Психомоторика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Психомоторика — сукупність свідомо керованих рухових дій, процес, узагальнюючий психіку з її руховим виразом — м'язовим рухом. Явище психомоторики є полі-дисциплінарним предметом вивчення у наукових знаннях і психолого-педагогічній практиці, відомої як психологія довільних рухів, рухова активність, моторна сфера. Таким чином, психомоторика являє собою сукупність явищ (процесів), узагальнюючих психіку з її руховим виразом — м'язовим рухом, охоплюючи всі свідомо керовані дії людини.[1]

Підходи[ред. | ред. код]

Нікандров В. В. так само відзначає типологічні відмінності, психологічно обумовлених, рухів людини в залежності від його віку, статі, будови тіла і т. д. В. П. Дудьев акцентуючи увагу на мозкові організації психомоторики, каже, що:

«...рух здійснюється за допомогою двох структур: афферентної та еферентної, які забезпечують спрямованість і просторовий розподіл рухових імпульсів, а також перетворення їх в послідовні кінетичні мелодії»

Відзначається важлива роль лобових і тім'яних ділянок мозку, що відповідають за створення проекту руху і дозволяє освоїти смислову структуру руху. Далі за участю премоторних полів йде процес вироблення рухових фонів, які забезпечують виконання допоміжних технічних корекцій на несвідомому рівні. І тільки після цього починається фізичний рух. При цьому дуже важливим моментом є те, що не залежно від ступеня координованості руху, йому завжди передує корекція. Цю можливість забезпечують аферентні імпульси, які інформують мозковий центр про поточний стан рухового апарату.

Складові частини[ред. | ред. код]

М. О. Гурєвіч і Н. І. Озерецкий визначили наступні складові частини психомоторики:

  • Екстрапірамідні: тонус; зміна іннервації і денерваціі; темп; ритм; автоматичні рухи (виразні і захисні); допоміжні рухи.
  • Пірамідні: сила, енергія рухів; виразність виконання (відсутність синкінезій). Виразність залежить також від узгодженості всіх систем.
  • Церебелярні кортикоцеребелярні компоненти: рівновага, співмірність рухів; координація рухів.
  • Фронтальні: рухова активність, яка визначає установку, зміну установки і послідовність рухів; здатність вироблення формул; здатність збереження формул (енграми); здатність до одночасного руху; вторинні автоматизми.

Поняття про психомоторику[ред. | ред. код]

Виникає запитання: який людський орган обслуговує механізми емоцій, почуттів, думок, образів, рухів, пам'яті? Їх обслуговує психомоторика. Психомоторика - механізм, система, функція, які, зливаючись у цілісність, утворюють функціональний орган.

Психомоторика - дійовий орган людини. Це орган людини, а не тіла.

Протягом майже всієї історії діяльності людей психомоторика і її функції були і залишаються нині здебільшого засобом створення другої природи людини — культури. У тому числі і таких предметів, які є носіями духовних надбань людства, живописних полотен, скульптур, архітектури, техніки, технологій тощо.

Лише в дії індивідуальність людини стає дійсною. Те, що людина зробила, створила, вчинила, є її характерною ознакою, її мірою.

Ідея про універсальність структурно-анатомічних функцій людського тіла переконливо доведена Р. Декартом: душа і тіло людини - дві особливі субстанції - дві незмінні основи людини.

Що ж ми маємо?

1. Безтілесну душу. Тіло - місце, де перебуває душа.

2. Бездушне тіло: що душа накаже, те тіло й робить; вони різні і навіть до акту "з'єднання" існують окремо одне від одного.

З того часу парадигма Р. Декарта оволоділа умами не лише філософів, а й психологів майже всіх напрямів. Ось що значить сила авторитету. Цьому повірили всі, крім Б. Спінози.

На відміну від Р. Декарта, захопленого методом аналізу, Б. Спіноза підійшов до цієї проблеми з другого боку - користувався принципом цілісності і всюди шукав її знаки, гармонію. Аналіз без синтезу властивостей у цілісність він не визнавав. Тіло без душі - це мертв'як.

Жива людина - не просто одухотворене тіло, вона - вершина розвитку природи. Через людину природа не тільки мислить сама себе. Найголовніше: людина - це інструмент, яким природа перетворює себе в більш досконалі форми, гармонізує себе.

Звідси випливає: мислення як властивість душі і живий рух як властивість тіла - це не дві різні субстанції (за Р. Декартом), а два атрибути, тобто дві властивості притаманних людині душі і мислячого тіла. Отже, у будь-якому живому русі з одного боку - мислення і з другого - рух людини злиті в одну, неподільну єдність.

Майже через два з половиною століття І. М. Сеченов назвав цю цілісність душі і тіла психомоторикою. Він зазначив, що життєвими потребами (дискомфортом) зумовлюється виникнення бажань - думки, яка і викликає рух. 1 підкреслив: бажання буде тоді мотивом — дієвою думкою, або метою, а рух — дією, або засобом досягнення мети, коли людина здійснює довільний рух. Живий, доцільний рух відбувається слідом за бажанням разом з відомостями про уявні наслідки цього руху. Без бажання або імпульсу -думки - рух був би взагалі безглуздим. І. М. Сеченов висловив гіпотезу, яка тепер підтверджена експериментально і покладена в основу теорії психічної регуляції рухів: у рухах дітей коріняться елементи думки.

Відмітною особливістю людських рухів і дій, як ми вже знаємо, є їх свідомий і цілеспрямований характер. Діючи, людина пізнає світ, а пізнаючи його - теж діє.

Багато елементарних форм рухів рук, ніг, голови і тулуба, а також комбінованих систем рухових дій людина завчає в дитинстві.

Історично склалося так, що рухи, рухові дії, психомоторна творчість людини і її механізми - психомоторика - випали з поля зору психології. Для багатьох було цілком зрозумілим: рухи - суто механічне явище, і вони перебувають за рубежами психології, обмеженої внутрішнім світом суб'єктивних фактів.

Примітки[ред. | ред. код]