Конституція Сан-Марино
Конституція Сан-Марино — основний закон Сан-Марино, найстаріший серед чинних писемних конституцій суверенних держав у світі[1]. Конституція розпорошена у багатьох законодавчих актах, найважливішими з яких виступають Статути 1600 року та Декларація прав громадян 1974 року з поправками від 2002 року. Конституційна система Сан-Марино зазнала впливу Corpus Juris Civilis та Римського звичаєвого права.
Статути 1600 року[ред. | ред. код]
Теперішня правова система Сан-Марино бере свій початок з 8 жовтня 1600 року. Цього дня уряд (Велика генеральна рада) надав зобов'язуючого характеру збірці Статутів щодо інституцій, урядування та правосуддя в Сан-Марино, автором якої був Камілло Бонеллі[2]. Збірка була написана латинською мовою і складалась з шести книг. Оригінальна назва збірки Статутів — Statuta Decreta ac Ordinamenta Illustris Reipublicae ac Perpetuae Libertatis Terrae Sancti Marini. Оригінал документу було надруковано у Ріміні, а у 1634 році передруковано у Форлі.
Нова система була оновленням Statuti Comunali (Статуту Міста), який використовувався в Сан-Марино приблизно з 1300 року. Деякі з наразі існуючих інституцій, наприклад, Рада шістдесяти, залишилися ще з того періоду. Зараз всі чинні закони базуються на Статутах, тому їх можна вважати найстарішою конституцією існуючої нації.
У результаті проведеної конституційної реформи, 26 березня 1906 року рішенням очільників сімейств до нього було внесено зміни.
Перша книга[ред. | ред. код]
Перша книга складається з 62 статей. Вона конституційна за характером та містить опис різноманітних рад Сан-Марино, судів, кількість адміністративних посад, включаючи Капітанів-регентів, та їх повноваження. Дві останні статті визначають порядок тлумачення, зміни та промульгації законів.
Друга книга[ред. | ред. код]
Друга книга (Civilium Causarum) містить 75 статей. Перша половина книги містить положення щодо цивільного процесу, зокрема виклик свідків у суд, доказову базу, допит свідків та судові витрати. Друга половина книги стосується неповнолітніх, освіти, зарплати державних службовців та заповітів. Також у книзі є секція, яка заохочує вирішення спорів шляхом досягнення компромісу та секція, яка регулює зарплату юристів.
Третя книга[ред. | ред. код]
Третя книга (Maleficioru) складається з 74 статей та стосується кримінального права. Тільки держава може підтримувати обвинувачення у кримінальних провадженнях. Закони встановлюють формулу, відповідно до якої покарання має бути пропорційним до тяжкості злочину та пом'якшуючих обставин. Особлива увага приділяється збереженню майна держави і церкви, а також запобіганню забруднення води.
Четверта книга[ред. | ред. код]
Четверта книга (De Appellationibus) містить 15 статей. Книга роз'яснює порядок призначення суддів, встановлює класифікацію покарань, апеляцій та гарантій апелянта.
П'ята книга[ред. | ред. код]
П'ята книга (Extraordinarium) складається з 46 статей, що стосуються ряду питань. Серед них продаж м'яса, охорона здоров'я, запаси води та дороги.
Шоста книга[ред. | ред. код]
Шоста книга містить 42 статті та регулює компенсацію, зважування та культивацію рослин. Зокрема, відповідно до положень Шостої книги, глави сімей несуть відповідальність за дії своїх синів і слуг.
Декларація прав громадян[ред. | ред. код]
12 липня 1974 року Капітани-регенти підписали Закон (59/1974), ухвалений Генеральною радою, який містив Декларацію прав громадян та фундаментальних принципів правового устрою Сан-Марино. Декларація починається запереченням війни. Вона містить роз'яснення, яким чином у Сан-Марино застосовується доктрина поділу влади і підтверджує народний суверенітет. Громадянам гарантуються широкі права, включаючи рівність, недоторканність, свободу та загальне виборче право.
Декларація містить 16 статей. Документ закріплює норми, які визнають у Сан-Марино міжнародне право (стаття 1), встановлюють державний суверенітет країни (стаття 2), закріплюють принцип поділу влади (стаття 3), проголошують принцип загального рівності перед законом (стаття 4), регулюють права і свободи громадянина (статті 5 і 6), пов'язані з дотриманням виборчого права (стаття 7), надають громадянам право на об'єднання в партії та профспілки (стаття 8), закріплюють за ними право на працю (стаття 9), регулюють питання з охорони сім'ї, материнства та дитинства (стаття 12), регулюють діяльність публічної адміністрації (стаття 14), закріплюють право на захист (стаття 15) і деякі інші положення. Стаття 16 встановлює порядок перегляду положень Декларації[3].
Джоррі Дуурсма описує закон 1974 року як основний закон Республіки[4].
У 2002 році у Декларацію внесено поправки з метою деталізації конституційного порядку формування уряду.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Slomp, Hans (2011). Europe, A Political Profile: An American Companion to European Politics. ABC-CLIO. с. 693. ISBN 978-0-313-39181-1. Архів оригіналу за 29 травня 2016. Процитовано 6 липня 2011.
- ↑ Miller, William (1901). The Republic of San Marino. American Historical Review. 6 (4): 633–649 [p. 642]. doi:10.2307/1834173.
- ↑ Конституция Сан-Марино|Конституции государств (стран) мира
- ↑ Jorri Duursma (1996). Fragmentation and the international relations of micro-states: self-determination and statehood. Cambridge University Press. с. 211. ISBN 978-0-521-56360-4. Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 6 липня 2011.
Джерела[ред. | ред. код]
- Leges Statutae Republicae Sancti Marini in Italian, archived from the original 29 September 2007
- Per Conoscere San Marino, Dicastero P.I. e C., Scuola Media Statale, 1991
Див. також[ред. | ред. код]
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||
|
Це незавершена стаття про Сан-Марино. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |