Автомат заряджання
Автомат заряджання — механізм артилерійських систем середнього і крупного калібрів, який перезаряджає, видаляє стріляні гільзи, а також завантажує і розвантажує боєприпаси.
Встановлюється зазвичай в бойових машинах, в тому числі танках, БМП, БМД, САУ. Також застосовується в артилерійських установках на кораблях і в фортечних і зенітних гарматах. Використання автомата заряджання полегшує роботу розрахунку гармати і дозволяє скоротити чисельність екіпажу; часто також призводить до збільшення швидкострільності.
Будова[ред. | ред. код]
До складу автомату заряджання зазвичай входять:
- боєукладка для механізованої подачі боєприпасів до досилателя;
- досилач;
- система видалення стріляних гільз;
- система керування.
Історія[ред. | ред. код]
Танкові автомати заряджання вперше були впроваджені радянськими конструкторами в 1972 році на танку Т-64.[1] Інші країни незабаром після цього розробили і встановили автомати заряджання в своїх серійних танках, таких як французький Леклерк і японський Тип 90, або в експериментальних зразках як американський MBT-70[1].
Швидкострільність[ред. | ред. код]
Танковий автомат заряджання (для гармати калібру близько 120 мм) забезпечує швидкострільність від 8 до 10-12[2] пострілів за хвилину, з перспективою досягнення 15-16 пострілів за хвилину[2].
Порівняльна швидкострільність при використанні танкіста-заряджаючого і автомата заряджання є предметом суперечок[3], так як практична швидкострільність залежить від умов стрільби:
- При тривалому вогні перевага автомата безсумнівна (4 постріли за хвилину у «Абрамс» проти 8 у Т-72[3]).
- Однак, з тренованим заряджаючим, танк зможе зробити перші три постріли за 15 секунд, в той час як автомат дозволить зробити за той же час лише два постріли[3].
- Можливості заряджаючого, і з ним практична швидкострільність, сильно погіршуються при стрільбі в русі, так, в танку «Абрамс» стрільба в цих умовах обмежена виключно заряджаючим[2].
Скорочення екіпажу[ред. | ред. код]
Екіпаж типового основного танка без автомата заряджання складається з чотирьох осіб: командир, водій, навідник і заряджаючий. Будь-яке скорочення екіпажу полегшує завдання конструкторів, дозволяючи зменшити вагу і габарити танка, а також вартість його експлуатації. При цьому найлегше автоматизуються основні функції заряджаючого, хоча при цьому і зростає навантаження на інших членів екіпажу (так як обов'язки заряджаючого не зводяться виключно до власне заряджання гармати)[1].
Станом на початок XXI століття, позиції американських і російських конструкторів продовжували відрізнятися, російські танкобудівники надали перевагу автомату заряджання і пов'язану з ним меншу вагу танка, а американські — більший екіпаж з його перевагами більш високою початковою швидкострільності і меншого навантаження на кожного танкіста[3].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
Література[ред. | ред. код]
- Автомат заряжания [Архівовано 26 липня 2021 у Wayback Machine.]. // Энциклопедия РВСН.
- Asher H. Sharoni, Lawrence D. Bacon. Ammunition Loading Systems for Future Tanks [Архівовано 24 березня 2016 у Wayback Machine.]. // Armor, March-April (1995): 17. (англ.)(англ.)
Джерела[ред. | ред. код]
- Барятинский Михаил, Зачем танку автомат заряжания? [Архівовано 23 лютого 2020 у Wayback Machine.](рос.) // vpk-news.ru, 07 листопада 2011