Могул
Могул (від бавар. Mugel — горбочки) — дисципліна фристайлу, змагання зі спуску з гори на лижах спеціальною горбистою трасою, що має нахил 27 градусів, із виконанням акробатичних стрибків. Результат спортсмена визначається за часом проходження траси та суддівською оцінкою якості стрибків[1]. Площа приземлення обов'язково покривається пухким снігом. Іноді цю дисципліну приписують і сноубордистам, однак у сноуборді такої дисципліни немає.
Могул входить до програми Олімпійських ігор, починаючи з Альбервільської олімпіади.
Могули — це горбочки на схилі, що утворюються з щільного або м’якого снігу під час виконання лижниками поворотів малого радіуса. Також вони можуть бути створені за допомогою технічних засобів (від лопати до ратрака) на схилі з метою проведення змагань або тренувань з фристайлу. Після утворення природні горбочки мають тенденцію до зростання, оскільки лижники об’їжджають їх одним і тим самим маршрутом, поглиблюючи таким чином улоговини між горбочками. Оскільки катання на лижах зазвичай передбачає виконання серій пов’язаних поворотів, окремі горбочки утворюють поля горбочків. На більшості гірськолижних курортів деякі схили вирівнюються нерегулярно або взагалі не вирівнюються, що дає можливість утворюватися горбочкам. Ці траси з горбочками зазвичай досить круті. Деякі з трас неможливо вирівняти через їхню крутість, малу ширину або наявність перешкод, які не дозволяють проїхати ратраку. На таких трасах зазвичай і утворюються горбочки. Траси з горбочками, які можна вирівнювати, зазвичай вирівнюють тоді, коли горбочки стають надто великими, а улоговини між ними — надто глибокими, так що катання по них стає занадто складним. Деякі поля горбочків вирівнюються, коли вони стають крижаними або надто жорсткими для безпечного та комфортного катання.
Цікавим фактом є те, що протягом сезону поля горбочків рухаються вгору (якщо їх не розкопувати), оскільки нижні частини горбочків зіскрібаються лижниками, які гальмують на них, і цей сніг скочується вниз на наступний бугор.
Термін «могул», за однією з версій, походить від слова mugel у віденському діалекті німецької мови, що означає невеликий пагорб. При цьому в сучасній німецькій мові дисципліна називається Buckelpiste.
Існує кілька технік катання по горбочках. Найефективнішою, найкрасивішою, найелегантнішою і найпоширенішою технікою могула є так звана техніка Кубка світу, суть якої полягає у катанні по лінії падіння з виконанням амортизації та розпрямлення, могульного карвінгу (закантовки) з утриманням верхньої частини тіла у відносно нерухомому стані.
Загалом існує багато технік катання по горбочках: техніка Кубка світу, SVMM (Sun Valley Mogul Method — Техніка могулу Сонячної Долини), техніка PSIA (Асоціації професійних інструкторів з гірськолижного спорту Америки) та численні їх варіації.
Для катання по горбочках бажано (але не обов’язково) мати спеціальні могульні лижі, які відрізняються м’яким носком, середньою жорсткістю, невеликим боковим вирізом (радіус вирізу сучасних могульних лиж — 20—25 м), достатньою вузькістю та жорсткістю на скручування.
Лижний фристайл бере свій початок у 1930-х роках, коли норвезькі лижники на тренуваннях із гірських і бігових лиж виконували акробатичні трюки на лижах. Крім того, скандинавські спортивні історики наполягають на тому, що перший акробатичний стрибок на лижах був виконаний у Норвегії в 1860 році.
Пізніше у США проводилися шоу професійних лижників, у межах яких виконувалися елементи, що згодом отримали назву фристайл.
Змагання з фристайлу почалися у 1960-х роках як альтернатива традиційним дисциплінам у гірськолижному спорті. Лижна акробатика була розроблена приблизно у 1950-х роках олімпійським чемпіоном Стейном Еріксеном. Його часто називають батьком цього виду спорту. Вважається, що перші змагання були проведені завдяки йому. Еріксен виграв золоту медаль у гігантському слаломі та срібну медаль у слаломі на Зимових Олімпійських іграх 1952 року, а згодом став відомим лижним інструктором на деяких курортах у США, де влаштовував акробатичні шоу на лижах. Він разом з іншим гірськолижником Даутом Пфейфом структурував розрізнені напрями нетрадиційного лижного катання, об’єднавши їх в один вид спорту.
Вважається, що перше фристайлове змагання було проведене на курорті Аттиташ[en] (за іншими даними — на курорті Вотервілль Воллі[en]) у Нью-Гемпширі у 1966 році. Під час змагань лижники повинні були проїхати «обов’язкову програму», де демонстрували правильну техніку, а потім — довільну програму з виконанням трюків за власним вибором.
Три початкові дисципліни Фристайлу (лижний балет, могул і лижна акробатика) розвинулися з «хот-доггінгу»; одного заїзду, який включав катання по горбочках, стрибки і балетні трюки. Перші змагання були проведені у 1971 році в США у Нью-Гемпширі. Призи присуджувалися за найшвидший проїзд, унікальний трюк, красивий стрибок тощо. На жаль, зі збільшенням призів спортсмени намагалися виконувати дедалі небезпечніші трюки. Після хвилі травм, включно з переломами хребта і навіть смертельними випадками, змагання були призупинені спонсором і проблемами зі страховими компаніями, які не хотіли страхувати фристайлістів.
У Канаді в 1974 році була створена Асоціація фристайлу Канади, і спорт був визнаний Асоціацією лижного спорту Канади. Команда Канади з фристайлу називала себе Канадськими Повітряними Силами.
Надалі змагання були розділені на три компоненти — сучасні класичні дисципліни фристайлу: лижний балет, могул і лижна акробатика. У цей час були прийняті правила, що забороняли у могулі стрибки з переворотами через голову. Могул користувався великою популярністю, приваблюючи натовпи глядачів, більшість із яких приходила відчути атмосферу змагання і подивитися на драматичні падіння спортсменів. Дехто вважав цей стиль катання на лижах надто небезпечним і не підтримував включення фристайлу до олімпійських видів спорту. Вільний стиль мав небагато правил і не був особливо безпечним, травми колін стали звичайним явищем для професійних фристайлістів.
Однак інтерес публіки та засобів масової інформації не залишився непоміченим, і FIS визнала фристайл видом спорту у 1979 році та запровадила нові правила щодо ліцензування спортсменів і техніки стрибків, намагаючись обмежити виконання небезпечних елементів під час змагань. Федерація значно посилила систему ліцензування фристайлових шкіл, клубів та спортсменів. Таким чином, до змагань могли потрапити лише найкращі. Перша серія етапів Кубка світу була започаткована у 1980 році, а перший чемпіонат світу відбувся у 1986 році в Тіні (Франція). Ця подія мала великий успіх, і в Європі почалася «фристайлова лихоманка».
У 1988 році на зимових Олімпійських іграх у Калгарі були проведені демонстраційні змагання. Могул був включений до офіційної програми Зимових Олімпійських ігор в Альбервілі 1992 року, а акробатика — до програми Ігор у Ліллегаммері 1994 року. На Олімпіаді в Альбервілі Едгар Гроспірон (Франція) виграв першу золоту олімпійську медаль у могулі. Переможцем Олімпіади в Ліллегаммері став канадець Жан-Люк Брассар. Могул завжди був одним із найвидовищніших олімпійських видів спорту. На Іграх у Нагано (Японія) квитки на змагання з могула користувалися більшим попитом, ніж на фінал турніру з хокею.
Наприкінці 1990-х років у фристайлі сформувався напрям під назвою Ньюскул, коли фристайлісти, розчаровані обмеженнями FIS, почали виконувати трюки у сноуборд-парках. На перших ньюскулерів сильно вплинули стиль і дух сноубордингу. Стиль ньюскулу значно більше походить від сноубордингу, ніж від традиційних гірськолижних дисциплін.
Змагання з фристайлу під егідою FIS мали правила, що обмежували складність елементів, що не подобалося зростаючій лижній спільноті та стримувало розвиток спорту. Зокрема, діяла заборона на перевороти під час стрибків у могулі, обмеження на кількість сальто в акробатиці, а також не проводилися змагання у парках або хафпайпі. Ньюскул став напрямом для тих фристайлістів, яких не влаштовували правила FIS.
На початку 1990-х років група лижників, включно з піонерами фристайлу — Майком Дугласом, Дж. П. Оклером, Вінсентом Доріоном, Джей-Ефом Кюссоном та іншими — почали кататися у сноуборд-парках. Вони стали відомі як «Нові Канадські Повітряні Сили» і визначили напрям розвитку ньюскулу. Значний внесок також зробили Жульєн Реньє і «Три Філи»: Філ Ларос, Філ Беланже та Філ Діон із команди Dynastar. Вони не лише вигадували трюки в повітрі та на рейлах, але й звернулися до виробників лиж із пропозицією створити лижі конструкції твін-тіп. Перша така модель була створена компанією Salomon у 1997 році під назвою «1080». Лижі твін-тіп дозволяють кататися як у звичайній стійці, так і задом наперед (у свічі).
Після цього учасники «Нових Канадських Повітряних Сил» почали стрибати у сноуборд-парках і зніматися у лижних фільмах. З цього моменту ньюскул почав швидко набирати популярність, а виробники лиж почали випускати твін-тіпи для беккантрі з метою розширення можливостей фристайлу. Випуск великої кількості ньюскул-фільмів і організація змагань привернули величезну аудиторію.
У ньюскулі важливу роль відіграє стиль виконання трюків — вони виконуються як у звичайній стійці, так і зі світча. Це робить трюки та змагання більш видовищними. Наприкінці 1990-х років трюки ньюскулерів стали значно складнішими, ніж у могулі. Трампліни були більшими, а складність трюків не обмежувалася правилами. Крім трамплінів, спортсмени почали кататися по рейлах, боксах, перилах і стінах — елементах, що прийшли зі скейтбордингу через сноубординг. У могулі тоді найскладнішим трюком було обертання на 360° («гелікоптер»). Поступово з’явилося багато змагань із ньюскулу, зокрема X-Games, US Freeskiing Open, Gravity Games тощо.
Частина спортсменів-могулистів критикувала FIS і намагалася добитися дозволу на нові трюки. Найбільший внесок у зміну правил зробив Джонні Мослі із США. У 1998 році на Олімпіаді в Нагано він першим у могулі виконав 360 mute-grab і здобув золоту медаль. Згодом він домігся дозволу FIS брати участь у професійних ньюскул-змаганнях.
Менш ніж через пів року обмеження на оф-аксис трюки і перевороти було знято, і до Олімпіади 2006 року в Турині багато спортсменів почали виконувати задні та передні сальто, D-Spin, Cork, Misty, Rodeo, Bio та інші трюки. У результаті до могула було перенесено багато елементів із ньюскулу, що підвищило видовищність дисципліни.
Сьогодні сформувалися два основні напрями фристайлу: традиційний (могул і акробатика) та сучасний ньюскул, який включає хафпайп, біг-ейр, слоупстайл і скікрос.
Міжнародна федерація лижного спорту (FIS) з 1980 року проводить щорічні розіграші Кубка світу з фристайлу, до яких входить і могул. Кубок світу визначається за результатами кількох етапів, що проходять щороку в різних країнах світу. Могул включений до програми зимових Олімпійських ігор.
Уклон траси має становити 28°±4°, довжина — 235 м ± 35 м, загальна ширина — не менше 18 м, ширина лінії горбочків — 10 м ± 2 м. Вертикальний перепад — 110 м ± 30 м. Висота трамплінів — 50–60 см. Для парного могула траса коротша — 200 м ± 50 м, із перепадом 80 м ± 20 м і шириною не менше 21 м.
Для Олімпійських ігор траса повинна бути довшою — не менше 250 м — з уклоном не менше 27°.
За результатами заїзду судді виставляють оцінку, що складається з трьох компонентів:
- повороти — 50 %
- стрибки — 25 %
- швидкість — 25 %
Суддівство здійснюється 5 або 7 суддями.
Під егідою FIS також проводяться чемпіонати світу з фристайлу, юніорські чемпіонати світу, Універсіади, континентальні кубки, Кубок Європи, Кубок Австралії та Нової Зеландії, Північноамериканський кубок, дитячі міжнародні змагання та національні чемпіонати. Окрім цього, проводяться і професійні комерційні змагання, такі як Sprint Bumps and Jumps, Budwiser Pro Mogul Tour тощо.
- ↑ FIS Freestyle Skiing Judging Handbook (Edition November 2014) (PDF). FIS. Архів оригіналу (PDF) за 21 січня 2015. Процитовано 6 грудня 2014.
|
Це незавершена стаття про спорт. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |