Гелелович Гелел Мойсейович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гелелович Гелел Мойсейович
Народився 30 березня (11 квітня) 1836
Євпаторія, Таврійська губернія, Російська імперія
Помер 1920
Одеса, Російська імперія
Діяльність торговець, благодійник
Нагороди
Медаль «За старанність»

Гелел Мойсейович Гелелович (нар. 11 квітня 1836, Євпаторія, Таврійська губернія, Російська імперія — нар. 1920, Одеса) — караїмський благодійник, спадковий почесний громадянин.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в караїмської сім'ї євпаторійського купця й благодійника Мойсея (Моше) Мордехайовича Гелеловича (1788—1869) та його дружини Біяни Ісааківни (1800 -?)[1][2]. Закінчив приватну караїмську школу Авраама (Абен-Яшара) Луцького[3]. У 1869 році сім'я Гелеловичей зарахована до спадкового почесного громадянства[1].

Почесний доглядач Одеського міського 3-класного караїмського училища[4]. Володів солемольним підприємством в Одесі[5].

Санаторій «Чайка»[ред. | ред. код]

У 1913 році караїмська подружжя з Одеси Гелель і Гулюш Гелеловичі, у яких не було власних дітей, купили в Євпаторії (зараз селище Заозерне) ділянку землі й створили на березі Каламітської затоки санаторій для дітлахів з малозабезпечених сімей. У новеньких корпусах з повним пансіоном розмістилися 80 юних пацієнтів. За статутом санаторія на безкоштовне лікування приймалися діти віком з 8 до 13 років, причому 50 % місць відводилося саме дітям караїмської національності. Таким чином, у царській Росії з'явився перший безкоштовний дитячий санаторій. Ідея його створення була палко підтримана міським головою Євпаторії Семеном Дуваном, який вважав, що у «дитячої санаторії» велике майбутнє. Ця історія тривалий період часу замовчувалася, але до 90-річчя «Чайки» справедливість відновили, й на честь подружжя Гелеловичів на одній з алей санаторію відкрили пам'ятну стелу. Те, як «Чайка» отримала своє крилате ім'я, пов'язане з не менш зворушливою історією. Справа в тому, що євпаторійська та чеховська «Чайки», так би мовити, «сестри». Цей «родинний зв'язок» виник у суворому 1918 році, коли йшла Громадянська війна, а маленькі вихованці санаторію Гелеловичей залишилися покинутими напризволяще. Виснаженими від голоду знайшли їх мхатівці, дача яких також розташовувалася на цьому узбережжі. Щоб врятувати дітей, трупа почала давати благодійні вистави в Євпаторії: грали «Чайку», «Дядю Ваню», «Вишневий сад». На виручені гроші найняли для дітей няньку, купили корову, щоб забезпечити їх молоком, придбали продукти й одяг. У 1923 році санаторій отримав назву «Чайка». З тих пір у дитячого закладу й знаменитого чеховського театру одна емблема. Й до сих пір між ними підтримуються теплі відносини. З моменту заснування й по теперішній час санаторій користується великою популярністю для лікування й оздоровлення дітей. У перші роки Радянської влади розвивався спочатку як база для лікування дітей, хворих на кістковий туберкульоз, поліомієліт, а згодом — на ревматизм. З 1970 року став багатопрофільним. Зараз тут працюють кардіологічне, нефрологічне, ортопедичне, психоневрологічне відділення, а також реабілітація дітей, які постраждали від екологічних катастроф. З 1994 року «Чайка» має статус республіканської здравниці. Зараз Республіканський дитячий клінічний санаторій «Чайка» є міжнародним дитячим курортом.

Нагороди[ред. | ред. код]

  • Золота медаль з написом «За старанність» для носіння на шиї на Станіславській стрічці — «за старанну й корисну діяльність по установам Міністерства народної освіти» (1896)[4].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Морозан В. В. Краткие сведения о предпринимателях юга России // Деловая жизнь на юге России в XIX — начале XX века. — СПб. : Дмитрий Буланин, 2014. — С. 483. — ISBN 978-5-86007-752-2.
  2. Ельяшевич, 1993, с. 34.
  3. Ельяшевич, 1993, с. 126.
  4. а б Правительственные распоряжения. — СПб., 1897. — Январь. — С. 10.
  5. Часть II // Список фабрик и заводов Российской империи / ред. В. Е. Варзар. — СПб., 1912. — С. 123.

Література[ред. | ред. код]

  • Ельяшевич Б. С. Часть II. Караимский биографический словарь (от конца XVIII в. до 1960 г.) // Караимы / под ред. М. Н. Губогло, А. И. Кузнецова, Л. И. Миссоновой, Ю. Б. Симченко, В. А. Тишкова. — М. : Институт этнологии и антропологии РАН. — 238 с. — («Народы и культуры») — 250 прим.
  • Лебедева Э. И. Очерки по истории крымских караимов-тюрков — Симферополь. — 2000. — 116 с.
  • Журнал «Караимская жизнь» № 8-9, М. 1912 г.