Волинь

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Волинь

Alex Volhynia.svg

Герб Волині

Ukraine-Volhyn.png

   Карта Волині (20 століття).

Holland students 047.jpg

Почаївська лавра

Museum of Folk Architecture and Ethnography in Pyrohiv - old wooden building - 2397.jpg

Музей народної архітектури та побуту України, окружний двір із села Солов'ї, Волинська область

Воли́нь (давньорус. Волыньска земля, Словеньска земля, Волинська земля, Велика Волинь) — давньоруська історична область, історично-географічний край у басейні південних приток Прип'яті і верхів'ях Західного Бугу (його правих приток), у північно-західній частині сучасної (з 1991 р.) України. Розташована між Поділлям на півдні та Поліссям на півночі, Західним Бугом на заході і верхнім Тетеревом та верхів'ями Ужа на сході.

Охоплює сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північну частину Тернопільської та Хмельницької областей. Площа — близько 70 000 км². У ширшому розумінні до Волині можна зарахувати південну частину Берестейської області Білорусі і східну частину Люблінського воєводства Польщі

Назва[ред.ред. код]

Назва «Волинь» як означення території вперше з'явилася у літописі 1077 року (див. «волиняни»).

Деякі історики вважають, що назва походить від міста «Велинь» або «Волинь», про яке згадують давні літописи. Місто Волинь розташовувалось більш як за 20 кілометрів на захід від нинішнього Володимира-Волинського, поблизу гирла річки Гучви, яка впадає в Західний Буг. Від назви міста походить і назва краю та племені, що його населяло.

Схожа думка була і в найвідомішого польського історика Яна Длугоша, у текстах якого повідомляється, що назва регіону Волинь походить від назви однойменної фортеці, яка була розташована у місці впадіння річки Гучви у Західний Буг, а точнішу у селі Грудек (теперішня назва Грудек-над-Бугом, біля міста Грубешува, зараз це територія Польщі).[1]

Деякі етимологи вважають, що назва споріднена з назвою чеського містечка Волині (чеськ. Volyně), чи назви острова Волін (нім. Wollin) у Померанії (захоплене німцями у західних слов'ян) від якого західнослов'янське плем'я волинян носило свою назву до IX століття нашої ери[2][3][4][5].

За версією О. О. Шахматова, назва «Волинь» походить від німецького walhōs готського Walhs, давньо-верхньо-німецького walah, walh, середньо-верхньо-німецького walch зі значенням «чужий, кельт, представник романських народів», середньо-нижньо-німецького wale «іноземець», які, у свою чергу, походять від кельтського етноніма Volcae, згаданого ще в творах Цезаря, і споріднені назвам Вельс, гели, Галлія.

З-поміж інших етимологій, артикульованих лінгвістами, слід згадати наступні:

  1. Похідне від слов’янського апелятива “волъ”; дослівно – “Волова країна”.
  2. Похідне від гідроніма Велія (Вілія) – лівої притоки Горині.
  3. Похідне від литовського “uola” – “скеля”.
  4. Субстантивований посесив на *-j(ь) від слов’янського антропоніма Велин (Велинь).
  5. Похідне від слов’янського кореня “вол” (наприклад, у складі слів “воло”, “волдир”); дослівно – “Горбкувата країна”.
  6. Похідне від праслов’янського кореня “вол/вел/въл” –“мокрий, вологий”; дослівно – “заболочений край ”.

Останню етимологію підтримує переважна більшість лінгвістів та істориків. ще одна версія походження назви "Волинь" , "в олинь" від великої кількості оленів які колись водились на цій землі. На це вказують такі назви як Олевськ, Олика, прізвище Оленюк. Отже, "Волинь"- це земля оленів, олинів як колись говорили.

Історія[ред.ред. код]

Рання історія[ред.ред. код]

Волинь була заселена ще в кам'яний вік, але предками нинішнього населення краю вважаються венеди, хоча прабатьківщина слов'ян і немає загальновизнаної локалізації. У I–II століттях н. е. венеди згадуються у творах Плінія СтаршогоКлавдія Птолемея,Публія Корнелія Тацита, пізніше — в творах історика Йордана, у Пейтингерових таблицях тощо. Найдостовірніший історик Публій Корнелій Тацит у 50-120 роках н. е. вважав венедів прямими предками слов'ян. За Тацитом венеди мешкали на півночі та сході Карпатських гір; на сході від лугіївготів та естів; на півночі від сарматів, «між певкінами та феннами». Пейтингерова таблиця локалізує венедів і в пониззі річки Дунаю.

Птоломей відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі «вздовж усієї Венедської затоки», як у ті часи називали Балтійське море.

Венедам доводилось вести війни проти Риму. Відомо, що римський імператор Волузіан (III ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул «венедського». Проте, встановити своє панування над венедами римлянам не вдалося. Вторгнення в 375 р. в Європу гуннів спричинило велике переселення народів. З венедів виділилися склавіни, які осіли на території сучасної Західної України, Словаччини, Чехії, Польщі і анти, які оселились в Подніпров'ї.

Історик Йордан вказує, що в VI ст. венедів частіше називали антами і склавінами, але, разом з тим, він перелічує сучасних венедам склавінів і антів як три окремі групи племен, котрі походять «з одного кореня» (див. «Слов'яни»). Серед склавинів виділялися дуліби. Гегемонія дулібів поширювалася на весь підвладний їм регіон, в VI ст. вони вони створили свою державу,більше відому як державу волинян або Велику Волинь.. У західноєвропейському творі другої половини 10 століття, відомому, як Баварський Анонім, автор говорить про високий рівень розвитку економіки краю і повідомляє, що вони мали 70 міст, що є більше, ніж у будь-якій іншій тогочасній європейській країні. Виявляється, дуліби уміли в умовах лісистої і заболоченої місцевості господарити, торгувати і будувати міста. Столицею держави волинян вважається Зимненське городище.

Арабський мандрівник і учений першої половини 10 століття Аль-Масуді також засвідчує існування могутньої держави на Волині. “…творять вони численні народи. Є між ними один, при якому здавна, від самого початку, була влада. Його король називався Маджак. Народ цей називається Valinana, і тому народові звикли підкорятися усі слов’янські племена, бо при ньому була влада й інші їхні королі їй підлягали… Цей народ є серед слов’янських племен найчистішої крові, його шанували серед інших народів”. Розвитку держави дулібів завадили авари, які вторнулися в Єпропу , заснували в Подунав'ї свй каганат і почали воювати з дулібами. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610—641), повідомляє літописець, авари воювали проти слов’ян і “примучили дулібів". Після аварського завоювання дулібський племінний союз розпався, і частина його територій підпала під залежність Аварського каганату, з-за чого відігравали пізнішу роль регіонального лідера представники окремих регіонів розселення дулібів (див. «бужани», «волиняни»«черв'яни»). У IХ-Х ст. черв'яни мали чільне місце в суспільстві перед бужанами, пізніше волиняни зайняли лідерство у політично-економічному житті надавши назву Волині.

Але невдовзі після розгрому аварами держави волинян внаслідок внутрішньої слабкості і повстань підкорених племен розпався і їхній каганат. У 627 році виникає ще одна праукраїнська держава Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів Самослав. Охоплювала вона територію Західної України і частково сусідніх держав. Велика Хорватія була християнською країною. Та після смерті Самослава вона розпалась на кілька окремих князівств. В Україні було Стільське князівство, яке в X столітті стало занепедати.  Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ідентифікував Білу (Велику) Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів. Цікаво зазначити, що той самий Клаїч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX століття жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. А мешканці околиць Володимира Волинського (за твердженням іншого хорватського історика, Мірко Відовіча) – просто хорватами.

Генетика хорватів і галичан є окремим питанням, але за достовірними даними ряд міст у нинішній Львівській області (Звенигород, Буськ, Куликів, Белз та ін.) засновані бужанами. Це підтверджується тим, що жителі північних районів Львівської області (Малого Полісся) відносяться до українців волинського варіанту поліського антропологічного типу, як і жителі Рівненської, Волинської, заходу Житомирської області, а також півночі Тернопільщини і півдня Берестейщини. Тим не менш волиняни і галичани мають спільну історію давнього державотворення.

У 9-10 століттях на Волині виникли міста Волинь (тепер територія Польщі), Буськ (нині Львівщина), Луцьк, Червен (тепер територія Польщі), Белз (нині Львівщина). З середини X століття Волинська земля увійшла до складу Київської Русі. Про інкорпорацію Києвом Волині свідчить літописна звістка про реформи княгині Ольги та встановлення погостів по річці Лузі. На думку Ю.Диби, літописна фраза «и оустави по мьстѣ. погосты и дань. и по лузѣ погосты и дань и ѡброкы», поміщена в продовженні літописного опису помсти Ольги деревлянам («по мьстѣ» — буквально «після помсти»), відображає реалії маршрута походу княгині Ольги після деревлянської помсти далі на захід, до правої притоки Західного Бугу — Луги. Підкорення Деревлянської землі та Волині відкрило перед Києвом перспективи контролю двох важливих міжнародних торговельних шляхів. Один з них — суходольнний, названий «Шлях із німців у хозари», пов'язував Волзьку Булгарію через Київ, Краків та Прагу з Регенсбургом та ринками збуту руських товарів в Баварському Подунав'ї. Крім того, володіння деревлянським та волинським відтинками цього шляху, який проходив через Устилуг, розташований при впадінні Луги до Західного Бугу, давало Києву можливість контролювати водний маршрут по Бугу, який відкривав вигоди прямої торгівлі з Балтикою. Масштаби торгових операцій по Західному Бугу та Віслі відображено в масових знахідках торгових пломб в Дрогичині. Зі 15000 загальної відомої кількості 12000 (80%) виявлено в Дорогичині та його околицях. На Північні околиці Русі припадає лише 2500 (17%) пломб, з яких до 1000 знайдено в Новгороді та Городці на Волзі. Решту 3% дали інші руські землі. Вигідне розташування річки Луги на перетині торгових маршрутів привело до заснування на ній Володимира-Волинського.[6][7][8]

Руська доба[ред.ред. код]

У 981 році великий князь київський Володимир Святославович, тоді ще поганин, скористався чварами між хорватськими князями і приєднав забузькі (забозькі) Червенські гради. Літопис зображує князя Володимира з двох сторін, немов були він мав дві душі: поганську і християнську. Володимир-поганин був войовничий, жорстокий; Володимир-християнин визначався лагідністю і милосердям, любив мир, лад і спокій, був строгий для себе і боявся гріха Божого. Так він в 981 році понищив Пліснесько, а в 988 році заснував тезойменне місто Володимир (Волинський) і віддав Волинську землю в уділ своєму синові Всеволоду. Відтоді від часу адміністративної реформи Володимира Святославича у Володимирі сиділи сини київських князів.

Волинська земля продовжувала формуватися у другій половині 11 століття внаслідок об'єднання територій Червенських градів і Белзької землі. Відтак до них було приєднано Берестейську волость. Згодом волинські князі почали освоювати територію на схід від міст Дорогобуж, Острог та Вигошів.

В'їзна вежа Луцького замку

На Любецькому з'їзді 1097 р. Волинську землю було закріплено за князем Давидом Ігоревичем, але Витечівський з'їзд 1100 року позбавив його Волині, і деякий час нею володіли різні князі. В 1117 році Волинь перейшла до володінь Володимира Мономаха. За Ізяслава Мстиславовича до складу волинських земель входить Погорина з містами Шумськом, Тихомлем та Гнійницею. За князювання Романа Мстиславича в 1195 році до його князівства було приєднано Полонне і відтоді надовго східною межею Волині стала річка Случ.

На початку ХІІ століття Волинська земля займала територію від Берестя на Західному Бузі до верхів'їв річки Серету на півдні. Її порубіжжя на заході становили міста Сутейськ і Червен, на сході — Дубровиця, Дорогобуж, Острог, Полонне, Кам'янець.

У 12 столітті одним із центрів консолідації Волинської землі стало місто Луцьк. Для протидії київським князям, які прагнули заволодіти Волинською землею, на сході її території інтенсивно будувалися міста і фортеці. У першій половині 12 століття значна частина волинських кордонів стабілізувалася. З кінця 1150-х років на території Волинської землі складається Волинське або Володимирське князівство. Київські князі намагались втримати багату Волинську землю під своєю рукою як базу для подальших дій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Виділення Волині в окреме князівство відбулось за Ізяслава Мстиславича. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146 — 1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину і переніс двір. Київ в той час внаслідок боротьби спадкоємців Володимира Мономаха за владу, коли князі мінялися щороку, став занепадати, особливо після його погрому і пограбування заліщанським князем з домішкою крові Рюриковичів Андрієм Боголюбським у 1169 р.і на Волинь не мав ніякого впливу. З 1170 років Волинь стала незалежною від Києва, але не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — БелзСвятослав — ЧервенВолодимир — Берестя. У 1170–1205 роках Володимирське князівство об'єднало навколо себе всі удільні князівства. У 1199 році Роман Мстиславович приєднав до нього Галицьке князівство і створив Галицько-Волинське князівство. В 1240 р. на момент монгольської навали його синові Данилі Романовичу (Галицькому) підпорядковувався і Київ. За оборону Києва, укріплення якого були найпотужнішими у Східній Європі, відповідав призначений Данилом Романовичем воєвода Дмитро.

В грудні 1240 року після двохмісячної облоги і двохтижневого штурму зібрана ханом Батиєм з підвладних народів нинішньої Росії, відомих в Європі під назвою татари, 200-тисячна армія взяла Київ і майже повністю знищила його, а в 1241 році монголо-татари пішли на Волинь і Галичину. Кременця і Даниліва вони не змогли взяти, а Кам'янець, Колодяжин, Володимир, Луцьк та інші міста були взяті і поруйновані. Пліснесько і Волинь (місто, яке дало назву краю) вже не відновилися, Перемиль і Пересопниця відродилися як села, було знищено десятки інших сіл.

Данило Романович брав участь ще в першій битві з монголами на р.Калці в 1223 р. (там він був поранений) і розумів, що не може вчинити їм опору , тому ще заздалегідь поїхав на Захід, щоб домовитися з поляками і угорцями про спільні дії проти загарбників, але вони відмовилися, про що потім гірко пошкодували. Після відходу монголів в Сарай на Волгу (нинішня Росія) Данило Романович повернувся, застав згарища і руїни, свавілля галицьких бояр, які за його відсутності запросили на престол представника чернігівської династії Ростислапа Михайдовича (зятя угорського короля), розгромив Ростислава разом із його союзниками угорцями і поляками в 1245 році в битві під Ярославом і почав зміцнювати державу. Це занепокоїло монголів і після їхніх погроз про напад, щоб зберегти державу від плюндрування, Данило Романович поїхав в 1246 році в Сарай, де відмовився від Києва, визнав свою залежність від Орди, зобов'язався платити їй данину і надавати військову допомогу в походах на сусідів. На відміну від князів інших земель колишньої Київської держави, він не був зобов'язаний їздити до хана на поклони для підтвердження своєї влади і обходився при сплаті данини без ханських баскаків. Натомість українська держава фактично зберігала незалежність у внутрішній і зовнішній політиці, що давало можливість Данилі Романовичу займатись її відбудовою. Столицю він переніс із зруйнованого Галича до Холма, де звели фортифікаційні споруди, церкви, заклали гарний парк. Галич на той час втратив своє значення, бо Візантія занепадала і торгові шляхи до неї контролювалися татарами, а Холм знаходився на перехресті європейських торгових шляхів. Дністер перестав грати роль торговельного шляху, зате зросло значення Буга завдяки торговельним зносинам з німецьким орденом хрестоносців над долішньою Віслою. Водночас велося будівництво в інших містах держави, споруджувалися перші муровані фортеці. Було засновано бл. 70 міст, в тому числі в 1256 році Львів.

Остаточно територія землі склалася у першій половині 13 століття. Західний рубіж Волинської землі (з Польщею) пролягав у межиріччі Західного Бугу й Вепра, а на початку 13 століття впритул підступив до Вепра. На північному заході та півночі кордон Волинської землі з Великим князівством Литовським і ятвягами проходив Західним Бугом і його притоками, зокрема річкою Лесною. Більшість басейну річки Кросни належала до Волинської землі. Тут рубіжною була річка Нур.

У 12511253 роках руський король Данило Галицький дарував половцям хана Тегака землі на Берестейщині, для захисту північної Волині від нападів ятвягів та литовців. Кочовики заснували там 40 поселень й зберігали свою ідентичність до початку XVI ст.[9].

Литовсько-польська доба[ред.ред. код]

У 2-й половині 14 століття польські феодали після запеклої боротьби проти Угорщини і Литви захопили західну частину Волині. Волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили великого князя Сигізмунда. Одразу ж на білоруських і українських[10] землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литовський Казимир IV (1440—1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. Київським князем став син усунутого Вітовтом Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр, 1440—1455), волинським — Свидригайло (1440—1452). Десятирічна визвольна боротьба руських князів і бояр завершилася перемогою. Руські землі в черговий раз відновили свою національну автономну державність. Відомо, зокрема, що в 1506 маршалком Волинської землі був Федор (Федько) Янушкевич, а з 1507 — Острозький Костянтин Іванович. Після Люблінської унії 1569 року шляхетська Польща захопила всю Волинь і створила тут Волинське воєводство.

1469 року «царик Маняк»[11][12] напав на Поділля, також Волинь, Київщину. Хан Менґлі I Ґірей попередив короля про небезпеку, що дозволило зібрати військо та не допустити розорення Галичини та Західної Волині.[12]

Під час існування Української держави XVII століття, урядом Гетьмана Богдана Хмельницького у липні 1648 року була утворена військово-земська одиниця — Волинський полк, яка охоплювала більшість території Волині. Ця одиниця існувала з перервами до 1658 року.

Російська доба[ред.ред. код]

Волинь на мапі 1700 року

Під час чергового переділу Польщі в 1793 році частина земель Волині відійшла до Російської імперії. Спочатку територія була названа Ізяславське намісництво, з центром в Ізяславі, 1795 було створено Волинське намісництво, що складатилося з 15 округів, з центром у Новоград-Волинському. В 1797 році губернським містом призначили місто Житомир а намісництво перейменували у Волинську губернію. В 1802 році Житомир був викуплений державною скарбницею у графа Ільїнського, в 1804 році став губернським містом.

У 1900–1917 роках у Житомирі діяло Товариство дослідників Волині, результатом якого стали бібліотека, Волинський центральний музей (нині Житомирський краєзнавчий музей), першим завідувачем якого був Яків Яроцький.

Українська революція[ред.ред. код]

Волинська земля в складі УНР була утворена 2-4 березня 1918 законом про адміністративно-територіальний поділ України. Земський центр — Луцьк. До землі мали увійти Володимирський повіт, Ковельський повіт, Луцький повіт, північна частина Дубенського повіту Волинської губернії. Організація влади не була завершена. Проіснувала майже 2 місяці до 29 квітня 1918 року у зв'язку з утворенням Української Держави на чолі з гетьманом Скоропадським.

Губернія мала складатися з 20 повітів: до наявних 12 повітів планувалося долучити 8 повітів з Мінської губернії: Пінський повіт; Гродненської губернії: Брест-Литовський повіт, Кобринський повіт; Холмської губернії: Томашівський повіт, Грубешівський повіт, Володавський повіт та Більський повіт.

Розселення етносів у Центральній Європі станом на 1930 рік

Список повітів, частину яких планувалося приєднати до суміжних наявних або новоприєднаних повітів: з Люблінської губернії: Костянтинівський повіт, Радзінський повіт і Красниставський повіт; з Гродненської губернії: Пружанський повіт; з Мінської губернії: Слуцький повіт.

У документах Української Держави виділяли окремо всю Холмську губернію з доданими до неї Берестейським, Більським, Кобринським, Пружанським повітами і частинами повітів Люблінської губернії. Офіційно Холмська губернія у складі Української держави була утворена 15 листопада 1918 року.

Польська і радянська доба[ред.ред. код]

У вересні 1920 року край потрапив під польську юрисдикцію, на двадцять років затверджену Ризьким договором 1921 року. Було створено Волинське воєводство з центром у Луцьку. Більшість східної Волині стала частиною Житомирської області УРСР.

Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа 18 вересня 1939 року в Луцьк вступили частини Червоної армії, відтак встановлено радянську владу. 4 грудня 1939 року було створено Волинську і Рівненську області у складі УРСР. Під час німецької окупації 1941–1943 років тут існувала об'єднана адміністративна одиниця — генеральний комісаріат «Волинь-Поділля».

З 1991 року Волинь у незалежній Україні, проте радянський обласний поділ зберігся.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ioannis Dlugossii Annales seu cronicae incliti regni Poloniae. Liber 1/2. Warszawa. 1964
  2. Johannes Hoops, Herbert Jankuhn, Heinrich Beck, Reallexikon der germanischen Altertumskunde Band 23, Walter de Gruyter, 2003, p.261, ISBN 3-11-017535-5
  3. Jan M Piskorski, Pommern im Wandel der Zeit, p.30, ISBN 839061848
  4. Filipowiak, Wladyslaw: Wollin — ein frühmittelalterliches Zentrum an der Ostsee, in Wieczorek, Alfried; Hinz, Hans (eds.): Europas Mitte um 1000, Stuttgart 2000, pp. 152—155; here p. 154—155.
  5. Waldman, Carol; Mason, Catherine (2006). Encyclopedia of European peoples, Volume 1. Infobase Publishing. p. 874. ISBN 978-0-8160-4964-6.
  6. Диба Ю. Урбаністично-адміністративні реформи княгині Ольги (1) // Студії мистецтвознавчі. — Київ, 2011. — Ч. 4(36). — С. 20-28.
  7. Диба Ю. Урбаністично-адміністративні реформи княгині Ольги (2: Шлях на Лугу) // Студії мистецтвознавчі. — Київ, 2012. — Ч. 2(38). — С. 7-29.
  8. Диба Юрій. Батьківщина святого Володимира: Волинська земля у подіях X століття (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України). - Львів: Видавництво “Колір ПРО”, 2014. - 484 с.: іл. - (Серія “Невідома давня Україна”. - 1)
  9. Алексеюк М.И. Половецкие поселения на Брестчине. // Этногенез белорусов. М., 1973; Евстигнеев Ю. А. Кыпчаки (половцы) куманы и их потомки. (к проблеме этнической преемственности). Санкт-Петербург, 2010.
  10. також московських
  11. на думку В. Гулевича, кримський бей Мамак з роду Ширин
  12. а б В. Гулевич. Казимир Яґайлович і Менґлі Ґірей: від друзів до ворогів // Український історичний журнал. — К., № 1 (508) за січень-лютий 2013.— С. 43. ISSN 0130-5247.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]