Конституція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Конституція Рік
Конституція Пилипа Орлика 1710
Конституція США 1787
Конституція 3 травня (Польща) 1791
Конституція Канади 1867
Конституція гетьмана Пилипа Орлика, 1710

Констит́уція (лат. constitutio — установлення, устрій, порядок) — основний державний документ (закон), що визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило спираються на конституцію.

Етимологія[ред.ред. код]

Термін «конституція» в різні часи використовувався в різних значеннях. Вважається, що слово «constitutio» як нормативно-правовий тер­мін уперше було вжито в актах Стародавнього Риму, що почина­лися зі словосполучення лат. Rem Publicum Constituere — «Римський народ установлює…».

З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог — «політія») для позначення нормативно-правових актів важливого дер­жавного значення. Зокрема, відома «Афінська політія». У Стародавньому Римі конституці­ями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, на­приклад, акти, що їх видав візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

У середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких закріплювалися привілеї та вольності феодалів (наприклад, Велика хартія вольностей 1215 року в Англії; акти Фрідріха II — «Конституція про права князів духовних» 1220 року, «Конституція про права князів світських» 1232 року; Великий березневий ордонанс 1358 року в Фран­ції тощо).

У сучасному значенні нормативно-правовий термін «конституція» вперше вжив Шарль-Луї де Секонд Монтеск'є (16891755), який, серед іншого, використовував його для характеристики дер­жавного ладу тогочасної Великої Британії.

Перші конституції[ред.ред. код]

Конституція Сан-Марино, 1600

Прообразами сучасних конституцій можна вважати установчі закони, що встановлювалися в давньогрецьких полісах, як правило, особливими законодавцями, з яких найбільш відомі закони Солона і Клісфена в Афінах. У Римі в ролі такого законодавця виступив цар Сервій Туллій. У Стародавньому Римі конституціями називали окремі закони, що їх видавали імператори. Спартанська неписана конституція приписувалася легендарному Лікургу (її справжній автор невідомий). Конституційний характер у Спарті носила усна «Велика ретра» (постанова), що свідчила: Нехай народ буде розділений на Філи і Оби, нехай у герусію входить разом з царями 30 чоловік, а народ час від часу збирається біля річки Еврото на збори. Там хай народу пропонують рішення, які він може прийняти або відхилити. У народу нехай буде вища влада і сила.

Найстарішою з нині чинних конституцій світу є основний закон Сан-Марино, що був ухвалений іще 1600 року, при тому що базувався цей закон на міському статуті, прийнятому ще 1300 року.

Першою все ще чинною номінальною конституцією (тобто документом, що називається конституцією) вважається Конституція США, ратифікована штатом Делавер 7 грудня 1787. Вона ж — перша конституція в сучасному розумінні цього поняття, тобто документ, що описує та встановлює поділ влади і компетенцію кожної влади. Перша писана конституція на Європейському континенті — Конституція 3 травня 1791 в Речі Посполитій, 3 вересня того ж року була прийнята конституція Франції. Обидві конституції проіснували недовго, у Польщі — через російську інтервенцію, у Франції — через розвиток революційних подій.

У державах Середньовіччя, а також до останнього часу на Сході, в землях ісламу, роль конституції грали священні релігійні тексти — Біблія і Коран, які були правовою основою для релігійних судів.

З появою світських держав сучасного типу з розподілом влади і складним законодавством виникла потреба у Основному Законі — конституції сучасного типу.

Сучасна західноєвропейська історична наука першими документами такого типу називає англійські Велику хартію вольностей 1215 року, і Білль про права 1689 року, які залишаються чинними досі.

Першою офіційною конституцією вважається Конституція США, прийнята 1787 року. З незначними поправками вона чинна і сьогодні.

У Європі першою офіційною конституцією вважається Конституція Польщі 1791 року, в Азії — конституція Ірану 1906 року. Перша конституція Росії була прийнята 1918 році. Сучасна українська історична наука першою українською конституцією називає конституцію гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року, коли в Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено «Правовий Уклад Та Конституцію відносно Прав I Вольностей Війська Запорозького»[1].

Конституція України ухвалена 28 червня 1996.

Види конституцій[ред.ред. код]

Конституція в матеріальному сенсі — сукупність правових норм, що визначають вищі органи держави, порядок їх формування та функціонування, їх взаємні відносини та компетенцію, а також принципове положення індивіда по відношенню до державної влади. Конституції в матеріальному сенсі прийнято класифікувати, зокрема, на писані й неписані.

  • За формою (структурою):
  1. писані (єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений.)
  2. неписані (складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.
  • За терміном дії конституції:
  1. постійні (приймаються на необмежений строк дії, наприклад, до сьогодні зберігає свою чинність Конституція Норвегії 1814 р., Конституція Люксембурга 1868 р.;)
  2. тимчасові (приймаються на певний час, наприклад, до прийняття нової конституції.)
  • За порядком зміни, внесення поправок і доповнень:
  1. жорсткі (зміни до них вносяться в ускладненому порядку, тобто з дотриманням законодавчо визначених спеціальних процедур. Зазвичай, такий порядок закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет та стабільність основного закону. До розряду жорстких належать кодифіковані конституції, наприклад, Конституція США 1787 р., Конституція Японії.
  2. гнучкі (зміни та доповнення до конституцій вносяться у звичайному порядку, без дотримання будь-яких процедур. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританія, Швеція) 1947 р.;)
  • За способом прийняття:
  1. открайовані (даровані монархом, тобто розроблені без участі представницького органу. Откроювання — це односторонній акт, внаслідок якого суверен односторонньо встановлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади, наприклад, Конституція Непалу 1990 р., Конституція Нігерії 1960 р.
  2. народні (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).
  • За формою правління, яка закріплюється в конституції:
  1. монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.)
  2. республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.).
  • Залежно від державно-політичного режиму:
  1. демократичні (прийняті у державах з демократичною формою державного режиму (Основний закон Фінляндії 1999 р.)
  2. авторитарні (прийняті у державах, в яких влада перебуває в руках незначної кількості осіб або певної особи, використовуються авторитарні методи державного управління, влада повністю здійснює контроль у політичній сфері, проте залишається відповідний простір свободи дій в економічній, соціальній, культурній сферах. Зазвичай, авторитарні конституції пишуться і приймаються під конкретних публічних осіб. Наприклад, Конституція Франції 1800 року увійшла в історію як авторитарна наполеонівська конституція, Конституція Франції 1958 року — авторитарна деголлівська конституція.)
  3. тоталітарні (прийняті у тих державах, де існує антидемократична форма державного режиму, держава повністю контролює всі сфери суспільного життя, дозволена цензура, не забезпечуються права і свободи людини та громадянина (конституції країн Африканського континенту)
  • За формою державного устрою, що встановлюється конституціями:
  1. федеративні (Конституція ФРН 1949 р.)
  2. унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.).

Юридичні властивості Конституції[ред.ред. код]

Конституції притаманна ціла низка юридичних властивостей, що характеризують її місце в системі права і роль у суспільстві:

  • Центральне місце в правовій системі країни.

Конституція є базою, фундаментом усього законодавства. Це передусім означає, що всі нормативно-правові документи повинні відповідати конституції. Більше того, нормативно-законодавча база має розроблятися на основі конституції. Якщо який-небудь документ суперечить конституції, то він, безумовно, підлягає скасуванню. Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя. Саме цим закріплюється її центральне місце в системі.

  • Установчий характер.

Установчий характер мають не тільки окремі її норми, а й уся конституція, бо вона є основою розбудови і діяльності держави і суспільства, всього законодавства, політичних і корпоративних установ країни, тобто в Конституції закріплюються найважливіші права, свободи та обов'язки громадян, система, принципи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

  • Вища юридична сила.

Її норми завжди мають перевагу над положеннями інших законів, а тим більше актів виконавчої влади. Закони або підзаконні акти приймаються конституційними органами і за встановленою в ній процедурою. Конституція займає найвищий щабель в ієрархічній системі правових актів. Верховенство конституції означає, що закони та підзаконні акти повинні прийматися конституційно визначеними органами і за встановленою у ній процедурою. Наприклад, ст. 8 Конституції України вказує: "Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

  • Пряма дія норм Конституції.

Означає, що згідно з ст. ч. З ст.8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точк зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст.150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Згідно з постановою Пленуму Верхоного Суду України

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1)коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2)коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3)коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

  • Підвищена стабільність.

Конституція закріпила базові засади конституційного ладу, форму держави, права і свободи громадян та інши Функціонування держави, прогресивна стабільність соціально-економічного розвитку неможлива в умовах частих змін правової основи організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Тому сьогодні є конституції, яким не одна сотня років. Однак, існують і особливості прийняття зміни і перегляду конституцій. Зміна конституції пов'язане зі змінами у суспільному житті, у співвідношенні політичних сил. На порядок зміни конституції впливає форма політико-територіального устрою держави. У федеративних і унітарних державах верхнього рівня місцевої влади надаються широкі права. За способом зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяються на дві групи:

1. Особливий порядок. Якщо парламентські закони приймаються більшістю голосів, то для прийняття поправок і доповнень до конституції встановлюється в самому основному законі особлива процедура. За загальним правилом конституція змінюється у тому ж порядку, в якому вона була прийнята. Іншими словами, як прийняття конституції, так і зміна її належить до компетенції установчої влади, а вона функціонує відповідно до більш строгими процедурними правилами, ніж влада законодавча.

2. Складний порядок. Це внесення змін до конституції в порівнянні із звичайним законом. Скликання установчих зборів для внесення поправок у текст вже діючої конституції скликання установчих зборів звичайно не потрібно, але в деяких країнах, наприклад в Болгарії, для зміни «укріплених» статей конституції (норми про територію держави та державний устрій) це необхідно. Поправки вносяться за рішенням парламенту або на підставі підсумків референдуму, однак прийняття таких рішень пов'язане зі спеціальними вимогами. Перш за все, сама пропозиція про внесення поправок вимагає дотримання певних умов. Якщо проект звичайного закону в ряді країн може внести один член парламенту, то проект про зміну конституції вноситься тільки главою держави, урядом, певною групою депутатів.

  • Особливий правовий захист.

Особливий правовий захист полягає у тому що, він має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як «знизу» — фізичними і юридичними особами, так і «згори» — різними гілками державної влади. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад,Конституція ФРН) передбачають можливість застосування і не правових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях. Наприклад, ст. 61 Конституції ФРН вказує: «Бундестаг або Бундесрат можуть висунути перед Федеральним конституційним судом звинувачення проти Федерального президента в умисному порушенні ним Основного закону або іншого федерального закону. Пропозиція про пред'явлення обвинувачення має бути висунуто не менше ніж чвертю членів Бундестагу або чвертю голосів Бундесрату. Для вирішення про пред'явлення обвинувачення потрібна більшість у дві третини членів Бундестагу або у дві третини голосів Бундесрату. Звинувачення представляє уповноважений висунув звинувачення органу.»

Правовий захист Конституції України здійснюють:

1. Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Так, наприклад, згідно з Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції України (ч. 2 ст. 102)

2. Правоохоронні органи, центральні та місцеві органи виконавчої влади.

3. Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який є основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту Конституції України. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Шаповал В. М. Конституційні системи зарубіжних країн.
  • Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія Української Конституції.
  • Кравченко В. В.: Конституційне право України: Навчальний посібник. — Вид. 3-тє, виправл. та доповн. — К.: Атіка, 2004.
  • Шаптала Н. К.:Конституційне право України — Запоріжжя : Дике Поле, 2012.
  • В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, За ред. В. М. Бесчастного. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. — К.: Знання, 2007.