Малий Волховець

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Малий Волховець
Volotovo.JPG

Весняний розлив на Малому Волховці
58°35′45″ пн. ш. 31°24′51″ сх. д. / 58.596111111111000° пн. ш. 31.41444444444400119° сх. д. / 58.596111111111000; 31.41444444444400119
Витік річка Волхов
Гирло річка Волхов
Країни басейну Росія Росія
Довжина, км 17 км
Притоки Вішера
ідентифікатори та зовнішні посилання
код ДВР Росії 01040200612002000018526
У проекті OpenStreetMap пошук у номінатім
CMNS: Малий Волховець на Вікісховищі

Малий Во́лховець (рос. Малый Волховец) — правий рукав річки Волхов. Відокремлюється від основного русла за 2 км від озера Ільмень[1], на північ від Рюрикова Городища. Потім огинає Великий Новгород і через 17 км знову впадає в Волхов за Хутинським монастирем, в районі Холопова містечка, утворюючи, таким чином, великий острів, на якому , крім іншого, перебуває Торгова сторона Великого Новгорода.

Приблизно через 1 км після витоку розділяється на два рукави — Левошню і Правошню, які зливаються знову перед Синім мостом. Справа в Малий Волховець впадає річка Вішера.

Щорічно, під час весняної повені річка сильно розливається і, з огляду на невелику протяжності, набуває вигляду озера.

На берегах Малого Волховця знаходяться села Волотово та Новомиколаївське; архітектурні пам'ятники: останки Кирилова монастиря, Холопово містечко. У безпосередній близькості — церква Спаса на Ковальовому полі, церква Успіння на Волотовом полі та Хутинський монастир.

Мапа з зазначенням джерела Малого Волховця (червона стрілка) і Жілотуга (зелена стрілка)

Жілотуг[ред.ред. код]

Згідно з історичними джерелами[2][3], раніше витік Малого Волховця перебував дещо південніше, приблизно в точці, де сьогодні починається Сіверсов канал. Сучасний ж початок Малого Волховця був раніше струмком Жілотуг, який мав на Волховці невелику протоку і далі (сьогодні — це Левошня) проходив до місця впадання в Волховець в районі сучасного Синього мосту. Через Жілотуг існував міст. І міст і сам струмок згадуються в Першому новгородському літописі старшого й молодшого ізводів[4].

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Л. А. Секретар, Л. А. Філіппова. По Приільменню. Путівник, Леніздат, 1991

Посилання[ред.ред. код]