Гелелович Гелел Мойсейович
Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. (березень 2024) |
Гелелович Гелел Мойсейович | |
---|---|
Народився | 30 березня (11 квітня) 1836 Євпаторія, Таврійська губернія, Російська імперія |
Помер | 1920 Одеса, Російська імперія |
Діяльність | торговець, благодійник |
Нагороди | |
Гелел Мойсейович Гелелович (нар. 11 квітня 1836, Євпаторія, Таврійська губернія, Російська імперія — нар. 1920, Одеса) — караїмський благодійник, спадковий почесний громадянин.
Народився в караїмської сім'ї євпаторійського купця й благодійника Мойсея (Моше) Мордехайовича Гелеловича (1788—1869) та його дружини Біяни Ісааківни (1800 -?)[1][2]. Закінчив приватну караїмську школу Авраама (Абен-Яшара) Луцького[3]. У 1869 році сім'я Гелеловичей зарахована до спадкового почесного громадянства[1].
Почесний доглядач Одеського міського 3-класного караїмського училища[4]. Володів солемольним підприємством в Одесі[5].
У 1913 році караїмська подружжя з Одеси Гелель і Гулюш Гелеловичі, у яких не було власних дітей, купили в Євпаторії (зараз селище Заозерне) ділянку землі й створили на березі Каламітської затоки санаторій для дітлахів з малозабезпечених сімей. У новеньких корпусах з повним пансіоном розмістилися 80 юних пацієнтів. За статутом санаторія на безкоштовне лікування приймалися діти віком з 8 до 13 років, причому 50 % місць відводилося саме дітям караїмської національності. Таким чином, у царській Росії з'явився перший безкоштовний дитячий санаторій. Ідея його створення була палко підтримана міським головою Євпаторії Семеном Дуваном, який вважав, що у «дитячої санаторії» велике майбутнє. Ця історія тривалий період часу замовчувалася, але до 90-річчя «Чайки» справедливість відновили, й на честь подружжя Гелеловичів на одній з алей санаторію відкрили пам'ятну стелу. Те, як «Чайка» отримала своє крилате ім'я, пов'язане з не менш зворушливою історією. Справа в тому, що євпаторійська та чеховська «Чайки», так би мовити, «сестри». Цей «родинний зв'язок» виник у суворому 1918 році, коли йшла Громадянська війна, а маленькі вихованці санаторію Гелеловичей залишилися покинутими напризволяще. Виснаженими від голоду знайшли їх мхатівці, дача яких також розташовувалася на цьому узбережжі. Щоб врятувати дітей, трупа почала давати благодійні вистави в Євпаторії: грали «Чайку», «Дядю Ваню», «Вишневий сад». На виручені гроші найняли для дітей няньку, купили корову, щоб забезпечити їх молоком, придбали продукти й одяг. У 1923 році санаторій отримав назву «Чайка». З тих пір у дитячого закладу й знаменитого чеховського театру одна емблема. Й до сих пір між ними підтримуються теплі відносини. З моменту заснування й по теперішній час санаторій користується великою популярністю для лікування й оздоровлення дітей. У перші роки Радянської влади розвивався спочатку як база для лікування дітей, хворих на кістковий туберкульоз, поліомієліт, а згодом — на ревматизм. З 1970 року став багатопрофільним. Зараз тут працюють кардіологічне, нефрологічне, ортопедичне, психоневрологічне відділення, а також реабілітація дітей, які постраждали від екологічних катастроф. З 1994 року «Чайка» має статус республіканської здравниці. Зараз Республіканський дитячий клінічний санаторій «Чайка» є міжнародним дитячим курортом.
- Золота медаль з написом «За старанність» для носіння на шиї на Станіславській стрічці — «за старанну й корисну діяльність по установам Міністерства народної освіти» (1896)[4].
- ↑ а б Морозан В. В. Краткие сведения о предпринимателях юга России // Деловая жизнь на юге России в XIX — начале XX века. — СПб. : Дмитрий Буланин, 2014. — С. 483. — ISBN 978-5-86007-752-2.
- ↑ Ельяшевич, 1993, с. 34.
- ↑ Ельяшевич, 1993, с. 126.
- ↑ а б Правительственные распоряжения. — СПб., 1897. — Январь. — С. 10.
- ↑ Часть II // Список фабрик и заводов Российской империи / ред. В. Е. Варзар. — СПб., 1912. — С. 123.
- Ельяшевич Б. С. Часть II. Караимский биографический словарь (от конца XVIII в. до 1960 г.) // Караимы / под ред. М. Н. Губогло, А. И. Кузнецова, Л. И. Миссоновой, Ю. Б. Симченко, В. А. Тишкова. — М. : Институт этнологии и антропологии РАН. — 238 с. — («Народы и культуры») — 250 прим.
- Лебедева Э. И. Очерки по истории крымских караимов-тюрков — Симферополь. — 2000. — 116 с.
- Журнал «Караимская жизнь» № 8-9, М. 1912 г.