Артилерія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
152-мм пищаль «Царь Ахіллес». 1617 рік
Артилерійська обслуга біля гармати за часів Американської Революції
Британська 5-ти дюймова гармата під час битви за Ґалліполі, 1915.

Артиле́рія (фр. artillerie, старофранцузською artiller — приготовляти, споряджати):

  1. Рід сухопутних військ, організаційно зведений в підрозділи, частини і з'єднання, озброєні артилерійськими гарматами, реактивними, ракетними і самохідними протитанковими установками, різними засобами розвідки й зв'язку, а також приладами спостереження і керування вогнем.
  2. Артилерія, як наука об'єднує ряд дисциплін, що вивчають будову, експлуатацію, проектування артилерійського і стрілецького озброєння, його бойові якості і способи застосування в бою — операції. Розвиток артилерії безпосередньо пов'язаний з розвитком засобів виробництва.
  3. Вид озброєння сухопутних, військово-морських, повітряних та інших видів і родів збройних сил.

Історія[ред.ред. код]

Вогнепальна зброя прийшла на зміну метальній в Китаї в 11 ст., у Індії в 13 ст., в Європі 13 ст. Вперше застосування вогнепальної зброї задокументовано 28 січня 1132 у Китаї при облозі міста Фучжоу. У Європі перше застосування артилерії відноситься до 1247 біля Севільї.

В 16—17 ст. окремі феодальні держави регулювали і навіть брали виробництво артилерії в свої руки. В Україні перші гармати і 6 бочок пороху привіз король Володислав ІІ Ягайло до Львова (1394). Того ж року з наказу короля львівський гармаш Зброжек привіз перші гармати і 6 бочок пороху до Кам'янця на Поділлі. Перший відомий людвисар Лаврентій Гелленборн проживав у Львові 1414 року. До 1430 в місті заклали арсенал, біля якого спорудили людвисарню для відливання гармат. У Польщі перше застосування артилерії у бою занотовано в час безкоролів'я у битві під Пиздрами (1383).

На Московщині у 1475 було організовано виробництво гармат (гарматний дім та гарматний двір у Москві).

Серед гігантських гармат Індії середини XVI ст. збереглася «Малик-і-Майдан», довжина ствола якої становила 8,5 м, зовнішній діаметр — 1,5 м, а вага сягала 55 т.

До 2-ї пол. 17 століття гармаші не входили до складу регулярного війська, вони становили окрему касту, яка пильно охороняла таємницю свого фаху. Тільки під час війни артилерія передавалась армії. Обслуговували артилерію вільні майстри, а перевозили наймані їздові.

В Україні в 16—17 ст. запорозькі козаки під час морських і сухопутних походів проти турків, татар і польської шляхти широко застосовували артилерію — фальконети і гармати. Козаки були відомі як вправні гармаші.

На кінець 17 ст. у Франції і на початок 18 ст. в Росії та інших країнах артилерія була введена до складу регулярної армії і стала окремим родом війська. Відтоді артилерія розвивалась на науковій основі (з'явились теоретичні праці з артилерії та артилерійської школи). Поступово, в зв'язку з широким застосуванням артилерії, почалась її уніфікація, скорочення кількості калібрів і зразків гармат та артилерійських снарядів, їхнє виробництво набуло характеру машинної індустрії.

Деякої єдності в системі артилерійського озброєння досягли на кін. 18 ст. Росія, Франція, Німеччина та інші держави.

В середині 18 ст. в Росії з'явились гармати-гаубиці (шуваловський єдиноріг). Від стволів, зроблених із смуг кованого заліза, зварених в довжину і скріплених важкими залізними обручами (14 ст.), почали переходити до суцільнолитих бронзових та чавунних, а в 19 ст. — до суцільнолитих сталевих, скріплених стволів; кам'яні ядра замінювались чавунними, а з 18 ст. — порожнистими розривними ядрами значної сили з запальниками дедалі складнішої конструкції. Далекобійність зростала з застосуванням бездимних порохів, видовжених обтічної форми снарядів і здовжених стволів. У 19 ст. розвиток артилерійської науки і особливо балістики сприяв великим досягненням у підвищенні далекобійності і влучності стрільби. Було створено гідравлічне гальмо відкату, пружинний накатник та введено лафет, що різко підвищило скорострільність гармат; в 19 ст. поліпшилось заряджання з казенної частини, а в 1-й чверті 20 ст. почалась розробка напівавтоматичних і автоматичних затворів.

Тактика артилерії розвивалась відповідно до технічних досягнень. З 17 ст. артилерія зводилась в 1—3 батареї і діяла попереду піхоти, а у 18 ст. як попереду піхоти, так і на підвищених місцях за нею. На поч. 19 ст. артилерія стала зводитись в багатогарматні батареї (80—100 гармат) На поч. 20 ст. артилерія почала вести вогонь з закритих вогневих позицій. З використанням досконаліших приладів стрільби і спостереження, з автоматизацією підготовки вогню, збільшенням дальності обстрілу, поліпшенням наземного і повітряного спостереження стало можливим масувати вогонь кількох дивізіонів, артилерійських груп з різних напрямків. У Першу світову війну 19141918 почали проводити артилерійську підготовку наступу війська, створювати щільність 120–160 гармат на 1 км фронту. Під час другої світової війни масування вогню артилерії на вирішальних напрямках зросло до 41000 стволів, а щільність на окремих ділянках досягала 500–600 гармат на 1 км фронту (в Берлінській операції 1945).

Призначення[ред.ред. код]

Артилерія має велику вогневу силу і здатна завдавати масового ураження противникові. Вона призначається для знищення бойової техніки, вогневих засобів і живої сили противника; руйнування оборонних споруд; порушення системи управління військами противника та роботи його тилу; знищення баз атомної зброї, а також засобів, що застосовують атомну, хімічну та бактеріологічну зброю.

Організаційна структура[ред.ред. код]

Сучасна артилерія поділяється на сухопутну, морську і повітряну.

Сухопутна артилерія за своїм призначенням поділяється на наземну, зенітну і спеціальну; морська артилерія — на корабельну і берегову. Повітряна артилерія складається з гармат, установлених на літаках, для боротьби з авіацією противника та для знищення наземних цілей. До спеціальної артилерія належить авіадесантна, протитанкова, танкова, самохідна, гірська, реактивна та інша.

Калібри гармат можуть бути від 20 до 400 мм і більше, вага — від кількох кілограмів до десятків і сотень тонн, дальність стрільби — до 40 км і більше. За балістичними властивостями розрізняють гармати з настильною траєкторією (власне гармати) і навісною траєкторією (гаубиці, мортири, міномети).

Нові види артилерії розрізняють за способом надання снарядові кінетичної енергії (динамореактивні гармати, пускові установки з реактивними снарядами) і за видами розривного заряду (атомна артилерія).

Розвиток артилерії йде по лінії створення нових видів і зразків реактивної і атомної артилерії, а також модернізації існуючої артилерії за рахунок посилення дії снаряда (ваги розривного заряду і швидкості польоту), якості пороху і вибухових речовин, збільшення далекобійності, скорострільності, точності і купчастості стрільби, автоматизації і механізації наведення, заряджання і здійснення пострілу.

В сучасних арміях артилерія за своєю організаційною належністю поділяється на військову (батальйонну, полкову, дивізійну, корпусну та армійську) і артилерію резерву Верховного Головного командування (АРВГК). Ці види артилерії включають також частини і з'єднання зенітної, протитанкової і реактивної артилерії.

АРВГК призначається для зміцнення військової артилерії та для виконання самостійних завдань в бою — операції і складається з частин і з'єднань, озброєних артилерією різних калібрів (гарматами, гаубицями великої і надвеликої потужності, залізничними гарматами, великокаліберною зенітною артилерією, реактивною і ракетною артилерією та ін). За способами бойового застосування розрізняють: артилерію підпорядковану командирові частини (підрозділу), та артилерію підтримки. Остання, лишаючись в підпорядкуванні старшого артилерійського командира, виконує вогневі завдання, поставлені командиром частини (підрозділу), яку вона підтримує.

Види озброєнь[ред.ред. код]

До артилерії, як виду озброєння належать: артилерійські гармати з нарізними стволами, гладкоствольна (міномети, безвідкатні гармати) і пускові устави із спрямовуючим пристроєм для стрільби реактивними снарядами; снаряди, трубки, запальники, гільзи, заряди та інші елементи боєприпасів; засоби пересування: артилерійсько-самохідні моторизовані лафети, колісні та гусеничні тягачі, залізничні платформи, лафети для систем особливо великої ваги, кінна тяга (збереглася тільки в деяких країнах); прилади для керування вогнем (біноклі, стереотруби, далекоміри, бусолі тощо); засоби зв'язку (радіо, телефон, радіотелеграф та ін.); прилади і засоби інструментальної розвідки (радіолокаційні, оптичні, звукові, фотограметричні, топографічні та метеорологічні); засоби артилерійської повітряної розвідки (вертольоти і розвідники-коректувальники) тощо.

Див. також[ред.ред. код]

Використані джерела[ред.ред. код]

  • Радянська військова енциклопедія «А—БЮРО» // = (Советская военная энциклопедия) / Маршал Советского Союза А. А. ГРЕЧКО — председатель. — М.: Воениздат, 1976. — Т. 1. — С. 272-288. — ISBN 00101-030. (рос.)
  • Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.
  • Энгельс Ф. Избранные военные произведения. М., 1957;
  • Курс артиллерии. Под общей ред. А. Д. Блинова. Кн. 1—6, 8—10. М., 1947—49.

Примітки[ред.ред. код]