Про природу речей

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
«Про природу речей», книга перша (видання 1675 р. «Tanaquil Faber»)

«Про природу речей» (лат. «De rerum natura») — поема римського поета Лукреція — і єдиний повністю збережений поетичний твір, у якому проповідується вчення Епікура.

Слід зауважити, що Лукрецій, переконаний і пристрасний послідовник Епікура, не відтворив у своїй поемі всього вчення останнього: він виклав головним чином Епікурову фізику. У детальному викладі фізики Епікура полягає величезна заслуга Лукреція, тому що саме ця сторона Епікурового вчення представляє зовсім винятковий інтерес для історії наукової думки і матеріалізму. Що ж до вчення про критерії (каноніки) і етики, то він зачіпає їх лише побіжно.

Епікур (ін. гр. Філософ 4-3 століття до н.е.) був найбільшим матеріалістом і атеїстом античного світу, ідеологом рабовласницької демократії, розвивав атомістичну філософію. Навчав, що матерія вічна і що боги не можуть у неї втручатися. Мета філософії — щастя людини, заради якого потрібно звільнитися від внутрішніх страхів і забобонів, пізнати закони природи.Суть філософії спрямована проти забобонів і містики.

Поема Лукреція складається із шести книг. У перших двох книгах викладається атомістична теорія світобудови, що відкидає втручання богів у мирські справи.

Книга третя присвячена вченню Епікура про душу, причому наводяться докази, що душа матеріальна, смертна і що страх перед смертю безглуздий. У четвертій книзі знаходиться виклад питань про людину, а також про чуттєві сприйняття, в яких Лукрецій бачить основу людських знань. У п'ятій книзі Лукрецій займається проблемами космогонії, пояснюючи походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот. У кінці цієї книги дається блискучий нарис поступового розвитку людства і людської культури і розбирається питання про походження мови. Основний зміст шостої книги — знищення забобонних страхів шляхом природного пояснення явищ природи, що вражають людину. Тут йдеться про грім, блискавки, хмари, дощ, землетруси, виверження Етни, розливи Нілу, про різні незвичайні властивості джерел та інші явища природи. Закінчується остання книга міркуванням про хвороби і описом повального мору в Афінах під час Пелопоннеської війни в 430 році до н.е.

Цей фінал утворює ефектний контраст зі вступом до поеми, що представляє патетичне прославляння Венери як символу творчої та життєдайної сили.

У своїй поемі Лукрецій дає пояснення всього сущого, намагаючись перш за все звільнити людську думку від усяких забобонних і брехливих уявлень про що-небудь надчуттєве, містичне, таємниче, оскільки:

... рід людський часто
Зовсім даремно в душі хвилюється скорботної тривогою.
Бо як в похмурих сутінках тремтять і лякаються діти,
Так само і ми серед білого дня побоюємося часто
Тих предметів, яких більше боятися не треба,
Чим того, чого чекають і лякаються діти в темряві.
Бо вигнати цей страх з душі і потемки розсіяти
Повинні не сонця промені і не світла сяйво денного,
Але природа сама своїм виглядом і внутрішнім ладом.
(VI, 33-41) (Переклад Ф. А. Петровського)

Цей кілька разів повторюваний Лукрецієм рефрен (I, 146-148; II, 59-61; III, 91-93; VI, 39-41) вказує на основну філософську мету поеми «Про природу речей»: дати раціональне й матеріалістичне тлумачення світу. У творі Лукреція можна знаходимо неясне передчуття багатьох наукових відкриттів і проблем.

Так, у книзі I він висловлює закон, згодом науково сформульований Ломоносовим, про незруйновність, вічность матерії. Ніщо не виникає з нічого і ніщо не повертається в ніщо. Краплі дощової води перетворюються в листя дерев, в хлібні зерна, в траву, які у свою чергу живлять різні породи тварин і саму людину — за допомогою безперервного колообігу підтримується і відновлюється світове життя.

Глибока пристрасна впевненість Лукреція в правоті проповідуваної ним філософії, виключний поетичний талант і майстерність, з якою він висловлює свої думки, намагаючись їх зробити не тільки переконливими, але і зрозумілими для кожної людини, роблять його поему «Про природу речей» одним з величних творів світової літератури. Це усвідомлювали вже самі римляни:

Щасливий той, хто зумів речей осягнути причини,
Хто своєю п'ятого потоптав всі страхи людські,
Невблаганний рок і жадібний шум Ахеронту.
(Вергілій. Георгики, II. Переклад С. Шервінський)
Слід зазначити, що поему варто сприймати більше як дидактичний твір, а ніж філософський, через викладення, неповне, до того ж, ідей філософії, яку Лукрецій запозичив у Епікура.

Література[ред.ред. код]

  • Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. К.: Видавництво художньої літератури "Дніпро", 1988. 192 с.
  • Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С. 19-20 (переклад Гринюка)
  • Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 407-415 (переклад Миколи Зерова)
  • Лукреций. О природе вещей / Ред. латинского текста и перевод Ф.А.Петровского. Т. 1. М. – Л., 1945
  • Лукреций. О природе вещей / Ред. латинского текста и перевод Ф.А.Петровского. Т.2. Статьи, комментарии. М. – Л., 1947
  • Лосев А.Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. М., 1979 (переизд. М., 2000)

Посилання[ред.ред. код]