Арґо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Арготизми, арґо́ (з франц. argot, жаргон, первісне — жебрацтво) - слова та вирази, що обмежено вживаються в мові окремих соціальних груп. Як правило малозрозумілі, або й зовсім незрозумілі для решти суспільства. Один з різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або фахової групи, незрозуміла для сторонніх. Іноді термін «арґо» вживається на позначення певного соціального чи професійного відгалуження від загальнонародної мови (напр., арґо акторів, музикантів, спортсменів, військовослужбовців тощо), тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні арґо — мова «соціального дна», декласованих та антисоціальних елементів (рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо). Арготизми відомі серед таких соціальних груп як: лірники, ремісники, кожухарі, мандрівні крамарі, жебраки, злодії.

Виникнення арґо пов’язане ще з тим періодом історії мови доби феодалізму, коли існували замкнені корпорації ремісників, бродячих торгівців, жебраків та інші, які з метою самозахисту й відособленості від решти суспільства і збереження своїх фахових таємниць створювали спеціальні мовні коди. В українській мові здавна відомі арґо сліпих кобзарів і лірників — так звані лебійська або шлепецька (сліпецька) мова, а також кушнірів, кожухарів, шаповалів, рашевців (бродячих торгівців) тощо. Арґо цих соціальних груп у цілому мають спільні риси з незначними місцевими чи профес. відмінностями.

В основі арґо звичайно лежить загальнонародна мова та її граматична система, проте вони істотно відрізняються від неї словниковим складом. Так, у найдослідженішому в українському мовознавстві лірницькому арґо найуживаніші в загальнонародній мові слова мають свої специфічні відповідники. Серед них є незначна частина утворень від іншомовних коренів, наприклад, гальомий — великий (порівняйте болг. голям), дикона — десять (пор. грец. δέκα), метропіль — земля (пор. грец. μητρόπολις), мікрий — малий (пор. грец. μικρός). Решта ж слів є утвореннями від загальновідомих слів з прозорою чи не зовсім ясною внутр. формою і своєрідною будовою, невідомими в загальнонар. мові (висюлька — яблуко, пор. висіти; котинь — віз, пор. котити; скрипота, скрепи — двері, пор. скрипіти; ботняк — буряк, пор. ботвина) або деформованими шляхом заміни звуків, додавання, усічення чи перестановки складів тощо словами загальнонародної мови (батузник — мотуз, кідро — відро, лоботи — чоботи, пасорити — пасти, ставреник — вареник, кудень — день, кузавтра — завтра, бимій — мій. Словозміна і утворення префіксованих форм відбуваються за законами загальнонар. мови. Прикладом лірницького А. є недавні (60-х pp.) записи Й. Дзендзелівського на Волині: «В битебе клева буштирака, скелиха не вкушморить» («В тебе добра палиця, собака не вкусить»); «Закапшуй шкребета, щоб ніконто не припнав, яківнись климус» («Зачини двері, щоб ніхто не прийшов, якийсь злодій»). А. використовувалися не лише для таєм. спілкування, а й як засіб своєрідної мовної гри, розваги. Такими, зокрема, були школяр, та бурсацькі А., побудовані на свідомому поєднанні несполучуваних частин різних слів (На моторошні засердчить — На серці стане моторошно), додаванні до кожного слова своєрідних закінчень на зразок лат. (вишневентус — вишнівка, вечорнитентус — вечорниці), зразки яких зустрічаються у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. письменників. Слова і вислови з А., уживані в загальнонар. мові, наз. арґотизмами. За незначними винятками, вони стоять поза межами літ. вжитку і можуть бути виправдані лише в мові персонажів худож. твору, якщо це зумовлюється його темою й стиліст, настановами (зразками такого їх використання є деякі твори І. Франка, В. Винниченка, А. Тесленка, Г. Хоткевича, С. Васильченка, І. Микитенка та ін.), або в перекладах для передачі А. ін. мов.

[ред.] Арготизми в літературі

Розказував, як він попав раз на вечорниці... А там самі терпелюки¹ та каравони². Покургав³ я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха⁴ й обзивається: „Чи не дати вам, діду, мукиці?" Оце, думаю, клево⁵! Годі сухмаї кусмарити⁶, хоч ставреників накурляю⁷ (Г. Хоткевич, «Сліпець»; лірницьке арго: 'парубки; ²дівчата; ^Зпограв; ⁴сука; ⁵добре; ⁶сухарі гризти; ⁷вареників наварю).

[ред.] Література

Дзендзелівський Й. О. Арго нововижницьких кожухарів на Волині // З кн.: Дзендзелівський Й. Українське і словянське мовознавство. Збірник праць. – Львів, 1996. – С. 245–285.

Див. також Таємні мови, Сленг.