Гасфорд Густав Христіянович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гасфорд Густав Христіянович
Народився 1 квітня 1794(1794-04-01) або 1794[1]
Королівство Польське, Російська імперія
Помер 5 травня 1874(1874-05-05) або 1874[1]
Санкт-Петербург, Російська імперія
Країна  Російська імперія
Діяльність губернатор
Alma mater Інститут інженерів шляхів сполучення[d]
Учасник Французько-російська війна 1812, Війна шостої коаліції, Сто днів, Кавказька війна, Листопадове повстання 1830—1831 і Революція 1848—1849 років в Угорщині
Членство Петербурзька академія наук
Посада член Державної ради Російської імперії[d]
Військове звання генерал від інфантерії
Діти Гасфорт Всеволод Густавович
Нагороди
орден Святого Георгія 3 ступеня орден Святого Георгія IV ступеня орден Святого Володимира 1 ступеня Орден Святого Олександра Невського Орден Білого Орла орден Святого Володимира II ступеня орден Святої Анни I ступеня орден Святого Володимира III ступеня Орден Святого Володимира IV ступеня орден Святої Анни II ступеня орден Святої Анни III ступеня орден Святої Анни IV ступеня Золота зброя «За хоробрість»

Густав Гасфорд (рос. Гасфорд Густав Христианович; 12 квітня 1794 — 17 травня 1874) — військовий та державний діяч Російської імперії, учасник Наполеонівських і Кавказької війни.

Життєпис[ред. | ред. код]

Війни з Францією[ред. | ред. код]

Походив з вестфальського шляхетського роду Гасфортів. Народився 1794 року в родинному маєтку поблизку Білостоку. 1795 року ця територія увійшла до складу королівства Пруссія внаслідок Третього поділу Речі Посполитої. Опинився в прусському підданстві. Спочатку навчався у вищому ветеринарному училищі в Кенігсберзі. 1807 року внаслідок поразки Пруссії від французького імператора Наполеона I територія Білостока увійшла до Варшавського герцогства.

Наприкінці 1810 року вступив до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучення у Санкт-Петербурзі. Став підписуватися як Гасфорд. 1 липня 1811 року отримує звання прапорщика, а 11 липня 1812 — підпоручика. Того ж року з початком війни з Францією був відряджений до 1-ї західної армії, в команду інженер-полковника О. І. Манфреді. Брав участь у зміцненні Дриссенського табору, у фортифікаційних роботах на річці Західній Двіні, у битвах під Смоленськом та Дорогобужем. Потім з підполковником Федором Матушевичем він протягом 2 годин влаштував переправу через Дніпро, і по переходу корпусу К. В. Багговута знищив її під пострілами ворога.

Потім під орудою інженер-генерал-майора П. М. Івашева працював зі зміцнення Бородінської позиції. 25 серпня влаштував міст через річку Колочу та 26 серпня брав участь у битві при Бородіні. При відступі військ до Москви та Тарутіна влаштовував дороги, переправи та зміцнення позицій. 29 вересня того ж року стає поручиком. При нападі на авангард Й.Мюрата при селі Тарутіно він влаштував мости через річку Нару; потім брав участь у битві при Малоярославці, у переслідуванні французів від Медини до Червоного, у битвах під Вязьмою та Червоним. За кампанію 1812 року нагороджено 24 червня 1813 року орденом св. Анни 4-го ступеня.

У травні 1813 року призначається ад'ютантом при інженер-генерал-майорі Леві Карбоньєре. Брав участь у битві при Бауцені. За цим звитяжив у знищені мосту через Ельбу, поблизу Кенігштейна. За це нагороджено орденом св. Володимира 4-го ступеня із бантом. Брав участь у битві при Лейпцигу, а при штурмі села Штеттериц був контужений ядром в ліву ногу. Нагороджено орденом св. Анни 3-го ступеня. У кампанії 1814 року брав участь у битві при Арсі-сюр-Об, де взятий у полон, але звільнений новгородськими кірасирами. Потім перебував при корпусі прусського генерала Г.Блюхера, був учасником битв при Брієнні та Парижі. 18 березня 1814 року стає капітаном. У листопаді того ж року переведено до квартирмейстерської частини імператорського почту.

У 1815 році був відряджено до Баварії для переговорів щодо проходу російських військ. Після відновлення військових дій перебував при головній квартирі і виконував окремі доручення: був посланий з невеликим загоном для очищення місцевості від французьких партизанів, відряджено до фортеці Вітрі, щоб спонукати залогу скоритися королеві Людовику XVIII. Успішно виконав завдання.

Служба 1820—1830-х років[ред. | ред. код]

1817 року був призначений старшим ад'ютантом 2-го відділення Головного штабу 1-ї армій з квартирмейстерській частини. 30 серпня 1818 року був підвищено до підполковника. Вже 4 квітня 1822 року стає полковником, нагороджено орденом св. Анни 2-го ступеня з діамантами. У 1824 року було доручено підготувати плани всіх битв кампанії 1812 року і пояснити їх на місцях боїв принцу Вільгельму Оранському, що повертався з Москви.

1825 року Гасфорд призначено командиром 3-го єгерського полку і вступив до Динабурзького загону генерал-інспектора з інженерної частини великого князя Миколи Павловича. Наприкінці квітня 1828 року переведено до Генерального штабу з призначенням 1 травня начальником 1-го армійського корпусу, 22 серпня нагороджений орденом Св. Володимира 3-го ступеня. 1829 року було відряджено до окремого Кавказького корпусу, де тимчасово керував справами в частині Генерального штабу та виконував обов'язки начальника штабу корпусу під час кампанії проти аварців та інших народів Дагестану.

К серпні 1830 року стає генерал-майором та начальником штабу 4-го корпусу. 1 грудня 1830 року призначено начальником штабу 2-го піхотного корпусу. У 1831 році брав участь в придушенні польського повстання. За це нагороджено орденом св. Анни 1-го ступеня (імператорська корона до цього ордену надана 23 грудня 1836 року). 1831року призначається начальником штабу 6-го піхотного корпусу, займався знищення рештків повстанців в лісам навколо Білостоку. 31 травня 1832 року отримав орден св. Володимира 2-го ступеня, 1832 року — знаком «За військову гідність» 2-го ступеня.

1833 року перейшов до підданства Російської імперії. Того ж року діяв під орудою генерал-ад'ютанта Павла Кисельова, який окупував Молдову та Валахію, користуючись нападом Мухаммеда Алі, правителя Єгипту, на Стамбул. 1835 року був призначений начальником штабу 5-го корпусу, 1 грудня — нагороджено орденом св. Георгія 4-го ступеня за вислугу 25 років в офіцерських чинах.

На Кавказі[ред. | ред. код]

1840 року отримав посаду командувача 15-ї піхотної дивізії, і з нею з травня по вересень перебував у десантному загоні на східному березі Чорного моря, що мав на меті змусити гірських абхазів підкоритися. Брав участь у висадці під Туапсе та у гирлі Псезуапсе, битві при Лазаревському. Наприкінці вересня повернувся до Севастополя. 6 грудня того ж року отримав звання генерал-лейтенанта. 1843 року нагороджено орденом Білого Орла. У січні 1844 році відправлено до складу Чеченського загону генерал-ад'ютанта А. І. Нейдгардта, для участі в експедиціях на лівому фланзі Кавказької лінії. З 7 грудня 1844 року по 18 травня 1845 року командував лівим флангом Кавказької лінії. В цей час захопив Умахан-Юрт, захистив захисті фортеці Воздвиженська і Грозна. У 1846 році сприяв упокоренню Великої Кабарди та вигнанню Шаміля. 24 вересня 1847 року нагороджено табакеркою, прикрашеною діамантами з портретом імператора.

В Молдові і Валахії[ред. | ред. код]

У 1848 році відправлено до князівств Молдавії і Валахії для зміцнення дав впливу Російської імперії та проросійської знаті. З червня 1849 року брав участь у придушенні Угорської революції. 8 червня року нагороджено золотою шпагою з алмазами та написом «За хоробрість», 12 листопада — орденом св. Георгія 3-го ступеня. За цю кампанію нагороджений австрійським орденом Залізної корони 1-го ступеня. Після закінчення її, призначений командувачем військами, залишеними в Трансільванії, у жовтні повернувся до князівств Молдавії та Валахії. З квітня 1850 року до лютого 1851 року командував російськими військами в цих князівствах.

Генерал-губернаторство[ред. | ред. код]

1851 року року стає виконуючим справи генерал-губернатора Західного Сибіру та командувачем окремим Сибірським корпусом, а 19 квітня 1853 року підвищено до генерала від інфантерії та затверджено на посаді генерал-губернатора. З самого початку конкурував за успіхи з Миколою Муравйовим, генерал-губернатором Східного Сибіру.

СпочаткуГасфорд приєднав до імперії Заілійську долину, верхів'я річки Чу та північне передгір'я Тянь-Шаня (з них був утворено Алатавський округ); утворено новий військовий Березовський округ, започатковано розвиток торгівлі та промисловості; утворив 1854 року створено області Сибірських киргизів та Семипалатинську. За це отримав орден СВ. Олександра Невського.

У 1858—1859 роках був споряджений торговий караван з потужним військовим загоном до Кашгар. У 1860 році була споряджена особлива експедиція на чолі з полковником генерального штабу А. Е. Циммерманом, яка взяла з бою і сплюндрувала Пішпек і Токмак, підпорядкувала російській владі іссик-кульських киргизів, підлеглих Кокандському ханству. Реформовано устрій Сибірського козацького війська. За це 1860 року нагороджено орденом СВ.Володимира 1-го ступеня з мечами.

Разом з тим він призначив очільником своєї канцелярії І.Почекуніна, якого звільнив М.Муравйов за хабарі. Але Гасфорд тримав того лише за те, що Почекунін не подобався Муравйову. В результаті в генерал-губернаторстві зловживання, здирництво і хабарництво протягом решти каденції Гасфорда зросли неймовірно. Останній в подальшому заявляв що знав про це й для обмеження дій Почекуніна та його креатур влаштовував словесні догани.

1861 року призначено членом Державної ради. Втім невдовзі пішов у відставку через хворобу очей. До кінця життя практично втратив зір. Помер 1874 року в Санкт-Петербурзі.

Родина[ред. | ред. код]

1. Дружина — Євгенія, донька генерал-майора Василя Кириловича Безродного

Діти:

  • Людмила-Анна (1822—1891), дружина генерала від інфантерії Я. А. Слуцького
  • Всеволод (1822—1892), генерал-майор.
  • Ольга (1826-?)
  • Надія (1828—1885)

2. Дружина — Любов, донька таємного радника Ф. П. Львова

дітей не було

3. Дружина — Надія, донька М.Львова

дітей не було

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Семенов Тянь-Шанский П. П. Путешествие в Тянь-Шань в 1856—1857. — М., 1946
  • Очерки истории города Омска. — Т.1. — Омск, 1997. — С. 60, 67–75
  • Шилов Д. Н., Кузьмин Ю. А. Члены Государственного совета Российской империи. 1801—1906: Биобиблиографический справочник. СПб., 2007.