Вогнемет

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Солдат-вогнеметник США у Другій світовій війні.

Вогне́метзброя, що вражає ціль струменем вогняної суміші.

Історія[ред.ред. код]

Перші "класичні" вогнемети[ред.ред. код]

"Грецький вогонь" — передтеча сучасних вогнеметів.

Прототипом вогнемету можна вважати «грецький вогонь» — стародавню зброю, за допомогою якої візантійці підпалювали судна супротивника в морських битвах.

Вогнемети сучасного типу з'явилися на початку XX століття і широко використовувалися вже в Першу Світову війну для знищення укріплень і блокгаузів супротивника. Виявилось, що вогнемет має не лише механічний, але і психологічний ефект. Були випадки, коли ворожі солдати тікали, зачувши про вогнеметників. Саме тому, брати в полон "вогняних стрільців" було не прийнято.

На початок Другої світової війни вогнемети перебували на озброєнні більшості розвинених країн. У Радянській армії ранцевими вогнеметами озброювалися інженерно-штурмові частини РВГК. Танковими вогнеметами оснащувалися машини на базі Т-26, Т-34, КВ, які у СРСР називалися «хімічними танками».

Ранцеві вогнемети мали вельми посередню дальність стрільби. Вогняна суміш викидалася під дією стислого повітря. Проте на початок Другої світової війни були розроблені могутні фугасні вогнемети, в яких необхідний тиск створювався шляхом вибуху порохової шашки. Вогнемет став простіший у виготовленні, при цьому дальність ураження зросла. У нових танкових вогнеметах, наприклад, радянських АТО-41 і АТО-42, замість порохової шашки використовувався холостий постріл від 45-мм гармати.

Якщо ранцеві і танкові вогнемети в першу чергу використовуються для знищення вогневих точок, а також — відкрито розташованої живої сили супротивника, то фугасні вогнемети застосовувалися і проти танків.

Реактивні вогнемети[ред.ред. код]

Вогнеметний танк США у В'єтнамський війні.

Проблемою «класичного» вогнемета була незначна дальність ефективної стрільби 50-200 метрів. Навіть при створенні високого тиску ця проблема не знімалася, оскільки вогнева суміш у польоті згорала, так що цілі досягала лише її половина. Чим більшою була відстань до цілі, тим менше вогняна суміш могла її подолати. Частково проблему вирішували збільшенням кількості суміші, що викидалася, і підвищенням робочого тиску. Але подібні нововедення були небезпечникми і мали свої межі. Рішення було знайдене у вигляді реактивного вогнемета. З нього до цілі посилався не струмінь рідини, що горить, а знаряд ємність з вогняною сумішшю. Ця суміш спалахувала тільки тоді, коли снаряд досягав цілі.

Приклад реактивного вогнемету — радянський РПО-А, відомий, також, як «РПО-А „Джміль“». Для РПО-А розроблено 3 види зарядів. У сучасних реактивних вогнеметах в якості вогняної суміші застосовуються термобаричні сполуки. При попаданні реактивного снаряду в ціль суміш спочатку розпилюється в певному об'ємі, а потім підривається. При цьому в області вибуху значно зростають температура і тиск (звідси і назва сумішей — грец. therme — тепло, жар; грец. baros — тяжкість, тиск).

Посилання[ред.ред. код]

Відео[ред.ред. код]

Мережеві посилання[ред.ред. код]