Караїми

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Караїми
Krym Solomon Samoilovich2.jpg
Shapshal.jpg
Maykapar.jpg
Isaac Esravitch Douvan Torzof.jpg
Кушуль.jpg
Кількість 2000 (2001)[1]
Ареал

Україна Україна:  1 196[2] (2001)

АР Крим АР Крим: 671 (2001)
Дніпропетровська область: 64 (2001)
Івано-Франківська область: 106 (2001)
Одеська область: 65 (2001)
Харківська область: 35 (2001)

Росія Росія: 205 (2010)
Польща Польща: 346
Литва Литва: 241

Казахстан Казахстан: 231
Близькі народи кримчаки
Мова караїмська
Релігія Караїмізм
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Караїми
Караимская национальная символика.png
Громади

В Україні · В Литві ·  Караїми у Світі

Гахам ·  Газзан · Кенаса

Галицький діалект ·  Тракайський діалект · Алфавіт

Місця

Чуфут-Кале · Цвинтар у Севастополі

Суспільство

Народне вбрання · Преса ·  Навчальні заклади
Національні з'їзди · Караїмське питання
Прапор караїмів · Духовне правління
Прізвища · Діячі · Богослови · Письменники

Караїми, караїти, караї (івр. קָרָאִים‎) — вірні релігії караїмізму (близько 15 000 осіб), більшість яких в Україні[3]. Мова їхня належить до кипчацько-огузької підгрупи тюркських мов[4]. Батьківщиною караїмів як народу-мігранта вважають Крим (див. «Історія євреїв в Україні» та «Караїми в Україні»). Багато караїмів мешкає в околицях Тракаю (Литва), колись великі поселення караїмів існували в Галичі, Луцьку, Києві, Одесі тощо. Відрізняють північний (тракайський), південний (галицький) і кримський діалекти караїмської мови. Караїмів разом з кримчаками та кримськими татарами визнано автохтонним народом Криму.

Етимологія[ред. | ред. код]

Караїм — «низька бараняча шапка з плоским верхом»; — запозичення з гебрайської мови; гебрайське «караїм» (множина) «читці (біблії)» (однина qara) пов'язане з дієсловом qara «кликав, звав, називав; читав (у тому числі й уголос)», споріднене з арамейським «кликав; читав»; назву було дано караїмам як представникам особливого різновиду юдаїзму, які, на відміну від євреїв-талмудистів, що, крім писаного закону (біблії), визнають ще й усний закон (талмуд), не визнали талмуд за свою священну книгу[5]. За однією з версій самоназва цього народу — «карай» походить від старосемітського кореня КаРаЪа, де позначає поняття читати або бачити.

Історія[ред. | ред. код]

Першоджерела первинного розселення караїмів відносять до хозарської доби. За однієї версією, караїмів вважають гоями, метисованими семітами. На той час в Хозарії євреї проживали в самоізоляції кагалу. Саме ортодоксальність талмудистів провокувала відчужене ставлення дітей семітів поза кагалом до батьків. Після виходу кагала по Ітілю-Волзі в південне узбережжя Балтики потомки отримали значну самостійність та склали ядро вторинного етносу з наслідуванням змінених традицій талмудизму, а саме через протиставлення. Тривалий час їх зараховували до євреїв. По цей час протиставляють хозарську та семітську гіпотези утворення цього етносу.

Караїми в Середні віки та Новий час[ред. | ред. код]

У середині XIV ст. караїмська громада з'являється в Кирк-Єрі, з часом це місто стало і тривалий час було столицею караїмів у Криму. У XVII ст. топонім «Кирк-Єр» змінено на «Чуфут-Кале» (у перекладі «іудейська/єврейська фортеця»). Перша письмова згадка про караїмську громаду Кирк-Єра датується 1459 роком, саме цей рік значиться в ярлику хана Хаджі-Гірея I, даному жителям цього міста, серед яких згадуються і євреї (тобто караїми). Приблизно до XIV ст. дослідники відносять також появу караїмської громади в Карасубазарі і Ґьозлеве. У 2-й пол. XV ст. караїми з'являються на Мангупі, перші караїмські поселенці тут були грекомовними і переселилися в Крим з Візантії після 1453 року, коли Константинополь був захоплений турками-османами (про це свідчать написи грецьких імен на мангупському караїмському цвинтарі). У XVI—XVIII ст. найбільш значимою і впливовою караїмською громадою в Криму була громада Чуфут-Кале. Місцеві караїми, очевидно, відігравали важливу роль у підтримці на належному рівні економіки розташованого по сусідству Бахчисарая, столиці Кримського ханату. Караїми були відомими як ремісники (зокрема шкіряники та ювеліри) і торговці, займалися вони також садівництвом і землеробством. У XVII—XVIII ст. багато караїмів мали в Бахчисараї свої крамниці та майстерні, однак їм не дозволялося залишатися на ніч у місті. Будучи економічним центром, Чуфут-Кале був також релігійним і культурним осередком караїмського життя. У 2-й пол. XVIII ст. караїми Криму налагодили тісні зв'язки з караїмами Литви і Луцька (караїмська громада Луцька 1765 нараховувала 104 особи). Із Луцька в Крим переселилася група караїмських учених, серед них був, зокрема, Сімха Іцхак бен Моше Луцький, він оселився в Чуфут-Кале 1750. У своєму творі «Орах цаддікім» («Шлях праведних») Сімха Іцхак бен Моше виклав історію караїмізму і дав огляд діяльності караїмських учених у різних країнах. Близько 1731 в Чуфут-Кале на кошти караїмського лідера Ісаака бен Моше Сінан-Челебі була заснована караїмська друкарня[6].

Новітній етап[ред. | ред. код]

Дев'ятнадцяте століття виявилося дуже важливим для формування етнічної ідентичності караїмів, особливо в опозиції до юдаїзму. Щоб уникнути переслідування, які торкнулися євреїв, один із караїмських мислителів — Абрахам Фиркович — запропонував тезу, що оскільки в Єрусалимі в першому столітті нашої ери не було караїмів, то вони не можуть нести з іншими євреями відповідальність за розп'яття Христа. Разом з розвитком етнічної ідентичності посилюється їхня європеїзація — приймається світська освіта, дозволяються змішані шлюби і участь у суспільному житті. В дев'ятнадцятому столітті 40 % тютюнової промисловості в Росії була в руках караїмів, і навіть на рубежі вісімнадцятого і дев'ятнадцятого століть вони мали значний вплив серед козаків на Кубані і Кавказі. У 1910 році відбувся перший національний конгрес караїмів у Євпаторії, у якому взяли участь в основному російські та кримські караїми[7].

Караїми у Речі Посполитій[ред. | ред. код]

Частину кримських караїмів захопив у полон Вітовт і розселив по території Великого князівства Литовського. Довгий час караїмів ототожнювали з євреями і тільки наприкінці XVIII ст. стали вважати окремою народністю. Караїмські громади у містах Російської Імперії були невеликі, зокрема чисельність караїмів у Києві не перевищувала 200 осіб. З'явилися вони тут у середині XIX ст. і «спеціалізувалися» на тютюновому виробництві (три найбільші тютюнові фабрики належали караїмам). Безсумнівними лідерами громади були Соломон Коген та його брат Мойсей. Коштом Соломона Когена у 1902 р. відкрито караїмський молитовний будинок — кенасу. Після відновлення незалежності Польщі після Першої світової війни в межах її кордонів жило близько 1000 караїмів. До створення в 1936 році караїмського релігійного об'єднання в Польщі прийшли чотири джумати: Тракай, Вільнюс, Луцьк і Галич. З'явилися перші активісти, які заохочували розвиток культури караїмів, захищали її від забуття через музейну освіту і видавничу справу. Протягом двох десятиліть між війнами завдяки діяльності Тадеуша Ковальського виникло караїмознавство[7].

Під час Другої Світової війни та після неї[ред. | ред. код]

Прихід нацистів до влади у Німеччині і введення антиєврейського законодавства спонукали німецьку караїмську громаду, представлену вісімнадцятьма колишніми офіцерами армії генерала П. Врангеля, звернутися з проханням про невизнання їх євреями в Міністерство внутрішніх справ рейха. 5 січня 1939 Імперське агентство генеалогічних досліджень ухвалило, що караїми не належать до єврейської релігійної громади. Під час Другої світової війни караїми, як правило, не переслідувалися гітлерівською владою на окупованих територіях. Після нападу на СРСР питання про караїмів знову обговорювалося в німецьких відомствах. Причиною цього став направлений до Головного управління імперської безпеки (РСХА) запит командира айнзацгрупи «Д» поліції безпеки СД, яка вела приготування до знищення кримської єврейської громади, про те, яку політику треба здійснювати стосовно караїмів Криму. Берлін надіслав роз'яснення, що караїмів не слід знищувати. Питання про караїмів окупованої частини СРСР обговорювалося і пізніше, як у РСХА, так і в Міністерстві східних окупованих територій. Після II світової війни динаміка зміни загальної чисельності караїмів, які проживали в СРСР, була від'ємною: згідно з переписами населення 1959 — 5700, 1970 — 4600 і 1979 — 3300 осіб[8].

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. [1]
  2. [2]
  3. «Караїми» // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003. Т. 3, С. 958
  4. «Караїми» // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003. Т. 3, С. 958
  5. Етимологічний словник української мови: в 7 т. Том другий (Д-Копці) / Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.), В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко та ін.— К. : Наукова думка, 1985. (сторінка: 383)
  6. Тяглий М. І. Караїми // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2007. — 528 с.: іл.
  7. а б [Karaimizm w Polsce Małgorzata Urszula Fortuna Na podstawie: Grzegorz Pełczyński, Karaimi polscy, Poznań 2004.|Karaimizm w Polsce Małgorzata Urszula Fortuna Na podstawie: Grzegorz Pełczyński, Karaimi polscy, Poznań 2004.]
  8. Тяглий М. І. Караїми // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2007. — 528 с.: іл.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]