Ести: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
→‎Гіпотези: правопис
Рядок 11: Рядок 11:
Вважається, що естами у різний час євпропейці називали найвіддаленіший народ у східному напрямку, а з просуванням «західного впливу» на східні землі вздовж узбережжя Балтики, змінювалися і носії цієї назви. Тому у Тацита і Йордана ести(айсти або аестії) — це [[балти|балтські племена]] біля Вісли, а для середньовічних німців естів — це вже [[фіно-угри|фіно-угорські племена]], які є предками сучасних естонців.
Вважається, що естами у різний час євпропейці називали найвіддаленіший народ у східному напрямку, а з просуванням «західного впливу» на східні землі вздовж узбережжя Балтики, змінювалися і носії цієї назви. Тому у Тацита і Йордана ести(айсти або аестії) — це [[балти|балтські племена]] біля Вісли, а для середньовічних німців естів — це вже [[фіно-угри|фіно-угорські племена]], які є предками сучасних естонців.


В літописах [[Русь|Русі]] предки естонців, поряд з деякими іншими племенами фігурують під назвою [[чудь]].
В літописах [[Русь|Русі]] предки естонців, поряд з деякими іншими племенами, згадуються під назвою [[чудь]].


Сучасні [[естонці]] взяли назву «''ести''» для позначення своєї нації лише в середині XIX — на початку XX століття (в період «національного відродження») — еестласед. До того вони самі себе називали ''маарахвас'' ([[естонська мова|ест]]. ''maarahvas'', дослівно «земляки», «народ землі», «сільський народ», «сільські простолю́дини»).
Сучасні [[естонці]] взяли назву «''ести''» для позначення своєї нації лише в середині XIX — на початку XX століття (в період «національного відродження») — еестласед. До того вони самі себе називали ''маарахвас'' ([[естонська мова|ест]]. ''maarahvas'', дослівно «земляки», «народ землі», «сільський народ», «сільські простолю́дини»).

Версія за 02:48, 14 лютого 2011

Мапа розселення слов'ян та їх сусідів у VII-VIII століттях.

Ести — назва одного з народів, що у середні віки проживав на території сучасної Естонії. Cучасні естонці вважаються нащадками естів.

Походження

Найдавнішими пам'ятками на території Естонії є артефакти, знайдені під час археологічних розкопок поселень Пуллі та Кунда, що пов'язані з кундаською археологічною культурою. Етнічне походження найдревніх поселенців на сучасних естонських землях невідоме. Вважається, що вони належать до неолітичних народів, субстрат мови яких і нині існує в мовах сучасної Європи.

Гіпотези

Римська імперія за правління(117—138) Адріана, із зазначенням місця розташування Aestii, що згадуються Тацитом

Ести як окремий народ фінно-угорського походження згадується в лівонських хроніках (зокрема, у хроніці Генріха Латвійського, XIII століття). За гіпотезою, назва народу походить від нім. ost (схід), а Ostland (Естланд) німецькою мовою означає «Східна земля». Тому, ести — це не самоназва. Відтак, aestii, що були сусідами відіваріїв та проживали поблизу Вісли, і які згадуються у трактаті[1] Тацита «Про походження германців та місцезнаходження Германії», не є естами. З цієї ж причини, не пов'язані з середньовічними естами народ hestii (ести, айсти або аестії), що згадується Йорданом.

Вважається, що естами у різний час євпропейці називали найвіддаленіший народ у східному напрямку, а з просуванням «західного впливу» на східні землі вздовж узбережжя Балтики, змінювалися і носії цієї назви. Тому у Тацита і Йордана ести(айсти або аестії) — це балтські племена біля Вісли, а для середньовічних німців естів — це вже фіно-угорські племена, які є предками сучасних естонців.

В літописах Русі предки естонців, поряд з деякими іншими племенами, згадуються під назвою чудь.

Сучасні естонці взяли назву «ести» для позначення своєї нації лише в середині XIX — на початку XX століття (в період «національного відродження») — еестласед. До того вони самі себе називали маарахвас (ест. maarahvas, дослівно «земляки», «народ землі», «сільський народ», «сільські простолю́дини»).

Виноски

  1. опублікований в 1998 р.

Див. також

Посилання

Література