Софія Меро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Софія Меро
Ім'я при народженні нім. Sophie Friederike Schubart
Псевдонім Seraphine[1]
Народилася 27 березня 1770(1770-03-27)[2]
Альтенбурґ, Священна Римська імперія[2][3]
Померла 31 жовтня 1806(1806-10-31)[3][4][…] (36 років)
Гайдельберг[6][2][3]
Країна Німеччина[2]
Діяльність письменниця, поетка, редакторка
Сфера роботи поезія
Мова творів німецька
Батько Gotthelf Schubartd
Брати, сестри Henriette Schubartd
У шлюбі з Клеменс Брентано[3]

CMNS: Софія Меро у Вікісховищі

Софія Фредерика Меро (нім. Sophie Friederike Mereau; до шлюбу Шубарт (Schubart); у другому шлюбі Брентано (Brentano); 27 березня 1770, Альтенбург — 31 жовтня 1806, Гейдельберг) — німецька письменниця, поетеса, перекладачка та редакторка, представниця романтизму.

Біографія[ред. | ред. код]

Софія Шубарт народилася в багатій родині, і для жінки свого походження і часу здобула дуже гарну освіту.

Попри свої погляди на шлюб, 1793 року з причин економічного характеру вона одружилася з професором юриспруденції з Єни Карлом Меро. У шлюбі народила сина Ґустава і дочку Ґульду. Софія Меро проживали в Єні, де завдяки чоловікові познайомилася з Фрідріхом Шиллером.

Шиллер оцінив поетичний талант Софії Меро, протегував їй, публікував її твори в журналі, давав їй рекомендації з питань естетичного смаку і вибору жанру. Лірика Меро відповідає уявленням Шиллера про природну поезію. У своїй поезії Софія Меро наслідує шиллерівські заповіді символізації. Для Софії Шиллер був значимою людиною, якій вона довіряла. Меро і Шиллер були схожі прагненням до свободи. Софія Меро опублікувала кілька оповідань, есе, вірші і два романи. Кілька творів природної і пейзажної лірики Меро були покладені на музику Цельтером, Бетовеном, Рейгардтом. Меро також видавала кілька альманахів і журнал «Калатіск». Вона працювала над перекладами і літературною обробкою текстів французькою, англійською та італійською мовами.

Успішна письменниця, Софія Меро була нещасливою в шлюбі. Вона хотіла жити відповідно до своїх романтичних ідеалів любові і свободи. Мала кілька романів, в тому числі з Фрідріхом Шлегелем і Клеменсом Брентано. Після смерті свого 6-річного сина Ґустава Софія Меро 1801 року подала на розлучення, яке вважається першим розлученням в герцогстві Саксен-Веймар, хоча згідно з архівними документами розлучення в герцогстві оформлялися і до 1800 року.

Разом з донькою, яку чоловік залишив їй, Софія почала новий етап життя. Її літературний талант давав фінансову незалежність. Завагітнівши від Клеменса Брентано, вступила з ним у шлюб 1803 року. Разом з чоловіком займалася літературою і перекладами, однак через його ревнощі життя з ним було для письменниці ув'язненням. Одній зі своїх подруг Софія писала, що спільне життя з Брентано — одночасно рай і пекло, але переважно пекло.

1806 року Софія Меро-Брентано померла у віці 36 років після пологів.

Незабаром після її смерті чоловік одружився з 16-річною Авґустою Бусман.

Література[ред. | ред. код]

  • Julia Augart: Eine romantische Liebe in Briefen. Zur Liebeskonzeption im Briefwechsel von Sophie Mereau und Clemens Brentano. Königshausen & Neumann, Würzburg 2006.
  • Dagmar von Gersdorff: Dich zu lieben kann ich nicht verlernen. Das Leben der Sophie Brentano-Mereau. Insel Verlag, Frankfurt am Main, 1984. ISBN 3-458-14182-0
  • Katharina von Hammerstein: Sophie Mereau-Brentano. Freiheit — Liebe — Weiblichkeit: Trikolore sozialer und individueller Selbstbestimmung um 1800. Universitätsverlag Winter, Heidelberg. ISBN 3-8253-0183-4
  • Britta Hannemann: Weltliteratur für Bürgertöchter. Die Übersetzerin Sophie Mereau-Brentano. Wallstein, 2005. ISBN 3-89244-896-5
  • Lucia Sabová: Problematik der weiblichen Identität in den Erzählungen von Sophie Mereau. Logos-Verlag, Berlin, 2011 року. ISBN 978-3-8325-3019

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]