Користувач:Tania Orikhovska/Чернетка
Транстекстуа́льність — усі можливі типи і форми міжтекстової взаємодії. Уперше термін використав французький структураліст, один із засновників сучасної наратології Жерар Женетт.
1979 р. Ж. Женетт зазначив, що тексти цінні для нього, передусім, властивістю виходити за власні межі, можливістю імпліцитного чи експліцитного діалогу з іншими письменницькими зразками. У своїй праці «Палімпсести: Література другого ступеня» (1982) учений запропонував таку класифікацію транстекстуальності:
- інтертекстуальність — "текстова інтеракція в межах того самого тексту" (тобто цитати, алюзії тощо). Термін запропонувала постструктуралістка Юлія Кристева, яка, спробувавши синтезувати семіотику Фердинанда де Сосюра, продовжила вивчення особливостей функціювання знаків у межах тексту;
- паратекстуальність — "відношення тексту до його найближчого навколотекстового середовища, адже саме елементи паратексту межують із текстом, а також контролюють, скеровують читача на сприйняття твору". Літературознавець також називав паратекст супровідною ланкою, яка була важливою реципієнту для сприйняття прочитаного. Такими паратекстуальними елементами можуть бути: заголовок, підзаголовок, передмова, післямова, коментарі, примітки; епіграфи, ілюстрації;
- метатекстуальність — текст, який інтерпретує інший текст. Тип метатекстуальності охоплює такі відношення одного тексту до іншого, коли останній експліцитно або імпліцитно полемізує з першим, коментуючи його;
- гіпертекстуальність — відношення між гіпотекстом і гіпертекстом, як-от у пародії чи пастишу. У цьому сенсі гіпертекстом "Одіссеї" Гомера є "Енеїда" Вергілія та її бурлескно-травестійні переробки І. Котляревського, роман "Улісс" Дж. Джойса тощо;
- архітекстуальність — відношення тексту до жанрового коду.
Ці основні типи відношень відструктуровані надзвичайно детально: виділено підтипи і види, між якими встановлено зв’язки, але, незважаючи на це, деякі дослідники скаржаться на загромадженість і схематичність відомої класифікації Ж. Женетта. Варто сказати, що попри солідну історію питання і розмаїття наукових студій з інтертекстуальності і в літературознавстві, і в лінгвістиці, принципово іншої класифікації досі не винайдено. Заслуговує на увагу модель Н. Фатєєвої, яка творчо використала доробок Ж. Женетта, а також інтегрувала ідеї російських дослідників І. П. Смирнова про розмежування конструктивної та реконструктивної інтертекстуальності та П. Х. Торопа про розрізнення понять інтертексту та інтексту.
Оскільки системні класифікації інтертекстуальних елементів створювали переважно лінгвісти (Н. Фатєєва, Г. Денисова, Н. Кузьміна, Н. Петрова), та й сама проблема міжтекстової взаємодії постійно балансує на помежів’ї мовознавства та літературознавства, розповсюджуючи свій вплив на інші галузі науки: соціологію, культурологію, театрознавство, рекламістику, доводиться напрацьовувати критерії відбору інтертекстів, притаманних саме художній літературі. У класифікації Н. Фатєєвої натрапляємо поміж інших на «інтертекст-троп і стилістичну фігуру, інтермедійні тропи і стилістичні фігури, звуко-складовий та морфемний типи інтертексту, запозичення літературного прийому» — такі види міжтекстових взаємодій, які можна застосовувати для інтерпретації літературних, зокрема поетичних та драматургічних текстів.