Філософія серця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Філософія серця — поняття в філософії, започатковане Дмитром Чижевським. Аналізуючи творчу спадщину Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла Юркевича як типових представників національної традиції, Чижевський сформулював поняття «філософія серця», яка є «характеристична для української думки»

Серце — в старослов'янській мові вживалося у значенні центр, осередок чогось, наприклад життя. У святому Писанні — осередок духовного життя, розташований у людському серці згідно з уявленнями стародавніх людей, те, що в наш час більше пов'язується з мозком. Поняття використовувалось в староруській православній філософії з часів Київської Русі, філософія серця займає важливе місце у працях перших українських світських філософів, як-от Григорій Сковорода чи Памфіл Юркевич.

Філософія серця у XX—XXI столітті[ред. | ред. код]

Одним з найяскравіших розробників філософії серця початку XX століття є Борис Вишеславцев. Його книга «Серце у християнській та індійській містиці» (1929) вважається першою систематизуючою працею з православним розуміння проблеми.

На початок XXI століття «філософія серця» отримує нове життя. Практичне втілення філософії Григорія Сковороди у навчально-виховному процесі широко пропагує Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди[1]. Специфічне тлумачення «філософії серця» властиве Вінницькій обласній громадській організації «Філософія серця»[2] Однією з найяскравіших форм прояву філософії серця у XX столітті вважається гуманістична парадигма виховання Василя Сухомлинського. На початку XXI століття проблему філософії серця розробляють Олексій Ковалевський[3] та Олександр Лук'яненко[4]. Автори відходять від виключного релігійного розуміння проблеми у бік національного, духовного, антропологічного компонентів.

Виноски[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]