Мануїл Фока
Мануїл Фока | |
---|---|
Народився | невідомо |
Помер | 964/965 Раметта ·загибель у битві |
Діяльність | військовик, полководець |
Титул | патрикій |
Посада | командир кінноти |
Конфесія | православ'я |
Рід | Фоки[ru] |
Батько | Лев Фока Старший |
Мануїл Фока (*д/н — 964/965) — військовий діяч Візантійської імперії.
Походив з аристократичного роду Фок[ru]. Син доместика схол[ru] Сходу Льва Фоки Старшого. Батько підняв повстання у 919, за що був схоплений і осліплений. Його подальша доля невідома.
Виховувався Бардом Фокою Старшим. Разом з останнім та своїм стриєчним братом Никифором брав участь у військових діях в Італії та проти арабів на Криті.[джерело?]
Лев Диякон у своїй «Історії[ru]» пише, що Мануїл мав гарячу вдачу і був схильний до безрозсудних поривів.[1]
Піднесення кар'єрними щаблями відбулося у 963 році зі сходженням двоюрідного брата Никифора ІІ Фоки на імператорський трон.
У 964 році, як командир кінноти, разом з Патрикієм Микитою відправлений на Сицилію, аби припинити їх набіги на Південну Італію. У жовтні того ж року він висадився на острові. Спочатку приступом захопив Сиракузи і фортецю Гімера, без бою зайняв міста Тавроменій і Леонтіни. Араби відійшли в глиб острова, Мануїл на чолі візантійського війська вирішив їх переслідувати. Його армія потрапила в засідку в гірських тіснинах у Раметти і була захоплена зненацька, в наслідок чого ромеї зазнали нищівної поразки, а Мануїл Фока загинув.[1][2]
Після цього військо арабів рушило до берега і раптовим нападом захопила значну частину кораблів флоту візантійців, при чому, в полон потрапив очільник флоту Патрикій Микита. Зовсім невелика частина візантійського війська змогла врятуватися втечею.[2]
- ↑ а б Византийский словарь, 2011, Мануил Фока.
- ↑ а б Лев Диакон, 1988, Книга IV, розділи 7-8..
- Лев Диакон. История / Пер. ММ. Копыленко, стать М. Я. Сюзюмова, комм. М. Я. Сюзюмов, С. А. Иванова. — М. : Наука, 1988. — 237 с. (рос.)
- Мануил Фока // Византийский словарь / сост. Общ. Ред. К. А. Филатова в 2 т. — СПб. : Амфора. ТИД Амфора: РХГА: Издательство Олега Абышко, 2011. (рос.)