської фракції була прийнята у Варшаві представниками польського уряду, парламенту та президента. За словами Аніцета Бродацького, їхні вимоги було вислухано, але не підтримано. Натомість підтримку надали організації кресові (Federacja Organizacji Kresowych) та малі праві партії (Polska Partia Niepodległościowa, Partia Konserwatywna, Stronnictwo Wierności Rzeczypospolitej).[79]

Наслідки

[ред. | ред. код]

Автономія для польської меншини в Литві після 1991 року більше ніколи не стала серйозним політичним проєктом. Проте сама ідея, а також терміни на кшталт «автономіст», набули в литовській громадській думці пейоративного значення.[80] Закон про національні меншини 1989 року з поправками 1991 року припинив дію 2010 року. Відтоді новий закон так і не було ухвалено.[80][81] Деякі положення, як-от подвійне найменування в місцевостях з меншинами, так і не набули чинності, оскільки вважалися такими, що порушують конституцію.[81]

У 1999 році було винесено вироки причетним до автономістського руху за статтями 67 Кримінального кодексу Литви («дії, спрямовані проти економічних суб'єктів та установ влади») та 70 («створення антидержавної організації та активна участь у ній»). Колишній депутат Верховної Ради Леон Янкелевич отримав 2,5 роки ув'язнення за статтями 67 і 70. Колишні депутати Шальчинінкської ради були засуджені за статтею 67: Альфред Алюк — на 9 місяців, Ян Куцевич — на 6 місяців, Ян Юролайць та Кароль Біланс — на один рік.[67] Через кілька місяців апеляційний суд підвищив усі вироки. 14 грудня Верховний суд Литви зменшив покарання. Для Янкелевича термін скоротили з 3,5 до 2 років ув'язнення. Інші отримали 2 роки примусових робіт за місцем проживання з відрахуванням 20 % зарплати. Зрештою Янкелевича помилував президент Валдас Адамкус після підписання звернення поляків на підтримку вступу Литви до НАТО.[67]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г Antanavičius, 2019.
  2. ↑ а б Bobryk, 2019, с. 102.
  3. ↑ а б Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 215-217.
  4. ↑ Bobryk, 2019, с. 100.
  5. ↑ а б в Sirutavičius, 2018, с. 164.
  6. ↑ Bobryk, 2019, с. 99-100.
  7. ↑ а б в г д Rudokas, 2013, с. 73.
  8. ↑ а б в г Stravinskienė, 2008, с. 90–91.
  9. ↑ а б Bobryk, 2013, с. 25.
  10. ↑ Bobryk, 2013, с. 27-28.
  11. ↑ а б Bobryk, 2013, с. 46.
  12. ↑ Senn, 1997, с. 252.
  13. ↑ а б Budryte, 2005, с. 147-148.
  14. ↑ а б Budryte, 2005, с. 148.
  15. ↑ Clemens, 1991, с. 150; Насправді багато поляків у Литві були нащадками полонізованих литовців або білорусів.
  16. ↑ а б Bobryk, 2013, с. 41-42.
  17. ↑ Bobryk, 2013, с. 42.
  18. ↑ а б Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 229.
  19. ↑ Bobryk, 2019, с. 98.
  20. ↑ Bobryk, 2013, с. 47.
  21. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 106-107.
  22. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 104.
  23. ↑ а б Budryte, 2005, с. 144.
  24. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 106.
  25. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 120.
  26. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 125-126.
  27. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 138-139.
  28. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 150.
  29. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 157.
  30. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 160.
  31. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 161.
  32. ↑ Bobryk, 2013, с. 58.
  33. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 197.
  34. ↑ а б Bobryk, 2019, с. 97.
  35. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 198.
  36. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 203-204.
  37. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 208-213.
  38. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 213-214.
  39. ↑ а б Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 218.
  40. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 218-229.
  41. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 231.
  42. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 232-233.
  43. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 237-239.
  44. ↑ Bobryk, 2013, с. 63.
  45. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 239-240.
  46. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 241.
  47. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 240-241.
  48. ↑ Bobryk, 2013, с. 51.
  49. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 244.
  50. ↑ Sirutavičius, 2018, с. 164-165.
  51. ↑ а б Sirutavičius, 2018, с. 173.
  52. ↑ Bobryk, 2013, с. 74.
  53. ↑ Bobryk, 2013, с. 75.
  54. ↑ Sirutavičius, 2018, с. 175-176.
  55. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 248.
  56. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 260.
  57. ↑ Sirutavičius, 2018, с. 184.
  58. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 259.
  59. ↑ Sirutavičius, 2018, с. 188.
  60. ↑ Bobryk, 2019, с. 92.
  61. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 259-260.
  62. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 263.
  63. ↑ Sirutavičius, 2018, с. 190.
  64. ↑ Sirutavičius, 2018, с. 190-191.
  65. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 266-267.
  66. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 267-268.
  67. ↑ а б в г Bobryk, 2013, с. 64.
  68. ↑ а б Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 270.
  69. ↑ Bobryk, 2013, с. 65.
  70. ↑ Bobryk, 2019, с. 94.
  71. ↑ а б Bobryk, 2013, с. 77.
  72. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 148-149.
  73. ↑ Bobryk, 2019, с. 95.
  74. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 243.
  75. ↑ Rudokas, 2013, с. 75.
  76. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 251.
  77. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 252.
  78. ↑ Jundo-Kaliszewska, 2019, с. 254-255.
  79. ↑ Sirutavičius, 2018, с. 185-186.
  80. ↑ а б Bobryk, 2013, с. 62.
  81. ↑ а б Radczenko, Antoni (23 листопада 2021). Losy Ustawy o mniejszościach narodowych – Kurier Wileński [Доля Закону про національні меншини – «Кур’єр Вільнюський»]. kurierwilenski.lt (pl-PL) . Процитовано 9 лютого 2023.

Література

[ред. | ред. код]
  • Antanavičius, Ugnius (15 жовтня 2019). Lenkų autonominis judėjimas Lietuvoje 1988-1992 m. – kodėl jis kilo ir kaip klostėsi? [Польський автономістський рух у Литві 1988–1992 рр. – чому він виник і як розвивався?] (лит.).
  • Bobryk, Adam (2006). Odrodzenie narodowe Polaków w Republice Litewskiej 1987-1997 [Національне відродження поляків у Литовській Республіці 1987–1997] (пол.). Toruń.
  • Bobryk, Adam (2013). Społeczne znaczenie funkcjonowania polskich ugrupowań politycznych w Republice Litewskiej 1989 - 2013 [Соціальне значення функціонування польських політичних угруповань у Литовській Республіці 1989–2013] (пол.). Siedlce.
  • Bobryk, Adam (2015). The ethnic policy of Lithuania [Етнічна політика Литви]. У Baluk, Walenty (ред.). Ethnic Policy in Contemporary East Central European Countries.
  • Bobryk, Adam (2019). Zagrożenia i aspiracje. Ruch społeczny na rzecz utworzenia autonomii polskiej na Wileńszczyźnie (1988-1991) [Загрози та прагнення. Суспільний рух за створення польської автономії на Віленщині (1988–1991)]. У Lis, Wojciech (ред.). Polacy na Litwie. Przeszłość i teraźniejszość (пол.).
  • Budryte, Dovile (2005). Taming Nationalism?: Political Community Building in the Post-Soviet Baltic States [Приборкання націоналізму? Будування політичної спільноти в пострадянських балтійських державах]. Aldershot: Ashgate Publishing. ISBN 0-7546-3757-3.
  • Clemens, Walter C. (1991). Baltic Independence and Russian Empire [Незалежність Балтії та Російська імперія]. St. Martin's Press. с. 150. ISBN 0-312-04806-8.
  • Jundo-Kaliszewska, Barbara (2019). Zakładnicy historii. Mniejszość polska w postradzieckiej Litwie [Заручники історії. Польська меншина в пострадянській Литві] (пол.). Łódź.
  • Mikłaszewicz, Irena (2019). Wybrane zagadnienia polityki władz litewskich wobec Polaków na Litwie w latach 1945-2017 [Обрані питання політики литовської влади щодо поляків у Литві в 1945–2017 роках]. У Lis, Wojciech (ред.). Polacy na Litwie. Przeszłość i teraźniejszość (пол.).
  • Rudokas, Jonas (2013). Kas ir kodėl kūrė autonomiją Vilniaus krašte 1989–1992 m. [Хто і чому створював автономію у Вільнюському краї в 1989–1992 роках]. Kultūros barai (лит.). 5. ISSN 0134-3106.
  • Senn, Alfred Erich (1997). Nationality Questions in the Baltic. The Lithuanian Example [Питання національностей у Балтії. Литовський приклад]. У van Horne, Winston A. (ред.). Global Convulsions: Race, Ethnicity, and Nationalism at the End of the Twentieth Century.
  • Sirutavičius, Vladas (2018). On the Polish National and Territorial Autonomy in Lithuania (the Spring–Summer of 1991) [Про польську національно-територіальну автономію в Литві (весна–літо 1991 року)] (PDF). Studia z Dziejów Rosji i Europy Środkowo-Wschodniej. 52 (1): 163—195. doi:10.12775/SDR.2017.EN1.06. S2CID 158682654.
  • Stravinskienė, Vitalija (2008). Lietuvių ir lenkų santykiai Rytų ir Pietryčių Lietuvoje: 1944 m. antra pusė–1953 m. [Відносини між литовцями та поляками у Східній і Південно-Східній Литві: друга половина 1944 – 1953 р.]. Lietuvos istorijos metraštis (лит.). Vilnius. 2. ISSN 0202-3342.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Автономія_Вільнюського_краю&oldid=47223022