Закон Вебера — Фехнера

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Закон Вебера — Фехнера — психофізіологічний закон, що описує сприйняття різних фізичних величин органами чуттів.

Цей закон полягає в тому, що коли інтенсивність якої-небудь фізичної величини збільшувати в геометричній прогресії, то відчуття цієї величини буде збільшуватись в арифметичній прогресії. Іншими словами, при збільшенні інтенсивності стимулу в певну кількість разів його відчуття зростає на певну величину. Тобто, відчуття пропорційне логарифму інтенсивності стимулювання.

Закон Вебера — Фехнера справедливий, наприклад, для людського сприйняття гучності звуку, інтенсивності світла, сили механічного навантаження. Через це шкала рівнів гучності звуку та блиску зір є логарифмічною (збільшення гучності на 1 бел відповідає збільшенню інтенсивності звуку у 10 разів, а збільшення блиску на 1 зоряну величину — зменшенню інтенсивності світла у ≈ 2,512 разів).

Цей закон можна записати таким чином:

,

де:

,  — відчуття двох стимулів, різних за величиною (точніше, чисельні значення цих відчуттів за відповідною логарифмічною шкалою),
,  — інтенсивність відповідної фізичної величини для цих стимулів,
 — коефіцієнт, що залежить від способу побудови шкали. Для шкали гучності звуку у белах k = 1, у децибелах — k = 10, а для шкали зоряних величин k = −2,500.

Цей закон встановив німецький психофізіолог та анатом Ернст Генріх Вебер за результатами своїх досліджень, здійснених у 1830–1834 роках. Остаточно його сформулював Густав Фехнер 1858 року[1].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. стаття "Вебера-Фехнера закон". Велика радянська енциклопедія. Архів оригіналу за 24 грудня 2011. Процитовано 13 квітня 2019.(рос.)