Прохорівський заповідник
Прохорівський заповідник — один з перших природних заповідників республіканського значення, що діяли в радянській Україні в 1930-х роках. Знаходився у веденні ВУАН (Всеукраїнська академія наук). Розташований в Черкаській області в Канівському районі поблизу с. Прохорівка. Мав статус республіканського значення. Площа заповідника 25 га[1][2].
Організація Прохорівського заповідника[ред. | ред. код]
Прохорівський заповідник був створений приблизно в 1931 р., в 7 км нижче Канева, ліворуч за течією Дніпра на базі садиби першого ректора Київського університету М. О. Максимовича. Професор Максимович заповідав свою садибу з садом і ділянкою лісу на Михайловій Горі Науковому товариству в Києві. Коли наприкінці 20-х років Наукове товариство було злите з Академією наук України, разом з будинками і іншим майном Академії перейшла і Михайлова гора. Можливо, із цього приводу було узгодження НКП УРСР. У вересні 1929 р. з метою організації там заповідника її обстеження зробив М. В. Шарлемань. Незабаром Академією охоронцем Михайлівської гори був призначений житель села Прохорівка хтось Іванов[3]. Вже в 1931 р. в офіційних документах ВУАН фігурує новий заповідник — Прохорівський. Декрету РНК УРСР із цього приводу також, мабуть, не було. Прохорівський заповідник займав площу близько 25 га і включав Михайлову гору, порослу природним лісом (20 га), на березі Дніпра і саму садибу — близько 5 га[2].
Діяльність Прохорівського заповідника[ред. | ред. код]
Професор Н. В. Шарлемань у статті «ВУАН не використовує своїх заповідників»! писав в 1932 р., що ВУАН не займається Прохорівським заповідником, що перебуває в її підпорядкуванні[4]. З 1937 р. в заповідниках ВУАН — Гористе (Старосільський) і Прохорівський стали будуватися дачі для академіків[2].
Закриття Прохорівського заповідника[ред. | ред. код]
АН УРСР закрила Прохорівський заповідник влітку 1949 року і перетворила його на санаторій Академії наук УРСР[2]. Нині на Михайловій горі статус ботанічних пам'ятників природи мають дуб Шевченка і сосна Гоголя[5].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Борейко В. Е. Последние островки свободы. История украинских заповедников и заповедности (пассивной охраны природы) (10 век — 2015). — К.: КЭКЦ, 2015. — 240 с.
- ↑ а б в г Борейко В. Е. История охраны природы Украины (10 век — 1980). — К.: КЭКЦ, 2001. — 544 с.
- ↑ ОР ЦНБ НАН Украины, ф. 49, д. 198, л. 1—1об.
- ↑ Шарлемань М. ВУАН не використовує своїх заповідників! // За Радянську Академію. — 1932. — № 21-22.
- ↑ Шнайдер С.Л, Борейко В. Е., Стеценко Н. Ф. 500 выдающихся деревьев Украины. — К.: КЭКЦ, 2011. — 203 с.