Вольгаре
Вольга́ре[1][2] (іноді вольґаре[3]; італ. lingua volgare italiana букв. «італійська простонародна мова») — загальне позначення старовинних італійських діалектів Апеннінського півострова та Сицилії, поширених у народній та професійній мові Середньовіччя та (частково) Відродження. Флорентійський вольгаре (тосканський діалект) ліг в основу сучасної італійської мови (італ. italiano standard), яка остаточно оформилася лише в середині XX століття[4]. Як і в інших романських мовах, найважливішим джерелом середньовічних вольгаре була народна латина.
Коротка характеристика[ред. | ред. код]
Слово volgare не містить негативних конотацій (пор. укр. прикметник «вульгарний»), а лише вказує на народну мову, яка була повсякденною для жителів Апеннінського півострова — на відміну від латини, яка водночас була мовою науки та високої літератури.
Найвизначніші пам'ятки поезії та прози на вольгаре відносять до XIII—XIV століть. Знамениті автори: Франциск Ассізький («Гімн брату Сонцю»), поети Сицилійської школи, Данте («Божественна комедія»; сформулював ідею volgare illustre — спільної для всієї Італії літературної мови[5]), Петрарка («Канцоньєре») і Бокаччо («Декамерон»). Вірші на вольгаре лягли в основу музичних творів італійського Ars nova (2-а половина XIV — початок XV століть), першої в історії традиції специфічно італійської світської музики. Серед авторів, що писали на вольгаре в XV-XVI століттях: С. де Проденцані[ru], Я. Саннадзаро, Л. Аріосто та ін.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Агостіно Маскарді «Прози вольгаре». Національна історична бібліотека України (ua) . Процитовано 17 квітня 2023.
- ↑ Мусієнко Н. Б. Епоха ренесансу: тенденції елітарності та масовості в мистецтві // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. — Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2009. — Вип. 22. — С. 41-49.
- ↑ Синдроми молодих націй: Італія і Україна - Український тиждень (укр.). 18 червня 2011. Процитовано 29 березня 2023.
- ↑ Челышева И. И. Итальянский язык // Большая Российская энциклопедия. Том 12. М., 2008, с. 222.
- ↑ Таку ж думку (приблизно тоді ж) висловив падуанець Антоніо да Темпо у своїй «Сумі про мистецтво віршування на вольгаре» (1332): Lingua tusca magis apta est ad literam sive literaturam quam aliae linguae, et ideo magis est communis et intelligibilis.
Література[ред. | ред. код]
- Шишмарев В. Д. Избранные статьи. История итальянской литературы и итальянского языка. Л., 1972.
- Klein H.-W. Latein und Volgare in Italien: ein Beitrag zur Geschichte der italienischen Nationalsprache. München: Hueber, 1957 (= Münchner romanistische Arbeiten 12).
- Rohlfs G. Grammatica storica della lingua italiana e dei suoi dialetti. vol. I, II, III. Torino, 1966, 1969.
- Patota G. Nuovi lineamenti di grammatica storica dell'italiano. Bologna, 2002.
- Алисова Т. Б., Челышева И. И. История итальянского языка. От первых памятников до XVI в. М., 2009.
- Salvi G., Renzi L. Grammatica dell'italiano antico. Bologna, 2010.
- Жолудева Л. И. Староитальянский язык: Фонетика. Морфология. Хрестоматия текстов XIII—XIV вв. М.: ЛЕНАНД, 2014. — 144 с. ISBN 978–5–9710–1315–0.
Посилання[ред. | ред. код]
- Tesoro della Lingua Italiana delle Origini
- ENAV = Edizione Nazionale degli Antichi Volgarizzamenti dei testi latini nei volgari italiani Архівовано листопад 4, 2016 на сайті Wayback Machine.
- Vocabolario Etimologico della Lingua Italiana di Ottorino Pianigiani
- Стаття «Італійська мова» в електронній версії ВРЕ (рос.)
|
