Аратта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Аратта — країна, з якою Шумер мав торгові та релігійні зв'язки в ІІІ тисячолітті до нашої ери.

Уявлення про Аратту

Зі згадок в шумерських поемах («Енмеркар і правитель Аррати», «Енменкар і Енсухкешдана», «Лугальбанда та Енменкар», «Лугальбанда і гора Хурум») вимальовується образ легендарної Аратти. Це багатий, войовничий та могутній край, з яким Шумер мав відносини від давніх часів. Він знаходиться на певній відстані від Межиріччя і захищений дикими горами, але не настільки далеко аби зробити неможливою значну торгівлю. Аратта мала у великій кількості будівельні матеріали (камінь та дерево), дорогоцінні камені, метали та майстрів, які зналися на їх обробці (шумерське слово «аррату» — «прекрасно зроблене», первісно «виготовлене в Аратті»). Аратта також мала першість в стосунках з Богинею-Матір'ю Інанною[1], яка була покровителькою цього краю, але пізніше за непевних обставин проміняла його на південну країну — Шумер. Між Уруком та Араттою відбувалися військові конфлікти — вони намагалися підкорити одне одного. Метод перевезення вантажів, каміння і зерна, здається сумісним з історично відомою торгівлею між Вірменським узгір'ям та Шумером, а саме, човнами від півдня Аратти, і в'ючними тваринами з півночі Урука. Спілкування та торгівля між країнами мали таке значення, що, згідно з міфами, саме задля цього було створено писемність.

Якщо Аратта дійсно була розміщена в східній частині Малої Азії, загальна причетність до неї цілого циклу міфів є ознакою, що вона грала важливу роль в генезі і розвитку релігії та культів Шумеру.

Розташування

Місцезнаходження невідоме. З чотирьох загальних місцерозташувань, які науковці пропонують для Аратти, два розміщуються на сході Малої Азії: район озера Урмія та долина Арарат історичної Вірменії (цю теорію відстоює вірменський історик Артак Мовсісян[2][3]). Інша альтернатива — область Аншан. З текстів зрозуміло, що Аратта стояла десь серед гір: «Білі стіни Аррати стоять серед гір…» говориться в одній з шумерських поем. Якщо ж врахувати відомості про давні місця видобутку головних товарів Аратти — олова, золота і лазуриту (саме в такому поєднанні), то це могли б бути або ж райони біля озера Урмія, або ж на півдні Афганістану чи сході Ірану.

Інші археологи вважають, що Аратта знаходилась в Ірані. Це витікає з того, що коли в епосі про Гільгамеша розповідається про його похід в Аратту, то він виходить з Уруку і проходить через Сузи (столицю Еламу) тобто рухається на схід, і відповідно Аратта знаходилась десь в Ірані. Хоч в центральному Ірані немає родовищ лазуриту, але існували центри обробки привізного лазуриту, що потрапляв до Межиріччя лише через них. До того ж, на Іранському узгір'ї археологи знайшли цілий ряд міських поселень, що були синхронні ранньому Шумерові й може були містами Аратти, наприклад, Шахрі-Сохте або Тепе-Ях'я. Останнім часом іранські археологи пов'язують з Араттою так звану Джирофтську культуру, відкриту на сході країни[джерело?].

Також існує непопулярна серед науковців, але розтиражована в популярній літературі версія Ю. О. Шилова, який стверджує, нібито Аратта знаходилась на території сучасної України.

"Аратта, або Оратанія[Аратта — від санскритського «араті», шо означає «борець», «орач». Під таким ім'ям арії створили державу на землях України, яка називалася також Оратанією, Оріяною, Рама-Вартою, Пелазгіею], — найдавніші назви України.

Українці, — арії, сини Адиті і Вайя (Сонця і Степового вітру). Ваша батьківщина — велика Аратта, Оратанія, один з духовних центрів підмісячного світу. Потім по праву стала Руссю Київською»." Уривок з книжки "Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства" автор Канигін Юрій Михайлович.

Примітки

  1. (англ.)Коен (Cohen, 1973, — p. 55) відмічає: «Аратта стала синонімом „достатку“ й „слави“.»
  2. (рос.)Мовсисян А.,. Первое армянское государственное образование. Аратта. www.historyofarmenia.am. Архів оригіналу за 24 травня 2018. Процитовано 30 травня 2018.
  3. (рос.)Артак Мовсисян,. Армения в III тысячелетии до Р. Х.(согласно письменным источникам). — Ереван : Изд. ЕГУ, 2005. — 176 с. — ISBN 5-8084-0643-9.

Джерела

Посилання