Алеаторика
Алеато́рика (від лат. alea — гральна кость; жереб, випадковість) — метод музичної композиції 20 століття, при якому елементи випадковості зводяться в ранг формотворчих чинників.
Як композиторський напрямок, алеаторика виникла як реакція на серіальну музику та структуралізм, в яких музична тканина тотально підпорядковувалась тим чи іншим математичним моделям.
Алеаторика є областю, де дуже складно відразу відрізнити новаторські творчі прагнення, свідомо направлені до точно поставленої художньої мети, від модного, і, нерідко, майстерно замаскованого, манірного дилетантизму або навіть шарлатанства.
Зміст |
[ред.] Виникнення і розвиок
Елементи випадковості в музикуванні певним чином були характерні музиці різних епох і напрямків. Варіативним по своїй суті є музичний фольклор, для якого форми фіксації музичного матеріалу взагалі не властиві. У європейській музиці Середньовіччя і Відродження практикувалася довільна заміна вокальних голосів на інструментальні; цифрованний бас, що дозволяв виконавцеві довільно підбирати розташування акордів; в епоху Просвітництва — незафіксовані в нотному записі каденції соліста в інструментальних концертах.
Основоположником сучасної алеаторної техніки прийнято вважати американського композитора Джона Кейджа. У 1952 році, у фортепіанному концерті «Музика змін» (Music of Changes) він використовує всілякі елементи випадковості і варіабельності форми. До нього елементи алеаторики використовув Чарльз Айвз.
Подальший розвиток і розповсюдження цього методу композиції можна побачити в творчості німецького композитора Карлхайнца Штокгаузена. У 1957 році він створює «Фортепіанну п'єсу XI». Звичайно цей твір під час концерту виконують кілька разів, в різних варіантах. Графічно партитура виглядає таким чином: на великому нотному плакаті (розмір 53х93 см) віддруковане 19 абсолютно не залежних одина від одної нотних груп різної тривалості, які композитор супроводжує коментарями для виконавців. Музикант повинен байдуже (absichtslos) вибрати будь-який фрагмент і грати його в будь-якому темпі, в будь-якій динаміці і артикуляції, потім наступає черга інших фрагментів. Коментарі такі складні та примхливі, що вимагають довгого та уважного вивчення.
З кінця 1950-х років П'єр Булез відмовляється від серіалізму і експериментує в царині обмеженої алеаторики. Показовою є його Третя фортепіанна соната, яка складається з п'яти частин, — формантів, — і допускає ряд різноманітних тлумачень при виконанні.
У 1957 році П'єр Булез пише найважливіший теоретичний трактат про алеаторику в музиці і читає його на курсах композиції в Краніхштайне. У цьому ж році трактат видається під назвою «Алеа» в «Огляді новин Франції» («Alea», «Nouvelle Revur Francaise»), а наступного року в «Дармштадтськом віснику нової музики» («Darmstadter Beitrage zur Neuen Musik»).
[ред.] Класифікація
Природу алеаторики, за принципом її організації, прийнято ділити на дві групи. До першої відноситься так звана абсолютна (вільна), ортодоксальна, ні чим не обмежена алеаторика. У цій групі реалізуються екстремістські досліди і задуми, побудовані на використанні чистої випадковості, киданні гральних костей, монет. До цієї ж групи відноситься абсолютно неорганізована інструментальна імпровізація.
Інша група припускає використання керованої та контрольованої алеаторики. Техніку «обмеженої і контрольованої алеаторики» наприкінці 50-х років розробив польський композитор Вітольд Лютославський. Необхідно відрізняти два способи управління — це алеаторика творчого процесу і алеаторика виконавського і репродукційного процесу. В більшості випадків обидва способи комбінуються.
Приклад застосування творчої алеаторики за Дж. Кейджем: на чистий лист нанесено 4 пари 5-лінійних нотоносців так, що між ними є відстань, що дозволяє використовувати 9 верхніх і 6 нижніх додаткових лінійок. Ключ нотоносця визначається довільно (за допомогою підкидання монети). Приблизно по середині для правої і лівої руки нанесена лінія для запису звуків, що виникають від ударів по внутрішній і зовнішній стороні резонатора фортепіано і т. д
[ред.] Див. також
[ред.] Джерела
- Музична енциклопедія, М., 1973—82
- Когоутек Ц. Техника композиции в музыке XX века. // М.: Музыка, 1976, — 368 с.
