Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Вільний народ

«ВІЛЬНИЙ НАРОД»

– центр. категорія укр. політ. та правової думки 17–18 ст. Нею оперували тогочасні державотворці та історики, зокрема Б.Хмельницький, С.Величко, Г.Граб’янка, І.Мазепа, П.Орлик, Й.Кириленко та ін., адаптуючи зх.-європ. концепцію договірного походження держави до укр. реалій. Ця категорія слугувала для означення територіальної міжстанової (див. Стани) корпорації, що виробила власні політ. структури, зокрема власну систему адміністрації, і має природне право жити за цими традиціями, збереження яких залишається її привілеєм і не підлягає скасуванню чи зміні з боку монарха тієї д-ви, в межах якої проживає «В.н.». Форма законного здійснення влади монарха над «В.н.» визначалася як «протекція» – на противагу «тиранії», коли нехтувалися суверенні права цього народу.

Укр. автори розрізняли умовне й безумовне підданство монарху. Безумовне підданство стосувалося того нас. д-ви, яке увійшло до її володінь недоговірним чином. Безумовні піддані отримують певні права як акт доброї волі монарха й можуть їх втратити за бажанням останнього.

Добровільне визнання підданства супроводжується укладанням певних договірних умов із сувереном, що для обох сторін мають зобов’язувальний характер. Під категорію умовного підданства підпадає, зокрема, і «В.н.». Гол. обов’язками «В.н.» щодо монарха вважаються покірність та військ. служба. Серед монарших обов’язків щодо «В.н.» – захист від ворогів, збереження цілісності його тер. та станових прав місц. нас. Суверен не має права розміщувати на тер. «В.н.» свої війська та поширювати там юрисдикцію своєї адміністрації, зокрема й фінансової. Повністю заперечувалося чи обмежувалося авторами право монарха на розпорядження земельними тер. «В.н.» без попередньої згоди станів відповідної тер. Присяга монарха на дотримання перелічених прав була первинною, лише після цього мали присягати представники «В.н.». Порушення норм договорів якоюсь із сторін вважалося «зрадою» – дією проти людських та Божих законів.

Порушення договірних принципів взаємовідносин із боку монарха вважалося достатнім для відмови «В.н.» від покори монарху. Як форми виявлення такої непокори називаються вихід із підданства та обрання ін. монарха, звернення за посередництвом у відносинах із сувереном до ін. монархів, військ. дії.

Певного розвитку, зумовленого необхідністю враховувати непереборні істор. обставини, в першу чергу перебування Гетьманщини в складі Рос. д-ви (за рос. сусп.-політ. уявленнями монарх не повинен був присягати своїм підданим), категорія «В.н.» набула в «Пактах і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» 1710. У цьому документі ідея договірного походження д-ви була перенесена на внутр. устрій «В.н.», а монарх визначений як гарант, а не сторона сусп. договору. (Про подальшу еволюцію категорії «В.н.» див. Автономія.)

Література

Источники Малороссийской истории, собранные Д.Бантышем-Каменским и изданные О.Бодянским, т. 1. М., 1859;

• Эварницкий Д. Источники для истории Запорожских козаков, т. 1. Владимир, 1903; Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. К., 1992; З епістолярної спадщини Івана Мазепи. К., 1996;
• Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI – перша половина XVII ст.). К., 1998;
• Кресін О. Основні проблеми української правової та політичної думки другої половини XVII – початку XVIII ст. «Держава і право», 2001, № 12;
• Його ж. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. К., 2002.

Джерела

• Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: О.В. Кресін.; url: http://history.org.ua/?termin=Vilnyj_narod; том: 1