Даюань
Даюа́нь (кит.: 大宛; піньїнь: Dàyuān; досл.: «велика Юань») — давньокитайська назва центрально-азійської держави у Ферганській долині. Існувала наприкінці 4–1 століттях до н. е. й належала до елліністичних держав. Навіть припускають, що назва Даюань походить від грецької народу іонійців. Втім в уйгурів вона називається Даван («Велика річкова долина»).
Розташовувалася у верхів'ях річки Сирдар'я, на Північному Шовковому шляху. Столицею було місто Ерші (біля сучасного міста Мархамат).
Основним населенням були іраномовні племена (саки і согдійці). Першим відомим населенням були саки. З проникненням согдійців на цю територію вони становлять другу частину населення. В подальшому населення складалася внаслідок зближення та тривалого змішування різнорідних етнічних груп. В її формуванні брали участь також сако-усунські племена, що мешкали в гірській смузі навколо[1]
У 104 — 102 роках до н. е. китайський імператор Лю Че з династії Хань намагався підкорити Даюань, бажаючи заволодіти цінними кіньми. Союзником була держава Кангюй. На початку нашої ери згадки про Даюань зникають, але ту саму державу чиновники держави Північна Вей називають Полуона, а в перських записах значиться як Паркана.
Напевне була знищена державою Юебань у 2-й пол. II ст. На частині колишньої Даюань утворилася іхшидство Бохань.
Центральне управління держави Давань здійснювалося через «Раду старійшин» (Буле), яка відала усіма найбільш значущими суспільства і держави справами. Володар здійснював загальне керівництво державою і міг скликати «Раду старійшин», коли в цьому була потреба. В адміністративно-територіальному розподілі держави було понад 70 малих та великих міст.
Економічну основу держави становили поливне землеробство, торгівля та ремесло, конярство та виноградництво. Крім зернових культур, також вирощували бобові, зокрема горох, чину, сочевицю, залишки яких виявлені при археологічних розкопках. Вирощували бавовник, з якої виготовлялися тканини. У Південній Фергані було знайдено насіння маку, з якого отримували олію та ліки. Олія також вироблялася з насіння бавовнику, винограду, залишки яких виявлено в археологічних пам'ятниках[2].
Видобувалися залізо, мідь, олово, срібло та золото на копальнях Тентаксай, Чаткал, Наукат[3][4], що свідчить про зародження та розвиток гірничої справи. Добуті цінні метали оброблялися, майстри їх готували різні вироби: ювелірні, збройові, посуд і прикраси, які цінувалися у світі як твори мистецтва[5][6].
Вони торгували вином та ферганськими кіньми, що вважалися в Китаї неперевершеними скакунами.
- ↑ Горбунова, Н.Г. Культура Ферганы в эпоху раннего железа. Автореф. канд.дис.на соиск. уч. степени к.и.н./Н.Г.Горбунова.– Л., 1961, с. 44
- ↑ Маибабаев Б. Древнеферганское государство Давань // Очерки по истории государственности Узбекистана – Т. «Шарқ», 2001, С. 21
- ↑ Заднепровский Ю. А. Древнеземледельческая культура Ферганы // МИА. №118. – М.-Л., Изд-во АН СССР, 1962, с. 80
- ↑ Буряков Ю.Ф. Генезис и этапы развития городской культуры Ташкентского оазиса. – Ташкент.: Фан, 1982, с. 156
- ↑ Очерки по истории государственности Узбекистана. Под ред. Д.А.Алимовой, Э.В.Ртвеладзе. Т. «Шарк».2001, с. 32
- ↑ Заднепровский, Ю.А. Фергана на Великом шелковом пути/ Ю.А. Заднепровский// Формирование и развитие трасс Великого Шелкового пути в Центральной Азии в древности и средневековье. - Ташкент: Фан, 1990. – С. 96
- Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Курс лекцій. — К. : Либідь, 1996.
- Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. — К. : Либідь, 2000-2002-2006. — 592 с. — ISBN 966-06-0245-6.
- Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.