Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЗЕМЕЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

ЗЕМЕЛЬНА ВЛАСНІСТЬ, основні етапи змін на українських землях у 10—20 століттях. На укр. теренах у часи Київської Русі велика З.в. зосереджувалася гол. чин. у руках князів і бояр. Цей процес відбувався переважно шляхом загарбання земель у селян-общинників (смердів) та освоєння пустирищ. Велику З.в. мали також монастирі, насамперед завдяки пожалуванням і даруванням (особливо — за заповітом).

Монголо-татар. (див. Монголо-татарська навала) поневолення Русі дещо призупинило процес формування великої З.в., бо верховна влада перейшла до ханів і їхніх намісників — баскаків, а князі й бояри опинилися під їхнім контролем. Більшість рус. нас. (окрім духовенства) мусила сплачувати ханові й татар. знаті данину (зокрема поплужне — подать від плуга), а також виконувати обтяжливі повинності. Після занепаду Золотої Орди і зміцнення сусідніх д-в велика З.в. на тер. України протягом 14 — серед. 17 ст. зосередилася гол. чин. у можновладців Великого князівства Литовського та Корони Польської (після 1569 — Речі Посполитої), а також Угорщини й Молдавського князівства. 1590 польс. сейм узаконив право короля жалувати шляхті укр. землі, села, м-ка і міста в довічну власність. Напередодні національної революції 1648—1676 лише на Наддніпрянській Україні в шляхти та монастирів налічувалося бл. 1400 маєтків. У ході революції сталися істотні зрушення та перерозподіл З.в. в Україні. Латифундії польс. магнатів, заможної шляхти й катол. монастирів юридично й фактично перейшли в підпорядкування гетьман. уряду. З представників верхівки козацтва, дрібних правосл. шляхтичів та духовенства утворилася нова генерація місц. панства. Багато угідь на правах землеволодіння та землекористування  захопили посполиті й рядові козаки. Утворився великий держ. земельний фонд (до нього увійшли, зокрема, вільні військові маєтності, рангові маєтності, слободи).

На пд. України, де були наявні великі масиви незайнятої тер., тривалий час не існувало кріпацтва та панщини. Зокрема, їх не було на тер. Вольностей Війська Запорозького низового, в тамтешньому с. госп-ві застосовувалася лише наймана праця. Для Закарпатської України 17—18 ст. характерними були великі латифундії (домінії) угор. магнатів. Після скасування в західноукр. регіонах кріпосного права (див. Селянська реформа 1848 в Галичині, на Буковині та Закарпатті) земля, що була об’єктом З.в. окремих панів, церкви та д-ви, складала 40 % від усіх земель.

У Російській імперії маніфест імп. Катерини II від 28 черв. 1782 надав право власності на надра землі власникам усіх маєтків. А царський указ від 22 верес. 1782 підтвердив виключне право поміщиків на використання лісів, що росли на їхніх землях. Орг.-правову основу для розвитку повномасштабної приватної власності на землю створила селянська реформа 1861. Якщо до реформи право на володіння землею мали переважно дворяни (див. Дворянство), то впродовж 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. його могли отримати вже і селяни. За 1862—1914 площа земель, що перебувала у З.в. селян, збільшилася в 10 разів, а у дворян — скоротилася вдвічі. Після польського повстання 1863—1864 уряд заборонив полякам купувати землю на Правобережній Україні. Заборона поширювалась і на євреїв.

Приватизації сел. наділів сприяла Столипінська аграрна реформа. Указ імп. Миколи II від 9 листоп. 1906 надав селянам право на «закріплення за собою в особисту власність належної їм частини землі». 14 черв. 1910 3-тя Держ. дума Рос. імперії (див. Державна дума Російської імперії) ухвалила «Закон про зміни і доповнення до деяких постанов про селянське землеволодіння», яким визнала надільні землі селян в общинах, що не проводили перерозподілу, спадковими, з правом особистої власності. Принципове значення для приватизації надільної землі мав «Закон про землевпорядкування» від 29 трав. 1911 (діяв до 1917). Згідно з цим законом землевпорядні комісії (див. Землевпорядні губернські та повітові комісії) отримали право виділяти селянам належну кожному з них частину общинної землі в приватну власність без дозволу на це общини. За роки Столипінської аграрної реформи на засадах приватної З.в. було створено 982 тис. хуторів та відрубів.

Революц. перетворення 1917 в Україні значною мірою були спрямовані саме на зміни в системі існуючих форм З.в. Партії соціаліст. спрямування, які складали орг. основу Української Центральної Ради, визначили спрямованість земельних реформ Української Народної Республіки  (див. Земельне законодавство Української Народної Республіки 1917—1918, Земельне законодавство Української Народної Республіки 1918—1920). Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського приватну власність на землю було оголошено «фундаментом культури і цивілізації» (див. Земельні та земельно-ліквідаційні комісії в Українській Державі 1918). Наприкінці 1918 було відновлено УНР, найвищим органом держ. влади стала Директорія УНР. Законодавчі акти попередньої влади були скасовані. Натомість Директорія ухвалила власні, зокрема: «Закон про наділення землею малоземельних та безземельних», «Закон про додаткове наділення землею козаків Української народної республіканської армії» (січ. 1919). Згідно з цими законами приватну власність на землю знову було ліквідовано. Відтепер земля мала надаватися в подвірне користування всім, хто її обробляв, незалежно від статі, віросповідання, національності. Однак хліборобам, які не хотіли воювати «за землю і волю», наділи не давали. Козакам війська Директорії, крім «трудової норми», додатково нарізали 2 десятини. На укр. землях, підвладних більшовикам, приватна власність на землю  де-юре була скасована Декретом про землю 1917,  хоча фактично, незважаючи на соціалізацію та націоналізацію, вона продовжувала існувати у вигляді індивідуального сел. г-ва (до початку колективізації сільського господарства). Право розпоряджатися землею обмежували земельні громади (див. Громада поземельна). Дозволялося орендувати землю та застосовувати найману працю. Приватну форму власності на землю де-факто замінювало громад. (подвірне, хутірське, посмужне), а також колективне землекористування (див. Комуна сільськогосподарська, Артіль сільськогосподарська).

В УСРР—УРСР регулювання аграрних відносин відбувалося на орг.-правових засадах: Закону Української СРР про землю 1920, а також Земельного кодексу 1922 (див. Земельні кодекси УСРР—УРСР) та ін. законодавчих актів.

Унаслідок суцільної колективізації відбулося усуспільнення (одержавлення) сел. землі, що перебувала в подвірному землекористуванні. Колгоспно-радгоспна система, яка функціонувала на засадах держ. власності на землю, проіснувала на укр. землях до проголошення держ. суверенітету України. Реорганізація цієї системи розпочалася після набуття чинності законами України «Про форму власності на землю» (30 січ. 1992) та «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (14 лют. 1992), а також Земельним кодексом України 1992 (див. Земельні кодекси України). Початок формуванню земельної приватної власності поклав Указ Президента України від 3 груд. 1999 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки».

Література

• Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. М.–Л., 1948;
• Поршнев Б.Ф. Феодализм и народные массы. М., 1964;
• Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР: дожовтневий період. К., 1970;
• Буганов В.И. и др. Эволюция феодализма в России: социально–экономические проблемы. М., 1980;
• Гуржій О.І. Про характер земельної власності та землеволодіння на Україні за доби пізнього феодалізму. «Історичні дослідження. Вітчизняна історія», 1986, вип. 12; Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство». «Відомості Верховної Ради України», 1992, № 20; Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки. «Урядовий кур’єр», 1999, 15 груд.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: О.І. Гуржій, В.І. Марочко.; url: http://history.org.ua/?termin=Zemelna_vlasnist; том: 3