Евдемонізм: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Sanya3 (обговорення | внесок)
мНемає опису редагування
мНемає опису редагування
Рядок 1: Рядок 1:
'''Евдемонізм''' — [[етика|етичний]] напрям, що вважає своїм принципом або метою життя [[щастя]].
'''Евдемонізм''' — [[етика|етичний]] напрям, що вважає своїм принципом або метою життя [[щастя]].


Евдемонізм це античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення і обгрунтування моралі, згідно з яким щастя («блаженство») є вищою метою людського життя. Передумовою античного евдемонізму є Сократова ідея внутрішньої свободи, що досягається завдяки самосвідомості особи та її незалежності від зовнішнього світу. Хоча евдемонізм виник одночасно і в тісному зв'язку з [[гедонізм]]ом, вони у відомому сенсі протистояли один одному: щастя є не просто тривале і гармонійне задоволення ([[Арістотель]]), а результат подолання прагнення до відчуттів, насолод шляхом самообмеження, вправ, аскези, звільнення від прив'язаностей до зовнішнього світу та його благ й свобода, що досягається при цьому, від зовнішньої необхідності й мінливостей долі; це розумність, тотожна справжній чесноті. Кініки виставляють як життєвий принцип боротьбу з пристрастями, що поневолили людину. Киренаїки по суті розвивають ті ж мотиви: щастя залежить не від зовнішніх обставин, а від вироблення правильного відношення до них. [[Стоїцизм]] характеризує внутрішню свободу людини як радісну покірливість долі, бо значення для нього має лише те, що залежить від його відношення до зовнішніх обставин, а не від мінливостей долі.
Евдемонізм це античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення і обгрунтування моралі, згідно з яким щастя («блаженство») є вищою метою людського життя. Передумовою античного евдемонізму є Сократова ідея внутрішньої свободи, що досягається завдяки самосвідомості особи та її незалежності від зовнішнього світу. Хоча евдемонізм виник одночасно і в тісному зв'язку з [[гедонізм]]ом, вони у відомому сенсі протистояли один одному: щастя є не просто тривале і гармонійне задоволення ([[Арістотель]]), а результат подолання прагнення до відчуттів, насолод шляхом самообмеження, вправ, аскези, звільнення від прив'язаностей до зовнішнього світу та його благ й свобода, що досягається при цьому, від зовнішньої необхідності й мінливостей долі; це розумність, тотожна справжній чесноті. [[Кініки]] виставляють як життєвий принцип боротьбу з пристрастями, що поневолили людину. Киренаїки по суті розвивають ті ж мотиви: щастя залежить не від зовнішніх обставин, а від вироблення правильного відношення до них. [[Стоїцизм]] характеризує внутрішню свободу людини як радісну покірливість долі, бо значення для нього має лише те, що залежить від його відношення до зовнішніх обставин, а не від мінливостей долі.


{{theol-stub}}
{{theol-stub}}

Версія за 06:04, 11 листопада 2012

Евдемонізметичний напрям, що вважає своїм принципом або метою життя щастя.

Евдемонізм це античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення і обгрунтування моралі, згідно з яким щастя («блаженство») є вищою метою людського життя. Передумовою античного евдемонізму є Сократова ідея внутрішньої свободи, що досягається завдяки самосвідомості особи та її незалежності від зовнішнього світу. Хоча евдемонізм виник одночасно і в тісному зв'язку з гедонізмом, вони у відомому сенсі протистояли один одному: щастя є не просто тривале і гармонійне задоволення (Арістотель), а результат подолання прагнення до відчуттів, насолод шляхом самообмеження, вправ, аскези, звільнення від прив'язаностей до зовнішнього світу та його благ й свобода, що досягається при цьому, від зовнішньої необхідності й мінливостей долі; це розумність, тотожна справжній чесноті. Кініки виставляють як життєвий принцип боротьбу з пристрастями, що поневолили людину. Киренаїки по суті розвивають ті ж мотиви: щастя залежить не від зовнішніх обставин, а від вироблення правильного відношення до них. Стоїцизм характеризує внутрішню свободу людини як радісну покірливість долі, бо значення для нього має лише те, що залежить від його відношення до зовнішніх обставин, а не від мінливостей долі.