Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Велике Князівство Московське

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО МОСКОВСЬКЕ

– держ. утворення у Пн.-Сх. Русі 13–15 ст. зі столицею у Москві.

Вперше Москва згадується у джерелах 1147 – у черніг. літописі (відображений у Іпатіївському літописі). Спочатку вона відігравала роль пограничної фортеці на кордонах Владимиро-Суздальського князівства з Рязанським князівством, Чернігівським князівством, Смоленським князівством та володіннями Новгорода Великого. У домонгол. добу Москва тільки на поч. 1213 на короткий термін перетворилася на резиденцію четвертого сина Всеволода Юрійовича Велике Гніздо – Володимира, але центром самостійного князівства так і не стала.

Перетворення Москви на столицю князівства відбулося пізніше, після монголо-татарської навали. 1263 вел. кн. київ. та владимирський Олександр Невський виокремив Моск. князівство зі складу Владимирського князівства. Воно призначалося для його наймолодшого сина Данила. Така метаморфоза Москви пояснювалася тим, що зх. пограниччя Суздальщини внаслідок ординських нападів та спустошень обезлюдніло. Нас. залишало центр. землі (міста Ростов, нині Ярославської обл., Суздаль, Владимир, нині обидва міста Владимирської обл., усі РФ) й ін. міста та переселялося на околиці, у т. ч. на пн. та сх. порубіжні землі Владимирського князівства. Зумовлені іноз. пануванням демографічні зміни, зокрема зростання кількості мешканців окраїнних земель, стали заг. причиною, яка визначила створення у післямонг. час на зх., пн., пн. сх. та сх. низки держ. утворень: Тверського, Дмитровсько-Галицького (Галич Мерський; нині м. Галич Костромської обл., РФ), Бєлозерського, Костромського, Городецького та Моск. князівств. З огляду на те, що у рік смерті батька Данилові не виповнилося ще й двох років, керував князівством дядько Данила, вел. кн. владимирський та кн. тверський Ярослав Ярославич. Його тивуни керували Москвою 7 років, до смерті Ярослава 1271. Данило як моск. князь уперше згадується у літописах 1281. За його князювання Москва значно зміцнила свої політ. позиції у Пн.-Сх. Русі та інтенсивно розширювалася, про що свідчать дані археол. досліджень. Спершу Данило ворогував зі своїм старшим братом, вел. кн. владимирським та кн. переяславль-залєським Дмитрієм Олександровичем, але пізніше став його союзником. 1294 після смерті Дмитрія він очолив моск.- переяславль-залєсько-тверську коаліцію, яка виступила супроти вел. кн. владимирського Андрія Олександровича. У процесі цієї боротьби Данилу 1296 вдалося на деякий час посісти новгород. стіл. 1302 після смерті переяславль-залєського кн. Івана Дмитрієвича Данило захопив Переяславль-Залєський (нині місто Ярославської обл., РФ) та вигнав звідти намісників великого князя. Після смерті Данила (5 берез. 1303) Переяславль-Залєський до кін. 1305 утримували його сини. Син Данила – Юрій Данилович істотно розширив тер. Моск. князівства. 1303 він захопив м. Можайськ, який належав смоленським князям, а 1306 – рязанське м. Коломна (обидва нині міста Моск. обл., РФ). У складі Моск. князівства замість одного міста стало три. 27 лип. 1304 п. вел. кн. владимирський Андрій Олександрович. Претендентами на стіл вел. кн. виступили тверський кн. Михаїл Ярославич та моск. кн. Юрій Данилович, але їхнє змагання при ханському дворі в Золотій Орді завершилося перемогою першого. Однак моск. кн. не змирився з ординським рішенням і продовжив боротьбу, незважаючи на складні внутрішньополіт. обставини: чотири молодших брати Юрія вимагали збільшення своїх удільних володінь. 1312 Юрію вдалося зайняти новгород. стіл, а 1317 – владимирський великокнязівський.

Відтоді Моск. князівство стало іменуватися Великим. Криваве моск.-тверське змагання призвело до загибелі Юрія (21 листоп. 1325). Після нього моск. кн. став брат Юрія Іван Калита, який взяв участь у придушенні антитатар. повстання у м. Твер (нині місто в РФ), за що, як винагороду, 1328 отримав від золотоординського хана Узбека половину земель Великого князівства Владимирського, а 1332 – всю його тер. Однак великі земельні володіння Калити – Владимирське велике князівство з землями у Вологді, Торжку (нині місто Тверської обл., РФ) та Волоці Ламському (нині м. Волоколамськ Моск. обл.), Стретенська половина Ростовського князівства, Нижегородське, Бєлозерське, Углицьке, Галицьке (Галич Мерський), можливо, Юр’євське князівства – не могли передаватися у спадок, оскільки не були вотчинними володіннями (див. Вотчина). Вотчинним залишалося тільки Моск. князівство. Згідно з відомостями, викладеними у заповітах Івана Калити (1336, 1339), Моск. князівство мало тоді невелику тер. – від верхів’я річок Москва, Протва та Лужа на зх. до р. Ока на пд. (усі бас. Волги). Воно складалося із суміжного до Москви повіту (тер. навколо міста радіусом у 40–70 км) та 55 периферійних волостей (без можайських). Найбільша кількість волостей розміщувалася у бас. нижньої течії р. Москва (прит. Оки). У 16 ст. це була найбільш заселена ч. князівства. Після смерті Івана Калити (31 берез. 1340) Моск. князівство було поділене між його спадкоємцями: старший син Семен одержав моск. стіл, два міста – Москву та Коломну, понад 26 волостей та сіл; молодший син Андрій – 21 волость та село; дружина Уляна – 27 волостей та сіл. Наступник Калити на моск. столі отримав значно більше земельних володінь, ніж ін. спадкоємці. Села останніх розташовувалися здебільшого у повіті, котрий був колективним володінням всієї моск. династії. Це певною мірою забезпечувало політ. єдність моск. династії у змаганнях з ін. князями Пн.-Сх. Русі за Велике князівство Владимирське. За спадкоємців Калити – старшого та середнього синів Семена та Івана, котрі тримали у своїх руках стіл владимирського князювання, тер. власне Моск. князівства майже не змінилася. Вона лише трохи зросла на пд. зх. (р-н Вереї, нині місто Моск. обл., та Боровська, нині місто Калузької обл., РФ) та пд. сх. (до р. Цна – лівої прит. Оки). Проте внутр. політ.-адм. система Моск. князівства впродовж 40– 50-х рр. 14 ст. зазнала кардинальних змін. Володіння вел. князів залишилися незмінними. Зросли володіння вдових вел. княгинь. Чітке розмежування уділів після Івана Калити змінилося їхньою плутаниною, зокрема з’явилися володіння одного удільного кн. в удільних межах ін. Це привело до важливих змін усередині князівства (присвоєння вел. кн. Іваном володінь померлого брата Семена) та до зростання зовн. захоплень. Бл. 1360 до Москви було приєднано Дмитровське князівство. Наприкінці 1362 – поч. 1363 синові Івана – Дмитрію Івановичу (див. Дмитрій Донськой) вдалося використати міжусобну боротьбу, яка точилася в Золотій Орді, і приєднати до своїх володінь Велике князівство Владимирське. Відтоді воно стало спадковою вотчиною моск. князів. За доби Дмитрія Донського Моск. князівство істотно розширилося за рахунок остаточного приєднання земель Бєлозерського, Углицького та Галицького князівств, Ржева (нині місто Тверської обл., РФ) та його волостей на зх., міст Мединь та Калуга (обидва нині Калузької обл., РФ) на пн. сх. За розміром тер. Моск. князівство стало більшим, ніж усі ін. князівства Пн.-Сх. Русі разом узяті. У нових умовах зменшилося значення давньої тер. Моск. князівства. Відтепер для спадкоємця моск. великокнязівського столу значимість цих земель не була такою важливою, як раніше. За заповітом Дмитрія Донського (1389), його старшому сину Василію повністю відійшла тер. Великого князівства Владимирського, яку не можна було ділити. Василій Дмитрієвич продовжив політику батька з розширення земель Моск. князівства. 1392 він приєднав до своїх володінь велике князівство Нижегородське, у складі якого, окрім Нижнього Новгорода, були Суздаль та Городець (нині місто Нижегородської обл., РФ). Між 1392 та 1407 Василій приєднав Муромське, а до 1418 – Таруське князівства. Василій Дмитрієвич прагнув розширити свої володіння на пн. та пн. сх., але тривала боротьба з Новгородом Великим певних результатів так і не принесла. За угодою 1424 Новгород визнав право моск. вел. кн. лише на «княжщини» – землі, що традиційно виділялися новгородцями для князів, котрі запрошувалися на князювання до Новгорода. Протягом кількох наступних десятиліть межі Моск. князівства майже не змінилися, що було зумовлено тривалою та запеклою внутр. боротьбою серед представників моск. династії, котра зрештою призвела навіть до послаблення Моск. князівства. Однак вже 1449, згідно з угодою від 31 серп. з королем польс. і вел. кн. литов. Казимиром IV Ягеллончиком, син Василія Дмитрієвича Василій II Темний титулував себе вел. кн. московським, новгородським, ростовським «и прочая». Після загибелі у Новгороді 1453 кн. Дмитрія Шемяки, злісного ворога вел. кн. Василія II, тер. Моск. князівства дещо збільшилася за рахунок купівлі деяких ярославських земель, зокрема, м. Романов (нині м. Тутаєв Ярославської обл.). Найбільше територіальне зростання мало місце вже за часів сина Василія II – 0І0І0І0І0ЛІНКНЕПРАЦЮЄ0І0І0І0І0Івана ІІІ Васильовича. 1463 він придбав осн. ч. Ярославського князівства. 1474 під його контролем опинилася Борисоглібська половина Ростовського князівства. 1477 у результаті успішного військ. походу верховенство Москви визнав Новгород Великий. в.к.М. перетворилося на Рос. д-ву.

Література

• Забелин И.Е. История города Москвы, ч. 1–2. М., 1905;
• Бартенев С.П. Московский Кремль в старину и теперь, ч. 1–2. М., 1912–16;
• Пресняков А.Е. Образование Великорусского государства. Пг., 1918;
• Любавский М.К. Образование основной государственной территории великорусской народности. Л., 1929; Москва. 1147–1947: Збірник статей. К., 1947;
• Тихомиров М.Н. Древняя Москва (XII–XV вв.). М., 1947;
• Його ж. Средневековая Москва в XIV–XV вв. М., 1957;
• Черепнин Л.В. Образование Русского централизованного государства в XIV–XV вв. М., 1960;
• Кучкин в.А. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в X–XIV вв. М., 1984; История Москвы, т. 1. М., 1997.

Джерела

• Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: В.А. Кучкин.; url: http://history.org.ua/?termin=Velyke_kniazivstvo_Moskovske; том: 1