Марая

Марайа
англ. Maria Island, тасманійськими мовами Toarra-Marra-Monah
Карта
Географія
42°38′ пд. ш. 148°5′ сх. д.
Місцерозташування	Тасманове море
Природоохоронна територія	Maria Island National Parkd
Акваторія	Тихий океан
Площа	115,5  км²
Найвища точка	711 м
Країна
Австралія
Регіон	Австралія Тасманія
Адм. одиниця	Glamorgan Spring Bay Councild
Населення	немає постійного населення
Марайа Марайа (Австралія)
Марая у Вікісховищі

Марайа (англ. Maria Island — «острів Марія») — острів у східного узбережжя острова Тасманія (Австралія), входить до складу штату Тасманія. Площа острова 101 км². Острів (разом з частиною своїх прибережних вод) становить Національний парк Марайа-Айленд (англ. Maria Island National Park). Постійного населення на острові немає — тільки працівники національного парку і туристи. На півночі розташований невеликий історичний селище Дарлінгтон (Darlington), що виник в 1820-х роках, коли острів використовувався як колонії для ув'язнених.

Як і ранні британські поселенці, жителі Тасманії вимовляють назву острова / məraɪ.ə / (ma — rye — uh), хоча спочатку вимова цієї назви було / məri ː. Ə / (ma — ree — uh)

Історія

З давніх часів на території острова проживали тасманійські аборигени, які називали себе Tyreddeme і належали до племені Ойстер-Бей (англ. Oyster Bay Tribe). Першою європейською експедицією, що досягла острова, була експедиція голландського мореплавця Абеля Тасмана, який пропливав повз острів в 1642 році — тоді ж, коли ним була відкрита Земля Ван — Димена (згодом перейменована в Тасманію). Він же і назвав острів Maria (нід. Marias Eylandt), в честь Марії ван Димен (уродженої Марії ван Елст, нід. Maria van Aelst), дружини Антоні ван Димена, генерал-губернатора голландських колоній в Ост-Індії.

Після цього багато мореплавці пропливали повз острів, включаючи експедиції Марка Жозефа Маріона — Дюфрена (фр. Marc — Joseph Marion du Fresne, 1771), Тобіаса Фюрно (фр. Tobias Furneaux, 1773) і Джона Генрі Кокса (англ. John Henry Cox, 1789).

У 1789 році члени експедиції Джона Генрі Кокса — сам Кокс, лейтенант Джордж Мортімер (англ. George Mortimer), а також другий помічник капітана — висаджувалися з корабля Mercury на західний берег острова в районі бухти, яку вони назвали Ойстер (Oyster Bay). Згідно зі звітом експедиції, у них були контакти з аборигенами, які характеризувалися як дружні.

У 1802 році біля острова побувала експедиція французького мореплавця Ніколя — Тома Бодена (фр. Nicholas Baudin). Боден відправив загін, якому було доручено досліджувати берегову лінію острова. У складі цього загону був географ Шарль-П'єр Буланже (фр. Charles — Pierre Boullanger), який дав назви багатьом географічних об'єктів. 20 лютого 1802 Буланже, зоолог Франсуа Перон (фр. François Péron) і помічник рульового Жан-Марі Морар (фр. Jean- Marie Maurouard) висадилися на берег в районі Пойнт-Лесур, у північного краю бухти Ойстер, де у них були контакти з аборигенами. У ту ж саму ніч від дизентерії помер Рене Може (René Maugé), хірург і зоолог експедиції. Він був похований на острові наступного дня.

У 1816 році у острова також побувала експедиція Джеймса Келлі (англ. James Kelly), яка в 1815—1816 роках здійснювала плавання навколо Землі Ван — Димена.

З 1805 року на острові стали з'являтися мисливці на тюленів, а пізніше, починаючи з 1820-х років, і китобої. У 1833 році в районі Дарлінгтона було відкрито китобійну станцію, а в 1836 році — аналогічну станцію на острові Іль- дю- Нор [ en ].

У процесі заселення Землі Ван — Димена європейцями чисельність тасманійських аборигенів почала різко скорочуватися — частково через хвороби, занесених європейцями, а частково через збройні зіткнення з поселенцями, які отримали назву «чорної війни». На початку 1830-х років було прийнято рішення про виселення залишилися в живих корінних жителів на один з довколишніх островів, причому як один з варіантів розглядався острів Марайа — прихильники цієї пропозиції вважали, що це надасть більше можливостей для притягнення їх до цивілізованого (у європейському сенсі) способу життя. Противники вважали, що острів Марайа знаходиться дуже близько до Землі Ван — Димена, і тасманійцев не складе особливих труднощів втекти назад. У результаті у вересні 1831 було вирішено виселити корінних жителів на більш віддалений острів Фліндерс, що в кінцевому рахунку призвело до їх зникнення.

Будівля інтендантства в Дарлінгтоні

У 1825—1832 роках острів Марайа використовувався як колонії (англ. penal station) для відбувають покарання ув'язнених. Головне поселення знаходилося на півночі острова в Дарлінгтоні. Найстаріша будівля, що збереглася з тих часів, — це будівля інтендантства (Commissariat Store), побудоване в 1825 році. Ув'язнені, заслані на острів Марайа, працювали на валці лісу, в шкіряному виробництві, а також виробляли одяг і взуття. У 1832 році поселення було закрито — зокрема, у зв'язку з проблемами з дисципліною і частими пагонами. Більшість ув'язнених було переведено до іншої, більш великої колонії в Порт-Артурі. Поселення в Дарлінгтоні залишалося покинутим протягом десяти років, а в 1842 році було відкрито знову, як випробувальну станцію (англ. Darlington Probation Station). До кінця 1844 число ув'язнених зросла до 627 чоловіків. У 1845 році було побудовано додаткове поселення в Пойнт-Лесур (Point Lesueur). У цей період ув'язнені займалися головним чином сільськогосподарськими роботами. Обидва поселення були закриті в 1850 році — зокрема, через неможливість містити дуже велику кількість ув'язнених.

Після цього острів протягом деякого часу використовувався для вівчарства, а в 1884 році у районі Дарлінгтона оселився італійський підприємець Дієго Бернаккі (повне ім'я Angelo Giulio Diego Bernacchi), який почав розвивати шовківництво і виноградарство. До 1886 були посаджені тисячі виноградних лоз і шовковичних дерев, а в 1888 році вино з острова Марайа мало успіх на ювілейній виставці в Мельбурні (Melbourne Centennial Exhibition). До 1888 населення Дарлінгтона зросла до 250 осіб, а саме містечко було перейменовано в Сан-Дієго. Були побудовані нові будівлі, включаючи Гранд-Готель (Grand Hotel), «кавовий палац» (Coffee Palace) і групи будинків, відомі як « 12 апостолів» (12 Apostles) і «Тераси Бернаккі» (Bernacchi's Terraces). У Сан-Дієго були магазини, школа і поштовий офіс, а також коваль, швець, пекар і м'ясник. Проте в результаті фінансової кризи 1890-х років виробництво згорнулося, і Сан-Дієго перетворився на місто-привид (англ. ghost town), до якого поступово повернулося його первинну назву Дарлінгтон.

У 1920-х роках цементна компанія National Portland Cement Company намагалася організувати виробництво цементу на острові. До 1923 року в Дарлінгтоні працювало близько 150 осіб, до покладів вапняку була побудована залізниця, а в 1924 році відкрився цементний завод. Дарлінгтон відродився, його населення досягало 500 чоловік. Була побудована нова школа, місто забезпечувалося електрикою і водою. Однак через Великої депресії, що почалася в 1929 році, виробництво цементу було припинено, і до 1930 року острів знову спорожнів, хоча залишилися кілька сімей, які займалися розведенням овець і великої рогатої худоби, а також риболовлею.

У 1971 році острів був оголошений заповідником (sanctuary), а 6 червня 1972 був утворений національний парк. У 1991 році до складу парку, крім самого острова, увійшла кілометрова морська зона (Marine Reserve) у його північного узбережжя, включаючи острів Іль-дю-Нор. Основним завданням національного парку Марайа-Айленд є збереження природного та історичної спадщини острова та його прибережних вод.

У 2007 році Дарлінгтонская випробувальна станція була включена до списку об'єктів національної спадщини Австралії (англ. Australian National Heritage List). У 2010 році разом з іншими каторжними поселеннями Австралії Дарлінгтонська випробувальна станція була включена до списку культурної спадщини ЮНЕСКО.