Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ГЕДИМІНА ПОХОДИ НА ВОЛИНЬ І КИЇВЩИНУ 1323 І 1324

ГЕДИМІНА ПОХОДИ НА ВОЛИНЬ І КИЇВЩИНУ 1323 І 1324

– походи вел. князя литов. Гедиміна, що започаткували процес приєднання політично роз’єднаних і залежних від Золотої Орди земель Пд. Русі до Великого князівства Литовського. Згідно з білорусько-литовськими літописами поширеної редакції, Гедимін, відбивши наступ нім. рицарів (див. Лівонський орден) на Жмудь (Жемайтія; істор. обл. в зх. ч. Литви), рушив із військом на Волинь, розгромив і вбив у битві під Володимиром (нині м. Володимир-Волинський) місц. кн. Володимира, а наступної весни захопив Овруч і Житомир. Біля м. Білгород завдав нищівної поразки київ. кн. Станіславу та силам союзних йому військ ординців, брянського кн. Романа, князів Олега Переяславського і Льва Луцького. В результаті облоги Києва, що тривала впродовж місяця, кияни визнали над собою владу Гедиміна, а той гарантував їм (як перед тим і мешканцям Володимира) недоторканність земельної власності («отчин»). Владі Гедиміна, за словами літописця, підкорилися також київ. «пригородки» – Вишгород, Черкаси, Канів, Путивль, Сніпород і Переяслав-Руський (нині м. Переяслав-Хмельницький).

До виходу в світ «Нарису історії Великого князівства Литов-ського» В.Антоновича (1878) в історіографії домінувала запозичена з літописів думка, що завоювання Пд. Русі Литвою стало результатом саме походів вел. кн. литов. Гедиміна на волин. Володимир і Київ. В.Антонович, проаналізувавши джерела, заперечив цю літописну версію як вигадану і запропонував вважати завоювання Пд. Русі Литвою результатом Синьоводської битви 1362. На противагу йому М.Дашкевич обстоював історичність літописної оповіді, вбачаючи в ній «сплав достовірних звісток про чотири чи три різночасні рухи литовських князів із метою захоплення південноруських територій». Він твердо визнавав факт завоювання Києва (разом із Волинню) Гедиміном, яке, однак, помилково датував 1333, навів чимало обґрунтованих доказів (із джерел) на користь належності Києва до Литви ще до 1362. Прихильниками погляду В.Антоновича були М. Грушевський, Ф.Леонтович, О.Пресняков, О.Андріяшев, а М.Дашкевича – М.Владимирський-Буданов, М.Ясинський, П.Брун, М.Максимейко, М.Любавський. Питання походів Гедиміна на Волинь і Київщину й донині не можна вважати остаточно розв’язаним. Новим у дослідницьких підходах є спроба уточнити дати походів (О.Рогов, Р.Батура, Ф.Шабульдо), розглядаючи останні не як одноразову акцію завоювання, а як початок процесу приєднання більшості укр. земель до Литви, що був доволі тривалим та мав різні форми прояву (Ф.Шабульдо). Зроблено також спробу заново проаналізувати достовірність осн. джерельних даних про похід Гедиміна на Київ (О.Русина).

Література

Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда. В кн.: Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России, т. 1. К., 1885; Дашкевич Н.П. Заметки по истории Литовско-Русского государства. К., 1885; Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 3–4. К.–Львів, 1905–07; Рогов А.И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения (Стрыйковский и его «Хроника»). М., 1966; Batura R. Lietuva tautus kovoje priењ Aukso Ordа. Vilnius, 1975; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987; Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII – середини XVI ст. К., 1996; Русина О. Київська виправа Гедиміна (Текстологічний аспект проблеми). «ЗНТШ», 1996, т. 231; Її ж. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. К., 1998.

Джерела

• Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.

Автор: Ф.М. Шабульдо.; url: http://history.org.ua/?termin=Gedymina_pohody; том: 2