Мілан—Санремо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мілан-Сан-Ремо
Інформація про гонку
Регіон Мілан — Санремо
Українська назва Мілан — Санремо
Місцеві назви Milano-Sanremo
Інші назви англ. The Spring classic
італ. La Classicissima di primavera
Дисципліна Шосейна велогонка
Змагання UCI World Tour
Тип Класична одноденна велогонка
Організатор RCS
Історія
Перша гонка 1907
Номер гонки 107 (2017)
Перший переможець Франція Люсьєн Петі-Бретон[en]
Рекорд перемог Бельгія Едді Меркс (7 раз)
Останній переможець Польща Міхал Квятковський

Мілан-Сан Ремо (італ. Milano-Sanremo) — щорічні весняні класичні одноденні велоперегони, що проходить між італійськими містами Мілан і Санремо. Є найдовшими сучасними професійними одноденними велоперегонами, довжина маршруту складає майже 300 кілометрів. Вперше гонка проведена в 1907 році, її переможцем став французький велогонщик Люсьєн Петі-Бретон. Мілан — Санремо відкриває сезон весняних класик і входить до складу п'яти так званих монументів велоспорту — найвідоміших, найпрестижніших і найшанованіших класичних перегонів у велосипедному календарі. Мілан — Сан-Ремо часто називають «Прімавера» (від італ. «La classica di Primavera» — весняна класика) і спринтерська класика (в той час як Джиро ді Ломбардія, що проводиться восени, вважається гірською класикою).

Історія

[ред. | ред. код]

Ініціатором першої гонки було «Спортивне товариство Сан-Ремо», яке звернулося з проханням про організацію велогонки до журналіста «La Gazzetta dello Sport» Еуженіо Костаманье. Гонка повинна була стартувати з Мілана, і, проходячи по дорогах Ломбардії, П'ємонту і Лігурії, фінішувати в курортному Сан-Ремо. Перша половина дистанції вінчалася підйомом Пассо дель Туркино, після спуску з якого гонщики їхали до фінішу по березі Генуезької затоки. Костаманье вдалося зібрати для дебютної гонки 62 гонщика, включаючи лідерів велоспорту тих років. Однак на старт 288-кілометрової гонки в 4 ранку 14 квітня 1907 року вийшли лише 33 людини, чому сприяла холодна вітряна погода. У Туркино атакував Джованні Джербі, до якого змогли перекласти Густаво Гаррігу і партнер Джербі по команді «Bianchi» Люсьєн Петі-Бретон. Незадовго до фінішу Петі-Бретон атакував, а Джербі завадив Гаррігу сісти йому на колесо. Петі-Бретон виграв, його товариш по команді приїхав другим, але поступився своїм місцем подала протест Гаррігу. Переможець подолав дистанцію за 11 з позбавимо годин і отримав від організаторів 300 лір золотом.[1]

Гонка стала щорічною, в 1910 році погода зробила її найскладнішою за весь час: в сильну заметіль до фінішу дісталися лише семеро, трьох з яких дискваліфікували. Виграв гонку Ежен Крістоф, продирався крізь негоду і в підсумку впав на узбіччі. На щастя, поруч виявився готель, куди його відвів перехожий. Відігрівшись, Крістоф проїхав чотирьох замерзлих гонщиків і один фінішував на пустельних вулицях Сан-Ремо. Другий фінішер був дискваліфікований за подолання частини дистанції на поїзді, законний другий призер поступився Крістофу більше години. У 1914—1950 роках італійські гонщики не дозволяли іноземцям вигравати гонку, яка не відбулася лише тричі: в 1916, 1944 і 1945 роках. У 1915 році Костанта Джірарденго вперше виграв гонку, але був дискваліфікований за «зріз» дистанції. Однак у 1918 році він здобув перемогу, першу законну зі своїх шести. Перемога Фаусто Коппи в 1946, після дворічної перерви, була названа сучасниками торжеством світу перед війною[1].

У 1954 році відбулася перша телевізійна трансляція Мілан — Сан-Ремо, перемогу на якій здобув бельгієць Рік ван Стинберген, після чого господарі гонки ще 15 років не бачили перемог співвітчизників. Незабаром гонка стала втрачати в видовищності, так як перемога тепер розігрувалася в фінішних спринтах. У 1960 році організатори додали за 9 кілометрів до фінішу невеликий підйом Поджио ді Сан-Ремо, а через 22 роки ще один, Чіпрезза, за 20 кілометрів до кінця. Кінець 1960-х — 1970-ті стали часом Едді Меркса, Канібал здобув тут рекордні 7 перемог. У 1983 році перемогу здобув Джузеппе Саронно, якому в той же рік скорилися дві інші престижні італійські велогонки — Джиро д'Італія і Джиро ді Ломбардія[1]. Рубіж століть став епохою Еріка Цабеля, виігрившего 4 гонки. У 2004 році він з піднятими руками святкував на фініші п'яту перемогу, але Оскар Фрейре «викинув» велосипед і випередив німця на кілька сантиметрів . У 2008 році організатори вирішили підвищити шанси неспрінтеров і на півдорозі між Туркино і Чіпреззой влаштували новий підйом, Альтопьяно Делла Мані; тоді ж фініш був перенесений на набережну Сан-Ремо. В даний час ця гонка є найдовшою в календарі UCI World Ranking, в 2008 році вона вийшла з протур разом з Гранд Туром, виделевшегося в історичну категорію гонок .

Маршрут

[ред. | ред. код]

За більш, ніж столітню історію маршрут Мілан — Сан-Ремо змінювався незначною мірою, останні три гонки не змінювався зовсім. Гонщики долають перші 120 з 298 кілометрів по рівнині через Павії, Вогера, Тортон, Нові-Лігуре. Потім починається досить пологий підйом Пассо дель Туркіно з градієнтом в 3-5 %, підвищується тільки на останніх трьох кілометрах. З 155 кілометри починається Рив'єра, ще через 50 кілометрів — підйом Альтопьяно Делла Мані, який може позбавити гонку спринтерської розв'язки. Потім кілька десятків кілометрів рівнини, після чого починаються височини. Далі серйозний підйом Чіпрезза, де також намагається виїхати відрив. Незабаром після спуску з нього починається Поджіо, вершина якого знаходиться за 5,7 кілометра до фінішу. Тут в атаку йдуть всі у кого залишилися сили після марафону, крім спринтерів і їх розганяють. Останні 3 кілометри представляють собою гладку міську дорогу.

Переможці

[ред. | ред. код]
  • 1907 Франція Люсьєн Петі-Бретон
  • 1908 Бельгія Сиріл ван Хауверт
  • 1909 Італія Луїджі Ганна
  • 1910 Франція Ежен Крістоф
  • 1909 Італія Луїджі Ганна
  • 1911 Франція Густаво Гаррігу
  • 1912 Франція Анрі Пеліссьє
  • 1913 Бельгія Оділь Дефре
  • 1914 Італія Уго Агостини
  • 1915 Італія Еціо Корлаіта
  • 1916 не проводилась
  • 1917 Італія Гаетано Беллоні
  • 1918 Італія Костанта Джірарденго
  • 1919 Італія Анджело гримить
  • 1920 Італія Гаетано Беллоні (2)
  • 1921 Італія Костанта Джірарденго (2)
  • 1922 Італія Джованні Брунер
  • 1923 Італія Костанта Джірарденго (3)
  • 1924 Італія П'єтро Лінар
  • 1925 Італія Костанта Джірарденго (4)
  • 1926 Італія Костанта Джірарденго (5)
  • 1927 Італія П'єтро Кьосі
  • 1928 Італія Костанта Джірарденго (6)
  • 1929 Італія Альфредо Бінде
  • 1930 Італія Мікеле Мара
  • 1931 Італія Альфредо Бінде (2)
  • 1932 Італія Альфредо Бовет
  • 1933 Італія Лірко Гуерра
  • 1934 Бельгія Жозеф Демюйсер
  • 1935 Італія Джузеппе Олмо
  • 1936 Італія Анджело Варетт
  • 1937 Італія Чезаре дель Канча
  • 1938 Італія Джузеппе Олмо (2)
  • 1939 Італія Джино Барталі
  • 1940 Італія Джино Барталі (2)
  • 1941 Італія Пьеріно Фаваллі
  • 1942 Італія Адольфо Леоні
  • 1943 Італія Чіно Чінеллі
  • 1944—1945 не проводилась
  • 1946 Італія Фаусто Коппі
  • 1947 Італія Джино Барталі (3)
  • 1948 Італія Фаусто Коппі (2)
  • 1949 Італія Фаусто Коппі (3)
  • 1950 Італія Джино Барталі (4)
  • 1951 Франція Луісон Боба
  • 1952 Італія Лоретто Петруччі
  • 1953 Італія Лоретто Петруччі (2)
  • 1954 Бельгія Рік ван Стинберген
  • 1955 Бельгія Жермен Дерікке
  • 1956 Бельгія Фред де Брейне
  • 1957 Іспанія Мігель Побла
  • 1958 Бельгія Рік Ван Лоой
  • 1959 Іспанія Мігель Побла (2)
  • 1960 Франція Рене Прива
  • 1961 Франція Раймонд Полидор
  • 1962 Бельгія Еміль Дамс
  • 1963 Франція Жозеф Гроссард
  • 1964 Велика Британія Том Сімпсон
  • 1965 Нідерланди Арі ден Хартог
  • 1966 Бельгія Едді Меркс
  • 1967 Бельгія Едді Меркс (2)
  • 1968 Німеччина Руді Альтіг
  • 1969 Бельгія Едді Меркс (3)
  • 1970 Італія Мікеле Данчеллі
  • 1971 Бельгія Едді Меркс (4)
  • 1972 Бельгія Едді Меркс (5)
  • 1973 Бельгія Роже де Влемінк
  • 1974 Італія Феліс Джімонді
  • 1975 Бельгія Едді Меркс (6)
  • 1976 Бельгія Едді Меркс (7)
  • 1977 Нідерланди Ян Раас
  • 1978 Бельгія Роже де Влемінк (2)
  • 1979 Бельгія Роже де Влемінк (3)
  • 1980 Італія Пьеріно Гавацці
  • 1981 Бельгія Фонс Де Вольф
  • 1982 Франція Марк Гомес
  • 1983 Італія Джузеппе Саронно
  • 1984 Ірландія Франческо Мосер
  • 1985 ІталіяХенні Кейпер
  • 1986 Ірландія Шон Келлі
  • 1987 Швейцарія Еріх Мехлер
  • 1988 Франція Лоран Фіньон
  • 1989 Франція Лоран Фіньон (2)
  • 1990 Італія Джанні Буньо
  • 1991 Італія Клаудіо Кьяппуччі
  • 1992 ІрландіяШон Келлі (2)
  • 1993 ІталіяМауріціо Фондріест
  • 1994 ІталіяДжорджіо Фурлан
  • 1995 Франція Лоран Жалабер
  • 1996 Швейцарія Габріеле Коломбо
  • 1997 Німеччина Ерік Цабель
  • 1998 Німеччина Ерік Цабель (2)
  • 1999 Бельгія Андрій Чміль
  • 2000 Німеччина Ерік Цабель (3)
  • 2001 Німеччина Ерік Цабель (4)
  • 2002 Італія Маріо Чиполліні
  • 2003 Італія Паоло Беттіні
  • 2004 Іспанія Оскар Фрейре
  • 2005 Італія Алессандро Петаккі
  • 2006 Італія Філіппо Поццато
  • 2007 Іспанія Оскар Фрейре (2)
  • 2008 Швейцарія Фабіан Канчеллара
  • 2009 Велика БританіяМарк Кавендіш
  • 2010 Іспанія Оскар Фрейре (3)
  • 2011 Австралія Метью Госс
  • 2012 Австралія Саймон Герранс
  • 2013 Німеччина Геральд Чіолек
  • 2014 НорвегіяАлександер Крістофф
  • 2015 Німеччина Джон Дегенкольб
  • 2016 Франція Арно Демар
  • 2017 Польща Міхал Квятковський

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Милан-Сан-Ремо: магия итальянской весны. Новости велоспорта на VeloLIVE (рос.). Архів оригіналу за 24 вересня 2017. Процитовано 23 вересня 2017.


Велосипед Це незавершена стаття про Велосипед.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мілан—Санремо&oldid=41409163